Тернопіль: місто фонтанів та елітних автономерів

Я забув слова.

В сьомій ранку, прокинувшись від будильника, мені прийшла в голову гарна фраза, з котрої можна розпочати пост (а це третина його привабливості), але мені було лінь її записати, а дві години сну затерли цей набір із слів та розділових знаків, немов раптово більша хвиля твій малюнок на піску.

*
*

Знаєш, мені завжди видавалися нудними й дисонансними люб’язності всі оповіді про мандрівки. ЖЖ славиться цілими спільнотами адептів вічних змін свої географічних координат, одначе я лежу далеко поза межами отих площин.

*

Я взагалі маю наглість вважати собі, шо 80% зовнішніх вражень від поїздок подаються в стилі популярного в фейсбуці ось цього літа коментаря до фото, зміст якого блукає довкола прикладу: “Ой, які всі класні! Це в Саші на дачі, так? Ех, шкода що я все ще досі в Греції:( Але я душею з вами!!:)” підтекст якого є навряд така вже і потреба трактувати, правда?
*

Є винятки. А є ті, хто не пише про країну й місто в тисячах кілометрів фразами: “Будете в Сантьяго, обов’язково сходіть в кафе “Аймоло Дець”! Воно в кілометрах від центру міста, але такого біфу із потатою під соусом “Шемнеїв” я ще в житі не куштував!” так ніби то єдине, чого варто пертися туди. Грубо, але то як факт, шо мало хто з нас може написати красиву еротику в прозі, але явно більше осіб, міркую, може створити протилежній статі і собі красиву та запаморочливу атракцію під покривалом. Отак й мандрівки – ліпше, коли потім мовчки.

А це значить, що враження хотілось би подати через таку м’ясорубку, що на виході дасть фарш лише емоцій. Можливо, перемішаний, але жувати його легше, ніж ті шматки, що подають у верхню ємність.

Я був в Тернополі на вихідних.

Не вперше, звісно, але так масштабно міряв його кроками направду for the first time. Місто, все таки, відрізняється від рідного мені й географічного недалеко Тернополю Львова. І якщо Львів – це місто величне, розкішне та імперське (в силу столиці земель австріяків), то ключовий мій післясмак від Тернополя – мальовниче. Надзвичайно мальовниче місто.

Ще, знаєш, коли хочеш проклясти ворога або просто того чи іншого негідника з твого життя – бажай йому посеред літа пертися кудись у поїзді, який прямує в Крим. Такого шаленства на вокзалі, бігу бабць із внучками, доповнених сумками й парасолями і пляшками води побачиш і відчуєш не кожнісінького дня.

В самих вагонах, для коротких поїздок, найкраще купити місце в бокових рядах, аби й не насолоджуватися пахощами курочки і яйок, що везе сусід, а також шоб отримати можливість роздивитися усе довкола у вагоні (в тім випадку, якшо тобі цікаво як там люд себе веде). Цікавого чимало: від того, що вже на п’ятій миті твоєї екзестиції у потязі, ти ладен затиснути ‘mute’ на не такому ж й малюку з сусіднього купе, батьки якого тішаться, шо чадо льотає із криками вагоном, а не відтворює їх серед власного плацкартного купе. А поруч бачиш, як батько просить п’ятирічну доньку пройти йому рівень гри, на котрому застряг і як малеча зосереджено та з зібраністю профі дьоргає смартфоном, коли тато мовчки споглядає то все збоку – до біса fuckin’ cuteness.
Можливо, то все гени, можливо лиш підхід до виховання, але ті кіндери, шо мов із ключиком посеред спини, де їм накрутили пружинку і це їх заставляє бігати й що духу верещати make me cry. Друга за рівнем привабливості штука – знайомства. Люди шарять, шо їх дорога займе не одну сотню тисяч стукоту коліс, тому не зайве буде інтегруватися у соціальне коло власного купе. Першу годину-другу повна тиша і лиш прохання дріб’язкові, а потім вже, міркую, так під ніч і в карти, й коньячок. Але найцікавіше – самі ті перші фрази, відповіді і обміни біографічними довідками.

Книгою для якісного вбивства двох годин свого ще зовсім молодого й безтурботного життя я обрав “Нестерпну легкість буття” Мілана Кундери. Автор живий досі (що дивно, бо лиш вже мертві пишуть саме так, як я люблю), одначе оповідь розкішна. Об’єм якраз на 2-3 години скурпульозного читання, враження на тиждень-другий розмірковувань – то тільки так! І стиль такий арт-хаусний, хоча відзнята книга літерами на папір, а не на плівку (одначе, Вона каже, шо є й таке кіно і теж круте).

Найбільше в’їлося у пам’ять:

• Метафора – страшна річ. Одна вдала метафора може роздмухати вогонь кохання.

• За її любов доводилось платити. А часом й переплачувати.

• Бути в близьких стосунках жінкою і просто спати з нею – дві великі різниці. Кохання не в бажані переспати, що розповсюджується на незліченну кількість жінок. Кохання в бажанні спільного сну з одною єдиною.

Дуже толкова книга, направду. Я взагалі так важко собі з белетристики шось підбираю, бо література ніколи не є для мене втечею від реальності, вікном у кращий світ, етцетера. Книга – то практика чужа, то інструкція твоя. А коли книга просто дуже гарна й ароматна водичка, то ліпше б дерево, шо йшло на неї зберегли.

Візит. Перше, що кинулось в очі на вокзальній площі – два Рендж Ровера з “блатними” номерами. До слова, чогось всі дорожезні, хоча і не численні джіпи, були виробництва саме цієї мануфактури. А також в місті наявна цікава традиція, суть якої полягає в тому, що усі автомобілі, починаючи від Toyota Camry й вище обов’язково володіють красивими комбінаціями цифр, в якості номерного знаку.

Що кидається в очі наступним – ціни. Пиво в діапазоні 8-13 гривень та можливість гарно попоїсти за 15-30 українських банкнот не я один вже відмічав і вподобував. В закладах вони беруться нашого, а то і світового роверу із трендом всяких різних геть концептуальних і так ніби затишних кафе, шоб дерево, відкрита цегла, простенькі дерев’яні меблі й всякі дивні штуки попід стелю й до стіни. Колись й мене таке вражало, та Львів розбалував й подібний інтер’єр – лише мастхев, без жодних Ох і Ах. В центрових закладах, здалось, шо в основному лиш аборигени. То дуже гарно їм, насправді, бо серед центру Львова все складніше і складніше віднайти місцину з пивом й бастурмою, або із кавою і файним пляцком, але так шоб лише тихо і свої, а не шо духу і емоцій верещали раді бачити столицю нашої Галичини.

*

То основне враження, бо власне так цікаво то було лиш побачити людиськ. І, знаєш, Тернопіль дуже толкове місто для людей, особливо 18-30 років, особливо закоханих. Стільки місцин де можна затишно сховатися від всіх, шо гайки! І дуже мало метушні. Хоча, признатися, була субота і обід, але немає, врешті, дня такого шоби в центрі Львова спокій вирував – або гучний від вражень милий наш турист, або кудись одвічно поспішатиме і сам львів’янин, або жеврітиме дрібна комерція з голосною промоцією. В робочі дні ти сам ж стаєш її частиною і міцно затиснувши у руці портфель, пробиваєшся скрізь інших поспішак до власної мети, навряд затримуючи погляд на прекрасному з довкола. На центральній площі (нарешті пл. Ринок, а не пр. Свободи, як раніше) в нас гуляти важко. Хіба, вхопити з Mac`у Капучіно, забитися на кант фонтану “Меркурій” і пити напій, роздивляючися метушню.

*

 

       

*
Фонтани. Ними центр, в масштабах Тернополя, забитий на ніц. І то дуже чудова штука, котру Львову зараз треба буде думати як відтворити в себе. Мабуть, знаєш про Теорію Розбитих Вікон, а коли ні – то гугли і читай, а я упевнений, шо в тих фонтанах є чимало задля спокою і рівноваги городян. Не люблю лізти в метафізику, але вода має гарну енергетику, вона у танці створює красиве view, вода… Водою місто те вже точно не обділене. Як певно чув, совєти серед центру (тоді окраїни іще) вирили здоровенне озеро, котре тепер і являє собою ключову мальовничу складову міста. На прикрість, з боку центру озеро цвіте і трохи пахне, тому поплавати в нім зась, але ба навіть впасти си на лаву й споглядати хвилі, відчувати “воду” – то божественно!
*

*
Теплого емоціям в Тернополі достатньо є: алеї влітку рясно зеленіють комбінаціями із дерев, кущів та квітів. Гідропарк “Топільче” вразив тим, наскільки гарно виглядає, незважаючи на досить непрості із точки зору економіки часи – скульптури, лави, міні-зоопарк, доглянута зелень і сила-силенна мостів й місточків. Я не знаю який середній вік тернопільських наречених, але впевнений, шо довго дівчина не витримає оборону, коли водитимеш такими місцинами (особливо, якшо у тебе “Рендж” з крутими номерами;)). Тобто з такою набережною, з таким парком і пивом по пару гривень на заводі в сотнях метрів від “Острова Кохання” можна ніколи не хвилюватися за свій сімейний статус в мережі “ВКонтактє”.
*

Позаду “острів кохання”, в руках – місцева преса і пошук оголошення “молода тернопільчанка на Рендж Ровері шукає принця на свою голову”.

Місцевий андроїд:)

Місцевий..:)

Клод, якби не Аржентой, то тільки Тернопіль!

*
Аби не виокремити власні враження лишень у русло зелені й фонтанів, додам, що місто має власний замок, має театр (щоправда, один), декілька красивих храмів та пам’ятники – як сучасні, так і трошки вікові. Одначе, маю зазначити, шо ідентично цілісній відразі оповідям про туризм, найбільш ядучою мені постійно бачиться ота частина, в якій людина пише поруч вкладки “Вікіпедія” в сусідньому вікні. Розповідає те, що в двох словах запам’ятала з слів екскурсовода і городить про всі століття, всі династії та цікаві легенди, які то місце записало в літопис віків. Брр!

*

 
Драматичний театр

Тернопільський замок

Греко-католицька Катедра, місце масового паломництва дівчат на лімузинах в білому

Православний Храм Різдва Христового
 
…і тут є “Кінь”,                                                                                                      Львівська оперна діва
себто Пам’ятник Королю Данилу Галицькому                                                                                             

         

         
Дерева закоханих. Шось подібне зробили у нас в Стрийському парку, але подруга, шо бачила львівське зі мною одночасно погодилась, шо борони боже такого кохання, як те дерево. Стосовно цих, цікаво чи багато людей висять тут в колодках поєднані уже не раз, та все із різними представниками протилежної статі.

*
Тобто повернувся з гарними емоціями, знаєш.
*

*
Єдине, хоча і більшість львівських поїздів курсує через Тернопіль, в період з 12:00 дня до 01:45 ночі немає жодного, аби добратися додому. Присутній лиш автобус в 18:30, а це місцями не фен-шуй, бо губиш змогу бачити те місто так шоб вечір та й дорога до автостанції нагадує кімнату, в котру ніколи не запрошують гостей, під час домашнього прийому.
*

Леді та дженльмени