Почаївську лавру відвідують не задля молитви

Літнього дня жінка з малесенькою дівчинкою приїхала на Кременеччину. До Почаївської Свято-Успенської лаври завжди поспішають прочани. І поява серед люду молодої жінки з дитиною нічим особливим не вирізнялася. Спершу обидві приїжджі замешкали в монастирському готелі, а потім оселилися в місцевої жінки, винайнявши в неї кімнату. Та не задля молитви у святому місці, не за бажанням очистити душу перед чудотворною іконою Богоматері жінка з донечкою щодня поспішала під стіни Почаївської лаври.

Сідала з дитиною на тротуар і просила милостиню. З біди? Через нестатки? По-всякому складаються людські долі. Тільки не кожна мати, навіть опинившись у крайній нужді і відчаї, змушуватиме рідну крихітку простягати рученята до перехожих за милостинею. Та жінка і сама жебракувала, і донечку брала із собою, не зважаючи на дощ чи спеку. Їх часто бачили вдвох. За будь-якої погоди жінка з дитиною зранку вмощувалася на бруківці, до пообідньої пори прохаючи «подати копійчину». Маленька дівчинка з маминого примусу підбігала до людей. Хтось клав їй у долоньку цукерку, хтось — копійки. Вона все віддавала матері. А та не раз «нагороджувала» малу стусанами та криками, не звертаючи уваги на дитячі сльози. Сидіти на місці і випрошувати подаяння дівчинці не хотілося. Тоді мати розпускала руки: била малу по плечах і сідницях, голосно сварила. Коли хтось із жінок, бачачи таке поводження з дитям, робив молодиці зауваження, вона не реагувала. Мабуть, вважала жебрацтво роботою, а свою маленьку дочку — помічницею. Минуло кілька місяців…

— Ні в чому не винна, — запевняла жінка суд. — Я нічогісінько поганого своїй дитині не робила. І не била, і не змушувала займатися жебрацтвом, а тільки займалася її лікуванням.

Вона наполягала, що в дочки був енурез. Може, й справді тут жінка душею не кривила. Бо маленькій дівчинці не раз доводилося сидіти на бетонному покритті: переохолодження здатне спричинити недугу. Та не з власної волі, як прозвучало в залі суду, дитя за всякої погоди просило милостиню — до цього «заробітку» малу примушувала мати. І це тривало доти, поки дитина не опинилася в притулку. Там вона ще певний час жила за «маминою програмою»: часто за звичкою ходила з простягненою рукою, розповідала, що коли їй щось там, на вулиці, давали, то вона все приносила матері. Спершу, за свідченнями працівників притулку, дівчинка побоювалася дорослих, напевно, не без причини (не забула насильство), важко входила в колектив. Та невдовзі дитя адаптувалося і навіть перестало згадувати маму.

А що сталося з молодою жінкою? На час слідства її взяли під варту. Те, що вона накоїла з дочкою, суд кваліфікував як «використання матір’ю малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (систематичним випрошуванням грошей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб) з метою отримання прибутку, пов’язане із застосуванням фізичного насильства, яке виражалося в нанесенні дитині ударів та стусанів». Карою засудженій стали три роки позбавлення волі.