«Борис Гуменюк. Він такий великий, аж хочеться кричати – змалій», – Леся Романчук
Його вірші бачили війну. Його вірші бачили те, де немає місця віршам. Його вірші годували з руки песика, що дивом вижив після мінометного обстрілу і дивом жив у безживних, зрівняних із землею Пісках. Його вірші думали думу, коли цей песик плентався дорогою після обстрілу Градами і його нутрощі пленталися за ним… І вірші вибирали – покласти пальця на курок і вкоротити муки невинній тварині чи не вкорочувати і мучитися тим болем і вибором самому…
Вірші бачили війну. Але вони дихають життям…
Його звуть Борис Гуменюк. Він – великий і м’який. Дуже великий. Такий великий, аж хочеться кричати – змалій, зменшись, зникни, нехай вони тебе не бачать – ТАКОГО! Бо як огорнути тебе кевларом наших молитов – ТАКОГО! Як зробити невидимим і невразливим?
У тебе теплі і добрі руки. Але ти пахнеш війною. Твої очі дихають війною. Твої вірші бачили війну. Твої плечі тримають фронт. З тобою твої друзі – добровольці з батальйону ОУН. Ви тримаєте Піски, ключ на дорозі до Маріуполя, тримаєте від літа, тримаєте вперто й затято, як уміють націоналісти. І серед вас не так багато західняків, націоналісти тепер – схід і центр України.
До вас приєдналися хлопці із Червонармійська, отого, що під Донецьком. Хлопці пройшли вулицями під червоно-чорним прапором – і їх вітали місцеві мешканці. Хіба не диво? У цьому наша надія і віра в майбутнє – зі Сходу.
Твої вірші дихають життям. Вони стали іншими, в них оселилася правда війни, правда Пісків – випалених і виморожених, але живих. Твої очі бачили те, чого не можна бачити поету… А може, тільки поет це й бачить, щоби бачили інші, потім, коли в Піски повернеться життя, коли в Донецьку знову розквітнуть троянди. Це буде. Це неодмінно станеться, коли твої вірші знімуть чорне – знак жалоби, коли розквітнуть іншими барвами. Та ніколи вже не стануть колишніми, бо вірші бачили війну.
Вірші бачили все.
І я чемно стою у довжелезній черзі за автографом, і добре мені від того, що ти зараз у теплі, у безпеці, і друзі твої поруч, і ти такий веселий і живий… Твої бойові побратими розповідають про війну, регочуть. І я враз усвідомлюю – а це ж ви – кіборги! Це ви ті люди, що тримають ключ до аеропорту. Аеропорт здали, але ви не здались, ви тримаєтесь! І ви тепер на вістрі, на крайньому рубежі нашої оборони! За вами – вони…
Я чекаю. Я маю час. Я маю цей час тому, що ви тримаєте фронт, хлопці. Ви – батальйон ОУН. Селище Піски. Донеччина. Україна.
Коментарі вимкнені.