Єдине, до чого не можуть звикнути українці в Литві

Єдине, до чого не можуть звикнути українці в Литві, це, кажуть, пронизливий холод. Навіть у літку. Тут побутує анекдот з цього приводу: «Коли літо в Литві було теплим, я в цей день працював або спав». З холодними долонями вітальних потисків рук, але дивовижно теплою відбулася моя остання зустріч у Вільнюсі – із землячкою, 22-річною балериною Катериною Кістол із Дніпропетровська. Нагадаю: все, що я досі написала про Литву – це спорадичні спроби відповісти на питання «Чому Литва допомагає Україні?», «Яка вона насправді?», «Як тут живеться українцям?».

Катя вирішила стати балериною у 7 років. Коли їй виповнилося 16, виїхала з України. Спочатку закордоном вчилася у хореографічному коледжі в білоруському Мінську, згодом працювала в балеті Мюнхена в Німеччині, два роки провела в національному театрі опери та балету в Вільнюсі. Але з вересня цього року Катерина покинула балет і вступила на перший курс факультету міжнародних відносин і політології Вільнюського університету. Вільний час Катя присвячує організації лікування чи реабілітації в Литві пораненим дніпропетровцям, ходить у лікарні, де перебувають українські бійці, приносить їм домашні смаколики, підтримує морально, що не менш важливо.

— В улюблене місто Вільнюс мене привела робота, яку тут і зважилася покинути, — розповіла Катерина Кістол. — Саме під час Революції Гідності зрозуміла, що потрібно братися за іншу справу, кориснішу, як банально це б не звучало. Адже вже не бачила розвитку в дещо «егоїстичній» професії балерини. Коли вперше оцінила зв’язок між Литвою і Україною у політичній площині і на рівні народів, коли в певному сенсі стала одним з перших учасників волонтерського руху в Вільнюсі, пріоритети змінилися, здається, назавжди. Справа 15 років вперше відійшла на другий план.

Все почалося з візиту Катерини додому в Дніпропетровськ у серпні минулого року. Тоді дівчина відвідала місцевий військовий госпіталь, вперше побачила жахливу картину з численними пораненими. Коли повернулася у Вільнюс, сюди незабаром приїхали 14 перших поранених бійців з Іловайська. Зараз уже більше сотні чоловіків пройшли серйозні операції через литовські лікарні, реабілітаційні центри. «З часом лікарі і волонтери відпрацювали певну систему роботи, — каже Катерина. — Торік було безліч проблем, з якими кожен з нас стикнувся уперше в житті. Приміром, характер поранень – ані литовські, ні українські лікарі ніколи до того не практикували лікування таких важких ран. Спочатку волонтерів теж було небагато – я і кілька знайомих, але тепер нас багато, не злічити всіх. Вже стало звичним, що можу просто телефонувати в Міністерство оборони Литви і отримати допомогу на найвищому рівні держави. Не знаю жодної країни в Європі, де до України було б подібне ставлення».

Катерина Кістол володіє українською, російською, англійською, німецькою, литовською мовами. Коли працювала балериною, мала лише один вихідний на тиждень, Вільнюський університет дарує своїм студентам – три вільні від занять дні. «Дуже цікаво вивчати теми, які, приміром, вчора розглядалися на Генеральній асамблеї ООН, чи відверто порівнювати політику Путіна і Гітлера. У вільний час удосконалюю знання литовської мови, вона складна для вивчення, не схожа на інші і входить у десятку найстаріших мов світу».

Коли ми спілкувалися у кав’ярні, Катя була у футболці з українським тризубом, присутні помітивши це, підходили і віталися з нами традиційним: «Слава Україні!». Бо це – Вільнюс, крихітко!

Ірина Юрко.

Тернопіль – Вільнюс.

Фото з приватної галереї Катерини Кістоль.