Пісня року, виконує — тернопільський Tik Tu

На думку музичних критиків та багатьох меломанів, головне і дуже серйозне музичне відкриття 2016-го — тернопільське тріо Tik Tu. В інтерв’ю DT.UA гурт розповідає про свій дебютний альбом, етнічні мотиви та незабутні концерти.

З Лесиком Драчуком, ударником Tik Tu, зустрічаємося на тернопільському вокзалі. В музичних колах він відомий під псевдо Omodada. Працює саунд-продюсером, має власну студію звукозапису. Свого часу співпрацював із колективами Zapaska, DaKooka, Epolets, Semmar, Nameless та багатьма іншими.

Засніженими вулицями Тернополя Лесик веде до галереї “Бункермуз”. За кілька днів група Tik Tu презентуватиме там свій дебютний лонґ-плей Shuma — чи не найважливіший український альбом 2016 р.

Музика Tik Tu — це мелодійний, місцями психоделічний інді-поп із колоритними українськими, литовськими та англійськими текстами. Репетиція триває понад годину. Навіть за цей час неважко зрозуміти, що музика для Лесика, Наталі Багрій (вокал, флейта, альт, клавішні) та Романа Божка (бас, клавішні, програмування) — не розвага, а храм. За їхніми плечима — роки, проведені в оркестрах, участь у кількох музичних проектах, співпраця з іменитими музикантами. Вони живуть музикою.

— Альбом Shuma, що вийшов наприкінці 2016-го, відразу посів перші позиції у підсумкових рейтингах найкращих платівок року і отримав схвальні відгуки критиків. Доволі незвична для українських реалій реакція на дебютну роботу. Чи означають щось для вас такі відзнаки?

Наталя Багрій. — Ми не плекаємо ілюзій щодо цього. Звісно, такі відзнаки — приємні. Вони тримають на досягнутому, не дають зробити щось гірше в майбутньому. Не скажу, що цим альбомом ми поставили собі певну планку, бо це не так. Ми лише граємо музику, яка нам подобається. Не вибудовуємо особливих планів. Грається — граємо. Не грається — не мучимо себе, робимо щось інше. Найбільше боюся, щоб група не перетворилася на таку собі машину, коли музика не приносить задоволення, а стає одним із обов’язків. Тоді все псується.

Роман Божко. — Музику потрібно писати з відчуттям легкості. Якщо цей процес дається великими зусиллями — виходить зовсім не те, що треба.

Лесик Драчук. — Ти знаєш, ми не можемо сказати, що після цих відзнак у музичних медіа нас почали частіше запрошувати з концертами. Запрошують, звісно, але безкоштовно. Ось приїдьте до нас, зіграйте, а ми пригостимо вас кавою. Це чудово, проте ми вже не можемо собі цього дозволити. Людям часто важко зрозуміти, що музика є нашою професією, основним заняттям.

— Ваше заняття —лише Tik Tu?

Н.Б. — Щодо мене — так. Хоча планую повернутися в симфонічний оркестр, у якому грала раніше, бо прибутки групи наразі дуже скромні. Лесик працює саунд-продюсером, Роман організовує концерти у “Бункермузі”. Так чи інакше ми всі дотичні до музики.

— Якщо говорити про альбом, не можу не запитати про його обкладинку. Дівчина в жовтому платті і червоною тубою в руках — дуже вдала ідея.

Н. Б. — Першою ідеєю була фотографія Роми, де він грає на тромбоні серед гори інструментів, якими заповнена його квартира. Але цей знімок кудись зник. Ми вирішили не відмовлятися від духового інструмента, і я сфотографувалася з нетиповою для себе тубою. Художниця Grycja RD запропонувала кілька варіантів обкладинки. Перший — малюнок зі звірятками. Нам здалося, що цей варіант не асоціюється з нашою музикою, більш серйозною за змістом. Тому вирішили зупинитися на другому варіанті, який ви бачите зараз. Хоча звіряток там теж можна знайти, якщо уважно придивитись.

— Альбом відкриває композиція “Промінь” зі струнними й лаконічною електронікою, що разом досягають плавного крещендо. Як вона створювалася?

Н.Б. — Зазвичай кожен із нас щось пише самостійно, приносить на репетицію, і вже разом визначаємо, що робити далі. Перше аранжування “Променя” з накопиченням струнних придумалось у мене вдома. Пізніше пісня сподобалася хлопцям. Вони обережно підходили до неї з різних боків, аби не зіпсувати. Те, як вона звучить тепер, — значною мірою їхня заслуга. У цій композиції особливо відчутна пентатоніка, характерна для традиційної музики східних країн.

— Традиційного коріння сягають і тексти. Наприклад, у пісні “Сиве море” ви використовуєте такі автентичні епітети, як “крислате життя” чи “хорасті пісні”.

Н.Б. — Я народилася в Кутківцях. Це невелике село за Тернополем. Там спілкуються таким лексиконом, саме так я розмовляю зі своєю бабцею. Народна мова і вся ця кутківецька автентика постійно про себе нагадують. Я в цьому органічна: фольклорні мотиви завжди стукають у мої двері — не можу не відчинити.

— Кожен із вас має значний досвід у музиці. Як ви знаходите компроміс у баченні аранжувань?

Н.Б. — Це запитання до Роми. Він у нас найбільш варіативний і принциповий (Роман Божко жестикулює — мовляв, навіщо?; всі сміються). Зазвичай ми керуємося методом голосування, — якщо двом подобається, то один не сперечається. Коли я пропоную якийсь задум, хлопці його доповнюють. Часом композиційні варіанти істотно змінюють, урізноманітнюють наш матеріал, — до чогось я взагалі могла б не додуматися.

Р.Б. — Ідеться про те, що ми не мусимо дотримуватися якихось канонів. Ми завжди можемо щось змінювати, додавати, вигадувати, імпровізувати. Аби в слухача, який постійно ходить на наші концерти, теж не слабнуло зацікавлення.

— В іронічній композиції DJ партію тромбона виконав Олександр Марусяк, учасник львівських колективів “Гич Оркестр” і Lemko Bluegrass Band. Чому вдалися до такої творчої колаборації?

Л.Д. — Одночасно із записом нашого альбому я працював над новою платівкою “Гич Оркестру”. До речі, вона вже цілком готова, скоро хлопці її презентуватимуть. І Сашко саме був у студії, коли до мене забігли Наталка й Роман. Нам спало на думку попросити його зіграти. За кілька хвилин він нашвидкуруч “накидав” кілька фрагментів. Музиканти поспішали на потяг, тому ми це відклали. Через тиждень повернулися, послухали: класно звучить! Тим більше, інструмент Сашка доповнює концепцію обкладинки нашого альбому.

Н.Б. — Як і багато наших композицій, DJ народилася у спільному джемі. В ній ідеться про те, як часто ми нехтуємо часом, марнуємо його.

— Слухаючи альбом, почав за вас побоюватися: щоб вирушити в тур чи поїхати в інше місто на концерт, вам доведеться винаймати окрему машину лише для інструментів.

Л.Д. — Саме зараз ламаємо над цим голову (сміється). Свого часу справді брали всі інструменти й вантажили в потяг. Це було дуже виснажливо. Але після записаних в альбомі струнних і гітарних партій без автомобіля нам тепер не обійтися.

— Важко не помітити, що ви особливо тяжієте до литовської мови. Йдеться і про назву групи (Tik Tu перекладається з литовської як “тільки ти”. — О.Д.), і про один із найпомітніших треків в альбомі — Ozis.

Н.Б. — Мій тато був військовослужбовцем. Я народилася і прожила перші два роки в Монголії, де він служив. Пізніше батька перенаправили в Литву. Там я пішла в школу, яку відвідувала до 15 років, тобто до 9 класу. Також навчалася у музичній школі. Коли постало питання — повертатися додому чи далі жити в Литві, — ми з мамою проголосували за те, щоб поїхати. Звісно, цей період на мене значно вплинув, що помітно й у творчості. Ozis — це литовська народна дитяча пісня, покладена на нашу музику. У Литві її співають зовсім інакше

— Тобто від вас можна чекати й нових пісень литовською?

Н.Б. — Якщо трохи підняти завісу над нашим наступним альбомом, то скажу лише, що в ньому буде литовськомовна композиція під назвою Kukuti.

— Знаю, що проект Tik Tu починався спершу як дует…

Н.Б. — Ми з Романом багато сварилися. Нам був потрібен миротворець.

Л.Д. — Тепер сваримося втрьох (сміються). Ми зібралися разом, коли в Романа і Наталі було написано вдосталь пісень, щоб виконувати їх із живими ударними.
Н.Б. — А знайомі ми всі давно. З Ромою познайомились у тернопільському гурті Nameless. Він був моїм конкурентом. Прийшов грати на тромбоні — так дудів, що не було чути моєї скрипки. Пам’ятаю, він мене жахливо нервував. Пізніше в нас усіх був спільний проект Echo Gardens. Крім нас, у ньому була Наталя Рудяк, вокалістка з дуже красивим жіночим тембром. На жаль, вона не бачить свого майбутнього в музиці. Тому ми стали Tik Tu. Власне, я вперше за весь цей час почала співати. Хоча ставлюся до свого вокалу, швидше, як до ще одного інструмента.

— Торік ви були учасниками найбільших українських музичних фестивалів — Zaxidfest, “Файне Місто”, “Бандерштат”. Такі виступи істотно відрізняються від клубних концертів. Чи стала перевірка опен-ейрами для вас особливим досвідом?

Н.Б. — Фестивалі додали нам впевненості. На перших наших концертах я нагадувала лякливу лань, страшенно боялася зробити щось не так. Розкута фестивальна публіка — це класний досвід для будь-якого артиста.

Л.Д. — Один із найбільш пам’ятних фестивальних вражень — ранковий виступ на “Бандерштаті”. Згідно з програмою, ми мали вийти на сцену о другій ночі і грати максимально тихо, аби організатори не мали проблем із поліцією. Але програма, як завжди, затягнулася. Одне слово, ми починаємо виступ о п’ятій ранку. Під сценою на карематах куняє сонна публіка, сходить сонце. Оскільки вже був ранок, тож ми вирішили не зважати на поліцію. Звукорежисер нас підтримав. І публіка прокинулась! Люди танцювали під сценою впродовж усього концерту.

— Думав, ви згадаєте про фестиваль “Файне Місто”, де ваш виступ мало не перервала буря…

Л.Д. — Це було неймовірно! На сцену вибігло п’ятеро монтувальників, щоб утримати зірвані вітром банери, але ми вперто догравали до кінця. Якщо вже гинути — то з піснею!

— Судячи з вашого досвіду, записати хороший альбом сьогодні можна навіть не виходячи з дому.

Л.Д. — Це справді цілком можливо. У наших квартирах — маленькі студії. Мені зараз навіть важко сказати, що й де ми записували для альбому Shuma. Щось народжувалося прямо в кухні — записувалися цілі фрагменти, семпли, доріжки. Правда, вокал і барабани писали переважно на “Шпиталь Рекордс” (студія Лесика Драчука. — О.Д.).

— Перед інтерв’ю ви сказали, що в Тернополі про існування Tik Tu знає обмежене коло людей. З чим це пов’язано, на вашу думку?

Л.Д. — Музичне середовище Тернополя доволі однотипне. Якщо подивитися на склад місцевих колективів, то це одні й ті ж самі обличчя. Групи перемішуються, обмінюються учасниками. Такий собі суцільний музичний інцест. Ми намагаємося тут часто не виступати. Лише тоді, коли є нова програма, нові пісні. За кілька днів презентуватимемо альбом — тож побачимо, чи нас знають. Не будемо забігати наперед.

Орест Дрималовський, газета “Дзеркало тижня”.