Історія для “вимираючих” дорослих романтиків

Тернополянка Оксана Ратушняк написала нову казку. Вона про те, як космічні жителі намагаються зрозуміти, в чому причина зникнення світла на їх планеті. Це питання намагається вирішити Світлячок, який ретельно досліджує древні рукописи зоряної бібліотеки. За словами авторки, історія, мабуть, стане цікавою для “вимираючих” дорослих романтиків, які люблять казки.

“Історія крихітної зірки”

Казкова фантастика

Сумувати мешканці планети Амор почали давно. Щодня вони блукали темними, непривітними вулицями з надією віднайти найменший промінь світла. Космічні жителі й гадки не мали, як така потужна планета могла втратити свою яскравість.

Усе почалося з того, що золоте світло, яке осяювало планету, одного дня раптом зникло. Умить весь простір огорнула суцільна темрява. Досі аморцям не доводилося бувати в подібних ситуаціях. Здавна планета славилася своєю яскравістю й освітлювала не одну комету, яка пролітала повз неї.

Спочатку зникнення світла не дуже стурбувало їх. Та спливали тижні й ситуація не мінялася. Збентежені аморці взялись ретельно досліджувати древні рукописи зоряної бібліотеки з надією знайти відповідь на запитання про зникнення світла.

І ось минуло шість космічних років відтоді, як відомий писар постановив змінити хід історії планети, щоб змінити її космічне призначення. Щоправда досі за цю справу так ніхто й не взявся.

Від гнітючої темряви деякі мешканці навіть подумували перебратися до найближчих зірок.

Про планету Амор

Біло-сіруватим грунтом та не глибокими впадинами планета Амор нагадувала Місяць. Космічні жителі часто прирівнювали її до супутника, що знаходився у Сонячній системі галактики «Чумацький шлях». Не можна сказати, що аморці не любили місяць, швидше їм не подобався сам факт порівняння. Насправді, вони мало про нього знали…

Їм навіть на гадку не спадало, що маленький з вигляду супутник через потужну гравітацію зазнав не одного удару метеоритів – блукаючих космічних тіл, які були загрозливими для будь-якої планети. Це видно з його міцної поверхні, яка щедро всіяна кратерами. Можна було б присоромити легковажність аморців, якби не одна дуже важлива деталь…

Місяць поступався планеті Амор недостатньою кількістю світла. І хоч би як близько він був до яскравої зірки «Сонце», небозвід, що оглядався з його найвищих гір, був зовсім темним, а його моря та кратери мали похмурий вид.

Для жителів Амор світло мало велике значення. За своєю природою вони залежали від нього. Варто лише подивитися на колір цієї планети. Практично усе, що тут існувало, було білим.

Але ж як вони розрізняли одне одного? Хіба тут не виходить суцільна біла пляма? Усе вирішувала форма. Саме вона визначала відтінок, яким було наділене кожне живе створіння.

Приміром, коли світло потрапляло на щось квадратне,то, заломлюючись по кутах, утворювало особливий відтінок. Цікаво, що кожна форма, тобто істота, мала свій унікальний тон. Достеменно не відомо, що саме його спричиняло, можливо, таку здатність забезпечував зоряний пил.

На планеті Амор здебільшого переважала рослинність. Загалом вона була схожа на Земну, але мала вагомі відмінності. Наприклад, дерева мали зеленкуватий, досить короткий товстий стовбур, як у квітки. А їхні гілки густо проростали сіруватим тонким віттям, й ззовні нагадували їжака. Замість листків чи квітів на кожній гілці жила незліченна кількість мініатюрних, розміром з метелик, пташок. Пернаті створіння досить невгамовні, тому здалеку здавалось, ніби дерева-їжаки пританцьовують.

Усі пташки мали ніжний золотавий відтінок. Більшої яскравості він набував тоді, коли повз планету Амор пролітала зірка, що мандрувала орбітальнимии шляхами. Цікаво, що своїм промінням вона сягала лише крилатих жителів. Під час її максимального наближення усі до одного пташки разом злітали до неба й довго кружляли, вимальовуючи різноманітні мерехтливі картини. Мабуть через це дерево й дістало назву Галері – така собі проекційна галерея.

Моря й річки цієї планети були кришталево прозорими, а морські жителі мали особливий сріблястий відтінок, який вечорами обожнювали спостерігати закохані аморці.

Усе на цій планеті було чудернацьким, а надто білі хмаркоподібні створіння. Аморці любили їх понад усе, оскільки Хмаристики – так їх тут називали – відрізнялися потужним інформаційним полем і мали здатність ним ділитися. Ці створіння складалися з суцільного білого туману, що скупчившись нагадував хмарку. Однак їхня роль була настільки важливою, що аморці ставилися до них з пошаною. Вірніше, Хмаристики були справжніми друзями і завжди вислуховували їхні найпотаємніші мрії.

Ці створіння увесь час проводили в саду й мирно літали над землею. Серед розмаїття рослин різних відтінків, Хмаристики ширяли в пошуках бульбашок. Прозорі мильноподібні кола щодня опускалися на планету й приносили з собою нову інформацію, що накопичувалася у космічному просторі. Притягуючи бульбашки своїм інформаційним полем, Хмаристики тримали усю планету в курсі космічних змін та нових явищ.

Цією інформацією вони ділилися з мешканцями планети у зазначений час. Аморці із нетерпінням чекали зустрічі, адже в кожного з них була заповітна мрія – навчитися літати. Щоразу Хмаристики сповіщали мрійників про нові гравітаційні закони. Хтозна, можливо, в цьому їм міг допомогти Місяць? Та на сьогоднішній день аморці про це й не здогадувалися.

Аморці

Ззовні аморці подібні до людей, однак мають деякі особливості. Шкіра забарвлена в такий же колір, як у жителів Землі та щільно огорнута туманно подібною оболонкою. Щоправда, таке явище спостерігалось лише на обличчях та долонях. Усі до одного вони були одягнені в приталений сріблястий комбінезон, схожий на целофан з матовим напиленням. Як вже мовилося, кожен аморець вирізнявся золотавою туманною оболонкою, що прилягала до тіла. Вона була окремим елементом й водночас невід’ємною їхньою частиною. Туманна оболонка розвіювалася за кожним рухом аморців на кілька сантиметрів й поверталася до тіла. На більшу відстань могли розпорошитися лише частинки туманності поважних писарів чи представників наукової сфери. Волосся усіх аморців було срібним й теж огорталося мерехтливим золотавим туманом космічного пилу. Природу такого явища науковці пояснюють гравітаційною силою тіла, що притягує до себе космічний пил. Чим більша гравітація, яку можна розвинути за допомогою космічної інформації Хмаристиків, тим більша індивідуальна туманність.

Мерехтливий

Освітлюючи довгі коридори зоряної бібліотеки, світлячки, які стали найбажанішими гостями на усій планеті, допомагали тутешнім писарям досліджувати книги про розвиток Амор. Зібрані факти мали слугувати основою для написання нової історії.

Світлячки своєю зовнішністю нагадували аморців, однак їхні ніжки були вдвічі тоншими й мали темно-сірий відтінок. Це пояснюється наявністю крил, якими вони здебільшого користувалися. Їхньою особливістю була здатність світитися й змінювати тон. У відповідних ситуаціях вони набували жовтого, червоного, зеленого, синього, білого й інших відтінків. Такої можливості не було в жодного іншого мешканця планети.

Ззовні крила нагадували каламутну воду, яка залишалася від фарб і на тлі білого тіла виглядали не надто привабливими. Однак на це ніхто не зважав, адже усі добре знали, що крила світлячків – явище неповторне.

Аж тут один із світлячків, який вже давно мріяв працювати у зоряній бібліотеці, випадково натрапив на непримітну з першого погляду книгу. Здавалось ще трішки і вона розсипеться на космічний пил . Розгорнувши крихкі сторінки, він знайшов інформацію, яка спершу навіть йому, невиправному романтику й фантазеру, здалася неймовірною .

Мерехтливий – таке було прізвисько світлячка – не користувався авторитетом серед аморців, а все тому, що мав одну особливість. Серед побратимів він вирізнявся неоціненною здатністю контролювати яскравість крил. Інколи світло було більш тьмяним, ніж у інших світлячків, що викликало у жителів планети здивування. Таку відмінність вони визнали за чудернацтво і не сприймали Мерехтливого всерйоз. Можливо, через це його кар’єра й досі зазнавала невдач. Аморці й не підозрювали, що така особливість мала іншу, сильну перевагу про яку всі дізнаються згодом.

У давньому рукописі, автор якого назвав себе «Знавець світил», мовилося про фантастичні речі.

На 8 сторінці рукопису йшлося:

«… Ніщо інше, як це маленьке світило не зможе осяяти планету Амор. Ця, здавалося б маленька, непримітна зірка наділена неоціненною силою світла. Шлях, прокладений до неї, забезпечує аморців усмішками. Та якщо курс зірки якимсь чином збити, яскравого дня мешканцям планети вже не побачити…»

Що за дивина? Якась неймовірна історія. Хіба наша планета коли-небудь кимось освітлювалась? Можливо, ця книга помилково потрапила на полиці зоряної бібліотеки з дитячого відділу. З огляду на її місце розташування, у найвіддаленішому куточку бібліотеки, та з космічного пилу, що вкрив кожну сторінку, можна було й справді так подумати. Однак можливість повернути на планету світло трапляється не щодня, тож, поміркувавши, Мерехтливий вирішив прочитати її, й ретельніше дослідити історію.

Гортаючи запилені сторінки древнього рукопису, світлячок все більше й більше запевнявся у правильності свого рішення. Адже стародавня книга описувала усю історію виникнення цієї планети. І чим далі розвивалися події, тим більше вони вказували на нікому невідому зірку.

Що ж це за зірка така? Адже в космічних околицях ніхто про таку ніколи не розповідав. Та й не видно було її у темному просторі… Своїм потужним світлом вона мала б майоріти десь вдалині, пробиваючи нашу темряву хоч подекуди.

На останніх сторінках книги, Мерехтливий знайшов карту, що частково розсипалася. Її пил, мабуть, давно оминав орбіти далеких планет. Однак світлячок не втрачав надії, а його винахідливість та фантазія допомогли відновити карту. З допомогою зібраного у космічній лабораторії пилу, з якоїсь начебто далекої планети, світлячку вдалося роздивитися карту в деталях.

Він знав, що це не дуже хороша ідея – взяти без дозволу пил з найбільшого дослідницького центру. Однак, мета у нього була не менш серйозною – повернути усмішки усієї планети.

Тож він наважився й розсипав космічний пил усією картою, який щільно заповнив витиснені рукою «Знавця світил» букви. І хоч пил не зовсім відповідав структурі втраченого, все ж основні обриси карти вдалося відновити.

Шлях, що вказував напрям до нікому невідомої зірки, був недалеким. Однак у повній темряві дістатися до потрібного місця призначення не так уже й легко. Тим паче, карта вказувала на деякі орієнтири, яких не можна було пропустити. Роздумуючи, Мерехтливий згадав усіх своїх друзів, які допомагали мешканцям планети й освітлювали основні вулиці.

У нього виникла думка зібрати їх усіх у космічний екіпаж і помандрувати до невідомої зірки. Але це означало б, що на якийсь час жителі Амор залишилися б у суцільній темряві. Мабуть такий план не вдасться виконати, – подумав він. Однак вирішив хоча б запропонувати таку ідею головному писарю , який взявся переписувати історію планети.

Подорож

Зовсім зневірений світлячок взявся розповідати про свій задум на засіданні писарів. Тихим, невпевненим голосом він виклав усе, що йому вдалося дізнатися з книги. Мерехтливий в деталях розповів план пошуку зірки й про важливість присутності у подорожі світлячків. Коли він завершив свою розповідь, у залі панувала тиша. Було навіть чути віддалений шум з далеких космічних просторів. Зібравшись на нараду, писарі несподівано покинули залу і довго не поверталися.

Суттєвий вплив на рішення писарів справляв Знавець – головний писар. З огляду на поважний вік та начитаність, він вирізнявся особливо довгим шлейфом туманної оболонки. Коли ж заходив до зали, то спочатку з’являлася мідна туманність. Такий відтінок був притаманний поважним науковцям. Світлячок не втрачав надії і навіть вирішив вигадати новий план подорожі, однак його роздуми перервала поява мідної туманності.

На його привелике здивування, план подорожі затвердили, аргументуючи це цікавою спробою спасіння планети до часу затвердження нового серйознішого плану, який писарі досі не могли затвердити через недостатню кількість інформації.

На радощах Мерехтливий відразу ж взявся за роботу. Зібравши усіх своїх друзів, сформував добре освітлений корабель, яким згодом вирушив у подорож.

Дорога пролягала темними й іноді зловісними космічними просторами, де безнадійно блукали сумні комети. І ось космічні мандрівники натрапили на підказку, що вказувала на правильний шлях. Біля них пролітала яскрава космічна стрічка, немовби загублена прикраса, незамінна деталь якоїсь конструкції.

Як і вказувалося в карті, світлячки підібрали стрічку й продовжили свій шлях. Пролетівши ще кілька кілометрів, мандрівники підібрали високу драбину, яка не могла бути частиною Космосу.

За кілька світлових хвилин вони побачили перед собою дуже тьмяне світло, що жевріло десь вдалині оповите густим туманом. Що за диво? – подумали вони, й додали лету. З кожною секундою вони все ближче і ближче наближалися до тьмяного світла, яке й не збиралося яскравіти.

Направивши усю яскравість корабля, їм вдалося віднайти місце для посадки. Вони приземлилися на поверхні, вдвічі темнішій за їхню планету. Ну й місцина, – подумали прибульці, – швидше б повернутися додому.

Крихітна зірка

Зірка, на яку вони прибули, була дуже маленька і,здавалося ,зовсім не схожою на космічне тіло. Блукаючи темними і туманними її просторами, подумали, що збилися зі шляху й потрапили на випадкову комету. Однак , в останню мить, коли всі вирішили повернутись до корабля, несподівано почули чийсь плач, що доносився незрозуміло звідки. Відшукати того, хто плакав, було дуже складно, адже планету огортав густий туман…

Використавши свою унікальну здатність мерехтіння, світлячок налаштував крила на максимальну яскравість. Це й було його особливою відмінністю, про яку й не здогадувалися аморці. Підсвітивши карту, Мерехтливий визначив місце, що вело до центру зірки. Здавалося, плач міг доноситися саме звідти. Екіпаж хутко вирушив за вказаним на карті шляхом…

Незабаром мандрівники натрапили на тверду поверхню, що здіймалася догори й нагадувала східці. Обережно намацуючи кожну наступну сходинку, увійшли до невеличкого будиночку. Туман до нього не досягав, тож увійшовши всередину, світлячки миттю освітили усю кімнату яскравим світлом. У куточку вони побачили маленьку дівчинку, яка, сидячи навпочіпки й обійнявши коліна, тихенько плакала. Від несподіваного сяйва дівчинка злякано підняла голову.

Вона була досить мініатюрною й мала маленькі крильця. Її образ був огорнутий теплим жовтим світлом й не змінювався впродовж життя. Коли злітала, то залишала після себе невимовно гарний мерехтливий шлейф. Її світло не було надто яскравим, однак створювало відчуття затишку й радості. Мабуть, це була її основною рисою.

Світлячки заспокоїли її й розповіли усю історію та як сюди потрапили. Радості дівчинки не було меж. Вона сказала, що знайома з автором цієї книги, адже живе на «Крихітній зірці» вже давно. Також підтвердила, що планета Амор й справді весь час свого існування освітлювалася. Але це тривало доти, доки Крихітна зірка не втратила своєї вісі, саме ту срібну стрічку, яку світлячки знайшли у космічному просторі.

Дівчинка розповіла, що одного дня зірка зіштовхнулася з пролітаючою повз неї кометою, яка своїм ударом збила її вісь та зіштовхнула з орбіти. Відтоді яскраве світло розсіялося, його поглинула космічна темінь.

Саме тоді,- подумали світлячки, – коли на планеті Амор зникло світло. Порадившись, вони вирішили допомогти дівчинці.

Піднявшись східцями драбини, прилаштували та налагодили вісь. У досить вузькому тунелі незабаром запалало світло, що миттю розійшлося усім простором. Незабаром зірка відновила свою вісь й яскраво засяяла. Усім довелося заплющити очі. Просидівши шість світлових років у темряві, аморці відвикли від такої яскравості. Минуло трішки часу, перш ніж вони змогли роздивитися усе довкола.

Крихітна зірка хоча й маленька, але була наділена особливо теплим жовтим кольором, що здавалося освітлював найвіддаленіші закутки космічного простору. Усю її поверхню огортав мерехтливий золотий туман. Мабуть саме він й наділив кожного жителя планети Амор туманною оболонкою. Крихітна зірка дівчинки була спокійна й затишна, немов захід сонця на планеті Земля. А золотаве освітлення надавало її кришталевому оздобленню казкового вигляду.

Та найбільше здивувались світлячки коли вийшли назовні. Перед їхніми очима з’явився неосяжний космічний простір з міріадами маленьких та великих зірок. Усі радісно мерехтіли, ніби награючи веселу мелодію.

Справжнім потрясінням для них виявилося побачити свою планету, що так радісно світилася на обрії. З цього ракурсу вони переконалися, що джерелом світла їхньої планети була саме ця Крихітна зірка. Побувавши тут, аморці також зрозуміли, що тепер у них є можливість літати… хоча б на світлячках.

Відтоді промайнуло багато часу і дівчинка з Крихітної зірки має вірного й надійного друга – мерехтливого світлячка, який залишився з нею оберігати вісь зірки.

13.01.2017 р.

Присвячується особливому аморцю Р.