«Найвищий чин — бути нічиїм», — 90-річний збаразький вчитель Трохим Кошак

5 серпня виповнилося 90 років збаразькому вчителеві Трохиму Івановичу Кошаку. Він є тією людиною, яка не за підручниками історії знає, що таке воєнне лихоліття. У кожного з тих, хто пережив війну, – своя доля і спогади про тяжкий час. Напередодні 1 вересня – дня, коли почалася найжорстокіша в історії людства Друга світова війна, спогади Трохима Івановича будуть, сподіваємося, цікавими і для молодих, і для літніх наших читачів. 
Трохим Кошак народився у Вишнівці. У 1941-ому, коли Гітлер напав на СРСР, йому виповнилося лише 14. На очах у звичайного сільського підлітка змінилося кілька влад – польська, радянська, німецька, потім надовго знову встановилася радянська. Мінялися режими і порядки, але життя простих українців на території, окупованій загарбниками всіляких мастей, залишалося важким і безрадісним.

ЗА ПОТЕРУХУ ЛЕДЬ НЕ ПУСТИЛИ ПО СВІТУ 
— Мій батько мав п’ять гектарів землі, з якої жив, годуючи сім’ю, — розповів Трохим Іванович. — До 1939 року ми були під Польщею, і той період згадую із двоякими почуттями. Не те, щоб поляки українців сильно утискали, але й дихнути занадто вільно не давали. У школі, де я вчився, урок української мови був лише раз на тиждень. Учнів вчителі часто обзивали «кабанями», «свінями». А ми, діти, мстили їм на пасовиську піснями на кшталт: «Єще Польска не згінєла, але згінуть мусі. Єслі нємєц нє убіє, то холера вдусі». І тихенько співали: «Ще не вмерла Україна…». Патріотизму ми, діти, набиралися у «Просвіті». Але якщо українець хотів добитися чогось більшого у житті, він мусів перейти на польську віру. Таких охочих було небагато. Більшість заробляла на хліб «непрестижним» ремісництвом – шила кожухи і чоботи, робила вози, ліпила горщики, музикувала…
Батько Трохима Кошака, крім пшениці, садив на своєму полі тютюн. З його продажу сім’я мала хороший прибуток. Тютюн був польською монополією і продавати його можна було лише державі. Кошаки возили висушене листя на фабрику у Кременець. Одного разу Іван Кошак порушив закон: віддав мішок некондиційної потерухи швагрові. Добрий сусід доніс про «злочин» владі, і вона відразу позбавила главу сімейства ліцензії, завела карну справу. Чоловікові дали сім місяців тюрми, оштрафували на сімсот злотих (за один злотий тоді можна було купити кілограм сала чи цукру). Грошей,щоб оплатити штраф, родина не мала, і поліція описала майно – корову, свиней, хатній реманент. Вони були продані на публічних торгах.
— Нам би зараз такі строгі закони та їх миттєве виконання, — підсумував цей епізод Трохим Кошак. — За гоніння самогону, до речі, за Польщі була ще суворіша кара. Миттєво описували майно й тоді, коли вчасно не сплачувався податок на землю…
1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, почалася Друга світова війна. На той час Трохим Кошак був п’ятикласником. Уже 3 вересня, каже він, навколо школи були вириті окопи – дирекція підготувалася до повітряних атак німців. Нагода використати ці укриття не забарилася.
— Йшов урок, коли у небі загули мотори, — пригадує Трохим Іванович. — Всі кинулися в окопи. П’ять-сім німецьких літаків зробили коло над Вишнівцем і полетіли у бік Кременця. Від старших я чув, що німці того дня бомбили гору Бону, а саме – ресторан на ній, у якому, за даними німецької розвідки, зупинилися пообідати польські військові чини, які відступали на румунську територію.

«ПЕРШИХ СОВІТІВ» І НІМЦІВ ЗУСТРІЧАЛИ ХЛІБОМ-СІЛЛЮ
17 вересня 1939 року, перетнувши радянсько-польський кордон, на територію Західної України вступила червона армія. Її «визвольний похід» назвали «золотим вереснем», і на початках усе й справді виглядало майже райдужно.
— Зранку у небі з’явилися радянські літаки, а під вечір у селище увійшла велика колона тракторів і тягачів, — каже співрозмовник. — «Перших совітів» зустрічали хлібом-сіллю, квітами і піснями, сподіваючись, що «брати» не будуть, як поляки, принижувати і гнобити. Ніхто не здогадувався, що невдовзі радянці покажуть усім свої вовчі зуби. Першими, вже через кілька тижнів після «визволення», потрапили у немилість члени «Просвіти». Почалися депортації до Сибіру, розстріли. Викручували руки і простим вишнівчанам. Нікому не хотілося у колгосп, але людей заганяли туди погрозами і шантажем…
Батько Трохима Івановича так і не вступив до колгоспу, за що його і таких, як він, «совіти» обклали здирницькими податками у натуральній формі – збіжжям, м’ясом. Щороку податки зростали. Доводячи селян до повного зубожіння, «совіти» підштовхували їх до вступу в колгосп. Люди боялися щось пікнути, адже на їхніх очах кудись безслідно зникали сусіди і добрі знайомі. Ніхто не хотів опинитися на їхньому місці.
Тож коли 22 червня 1941 року почалася Друга світова війна, Вишнівець знову стрепенувся у надії на кращу долю. Представників німецької адміністрації також зустріли хлібом-сіллю. У перші ж дні до лав місцевої поліції пішли кращі хлопці селища.
— Багатьох я знав особисто, — зауважив Трохим Кошак. — Не були вони ніякими бандерівцями, про що заявляли колись різні табачники. Це були справжні українські патріоти, які вірили, що йдуть служити на благо України. Шульцмани (поліцаї) стежили за порядком на вулицях, ловили злодіїв, радянських шпигунів, прислужників комуністів. До мирного населення німці ставилися лояльно, не забуваючи, втім, справно збирати натуральний податок…
Ідилія припинилася, коли 30 червня 1941 року у Львові на Національних Зборах один із очільників ОУН Ярослав Стецько запропонував затвердити Акт відновлення Української держави і створити Тимчасовий уряд. Як його глава, Стецько 3 липня звернувся до німецьких властей з тим, що лише за умови повного визнання Німеччиною самостійності України можлива співпраця обох держав у війні проти СРСР. 5 липня німцям була подана офіційна декларація уряду, в якій наголошувалося, що на українській землі господарем є український народ. Гітлера така постановка питання налякала, і того ж дня на нараді у фюрера було прийнято рішення про несприйняття української державності, віддано наказ ліквідувати її. Бандеру, Стецька, інших очільників ОУН заарештували. Почалися повальні арешти у містах і селах національно свідомих осіб і тих, хто їм співчував.
— У Вишнівці люди потихеньку втікали до лісу, — каже Трохим Кошак. — Дійшла черга і до поліцаїв-українців. Вони прочули, що німці хочуть їх заарештувати, і, взявши зброю, теж подалися до лісу. Їх замінили поліцаї з місцевих жителів-поляків, військовополонені червоноармійці. Ці дійсно були посіпаками гітлерівців – винюхували, здавали з потрухами людей, які допомагали бандерівцям. А ті у свою чергу нападали на німецьку комендатуру, продуктові склади, розправлялися із зрадниками. Я пам’ятаю три випадки, коли вночі починалася стрілянина, розгорялися справжні бої. Перед хлопцями з лісу мої земляки мали певні зобов’язання: заготовлювали їм харчі, одяг, взуття, надавали інформацію про дії ворога. Складніше стало після війни, коли прийшли «другі совіти», і «енкавеесники» навчилися маскуватися під бандерівців. Великий центр із підготовки таких «спеціалістів» діяв у Конопківці Тернопільського району. Звідти засилалися перекинчики, які довгі роки творили чорні справи на наших теренах…

ЛЬОТЧИКИ ВИСТРИБУВАЛИ З ЛІТАКІВ БЕЗ ПАРАШУТІВ
Один із найяскравіших спогадів початку війни у Трохима Кошака – підбитий «німцем» радянський літак. Війна на західних околицях Союзу тривала уже тиждень, а у Вишнівці життя текло своїм мирним ходом.
— Вранці я, як завше, погнав пасти корову на вигін, — розповів Трохим Іванович. — Раптом почув, як у небі «виграє» гул моторів. Літаків не було видно – баталія розгорталася за горбком, ще й проти сонця. Пролунала кулеметна черга, і за кілька секунд – звук глухого падіння об землю. Ми з ровесниками полишили корів і кинулися за пагорб. Здавалося, він недалеко, але поки добігли, то зустріли дорогою підводу. Спереду сидів якийсь дядько, а ззаду, на копиці соломи – двоє чоловіків у льотній формі. Слідів поранень на них не було видно. Підвода поїхала до Вишнівецького військкомату. А я з хлопцями наблизився до місця падіння літака. Від нього лишився тільки обгорілий корпус. Пізніше я взнав, що льотчики вистрибнули із підбитої машини без парашутів. Може, літак не був ними укомплектований чи сталася якась поломка, але очевидці бачили, як льотчики вибираються із кабіни, чіпляються руками за крила і, дочекавшись, коли машина максимально наблизиться до землі, зістрибують. Подібний випадок стався того дня і біля Старого Вишнівця. Але там льотчики, які викинулися без парашутів, розбилися…

У ПАРТІЮ НЕ ВСТУПИВ ПРИНЦИПОВО
У 1944 році 17-річного Трохима Кошака забрали до війська. Відправили на Далекий Схід, у Монголію, писарем у штаб. Не раз червоні командири запитували солдата, чому не вступає у комсомол. Він віджартовувався: «Не готовий ще». У армії Трохим Іванович служив безпрецедентно довго – сім років. «Мусиш терпіти заради вітчизни», — казало армійське начальство. Коли демобілізувався, за плечима було 24 роки і незакінчений десятий клас. Вечірня школа того року не діяла, і Трохим пішов проситися у десятий клас звичайної школи. Директор подивився на нього, як на божевільного: «Ты что, солдатик, спятил?». Але переросток зумів довести, що не в тім’я битий: в армії він займався самоосвітою – вивчав підручники з математики, алгебри, фізики, і ці знання продемонстрував спеціальній шкільній комісії, котра зібралася, щоб перевірити його здібності. Зрештою, його таки прийняли у десятий клас, і отримавши середню освіту, Трохим Кошак вступив у Кременецький педінститут. Здобув фах учителя математики і 35 років пропрацював у школах Збаража. У партію не вступив, бо з дитинства виробив для себе кредо: будь-яка партія стоїть над народом, її лідери дбають передусім про власні меркантильні інтереси. Народ для них – на другому місці. А ще Трохим Іванович добре запам’ятав слова батька: «Найвищий чин – бути нічиїм».
Від редакції: зичимо ювілярові міцного здоров’я та оптимізму! Хай не згасає надія, що Україна вибереться із того пекельного зачарованого кола невдач, в якому «крутиться» вже багато десятиріч.

СВІТЛАНА БЕРЕЗІВСЬКА, Збаражчина інфо
На фото: Трохим Кошак