Тарас Підгайний з Великої Березовиці створює вулики у вигляді старовинних селянських хаток під стріхою (Фото)

З Тарасом Підгайним, який проживає у приміській Великій Березовиці, ми познайомилися на регіональному фестивалі «Медове Тернопілля». Серед розмаїття бджолярського інвентаря і продукції із меду привернули увагу ошатні вулики, виготовлені у вигляді старовинних селянських хаток під стріхою. Відтак дізналися про ще низку цікавих захоплень майстра, в якого, як кажуть, золоті руки.

Професія у Тараса Володимировича, до виходу на пенсію – водій вантажного автомобіля. Розвозив хліб у продуктові магазини. А у вільний час (хоча який у селі він вільний, коли тільки присадибна ділянка – 30 соток), майструє, виготовляє речі, які милують око. Це і вироби ковальства, і ті ж вулики, а ще років сорок Тарас Підгайний цікавиться садівничою справою.

– Колись у давнину, в часи Австро-Угорщини й Польщі торгівлею в основному займалися євреї, – каже пан Тарас. – Привозили вони також з Польщі, Німеччини саджанці. Їх купували місцеві жителі. І ніхто надто не переймався підживленням, побілкою чи якимось обприскуванням фруктових дерев. З року в рік родили прекрасні сорти яблунь, груш, слив, вишень. Зіпсували, вивели добрі сорти у часи радянської влади, коли завозили у Галичину саджанці фруктових дерев з південних районів України й Молдови. У результаті нині важко знайти сади із ренетою, паперівками чи Апортом Олександрійським. Не кажучи про груші, сливи. Хіба що на Борщівщині.
Недавно, перебуваючи у Німеччині, побачив яблуні-ренети. Господар-німець пояснив, що доглядає давні натуральні сорти яблунь, бо наприклад, саджанці із сусідньої Голландії, на його думку, нічого не варті.

Нині, переконаний Тарас Підгайний, ситуація ще гірша. Саджанці, які купуємо на ринку не щеплені, а окільцьовані. Не вірте, що те все, що на базарі, вирощене в місцевих умовах. Для стороннього ока висаджують поблизу обійстя кілька дерев, а в сезон саджанці оптом закуповують в Київській, Чернівецькій областях чи у Молдові. Тому такі дерева спочатку ростуть швидко, а через певний час зупиняються в рості й чахнуть. Аби мати добрий сад, треба у лісі накопати дичок, нащепити їх, і хоча приживляються вони довго, зате потім даватимуть хороші врожаї.

– У мене в саду тільки вишень сім сортів, – каже Тарас Володимирович. – Час від часу їжджу до Києва, в інститут садівництва, спілкуюся з науковцями. От і придбав там живці, на які прищепив вишні, а одну, чорну, мені привезли аж із Прибалтики. У деяких вишнях квіточки жіночого складу чергуються з чоловічими й тому запилювання не потребують.

А ще з Тарасом Підгайним трапляються різні цікаві історії. Одного разу, повертаючись поїздом із Молдавії, проспав свою зупинку у Чернівцях і вийшов на вокзалі в Івано-Франківську. Перед тим товариш-молдаванин пригостив добрим вином, тому сон був міцним. Так от, на вокзалі запримітив стурбованого іноземця, як виявилося німця, якого обікрали. Пан Тарас дав йому 250 гривень, які той пообіцяв повернути. Чотири роки тому розшукав Вольдемар (так звали потерпілого) Тараса Підгайного і не тільки повернув борг, а й запросив у гості. Відтоді Тарас Володимирович часто буває у свого друга.

Під час однієї з поїздок вирішив привезти товаришеві п’ять літрів меду із власної пасіки. Проблеми почалися на польській митниці. Жінка-інспектор, глянувши на тару із медом, категорично заявила: «Не вільно!»

– Бачу не переконаєш її, – пригадує співрозмовник, – дістаю фотографію вуликів і запитую: «А ваш чоловік не пасічник?». «Ні», – каже. – От якби він доглядав бджоли, мав такі вулики, ви були б до мене добріші, – переконую її. Подумала, посміхнулася та й каже: «Добре, проходь, але наступного разу маєш привезти мені такі вулики». Пожартувала, звісно. Ось так вдалося доставити мед товаришеві.

Відвідуючи Київ, Тарас Підгайний обов’язково заходить до музею народної культури Івана Гончара. Одного разу, спілкуючись із працівниками закладу, дізнався, що розшукують у кожній області старі фотографії, планують видати великий фотоальбом. Загорівся також цією ідеєю, почав збирати старі фотографії. Колись у Тернополі був фотосалон майстра Ерделі, отож у старожилів збереглися світлини предків. «Привіз я до музею майже двісті старих світлин, а вони як глянули — ахнули! Передивилися та й кажуть: та це велика історія, у вас, виявляється, уже давно Європа була».

Петро ГУДИМА, газета “Сільський господар плюс”