Принадливий Тернопіль. Олеся Хмелик про місця, де мешкає душа

У спогляданні старих вуличок, провулків і закутків є щось від інтимного та трепетного. Щось таке особисте й приємне твоєму внутрішньому, яким важко ділитись та передати іншим. Щось таке, від чого наповнюєшся та радієш, що ніжно бережеш у собі.

Ти посміхаєшся до будинків, вибираючи ракурс на фотоапараті, до ретельно підібраних деталей, а заразом і до перехожих, що зиркають на тебе, щасливу, й намагаються теж побачити те, від чого  «та дивна» так радіє. А все тому, що, коли ти звернув увагу на  місце, воно ділиться з тобою своїм потаємним, індивідуальним і тим первинно-справжнім. Місця не здатні говорити словами, але ми можемо пізнавати те, про що вони просять, вслухатись в те, про що вони «співають».

Навколо Старого парку

Сюжет особливих місць Тернополя — той, де будинок і середовище локалізовані в одному місці й часі (привертають увагу, зазвичай, саме ті, що випали з часових рамок). Це затінені та, на перший погляд, неоковирні, але душевні будинки поблизу Старого парку — на вулицях Монюшка, Зеленій, Веселій, Шопена, на початку Бордуляка, Парковій. Вони наче живуть своїм окремим життям і властивим лиш їм неспішним темпом. Тарас Прохасько писав: «Кожна з цих вілл є ілюстрацією до довгої історії. В кожній з цих історій присутні вступ, розвиток, злет, кульмінація, стабільність, тоді занепад… Без певного присмаку занепаду такі будинки втрачають смак».

Тут сховався красивий зразок дворкової архітектури двадцятого століття з кованими вазами на базах при вході, пишними колонами та цікавим овальним вікном на фронтоні мезоніну. Як бонус на подвір’ї можна поспостерігати (або й привітатись) за собакою, яка час від часу радісно грається й виніжується на батуті.

Неподалік – інша історія. Забудова, що має видимий та невидимий сліди безлічі мешканців, що змінювали один одного, їх стилей життя та систем цінностей. Біля занедбаного та хворого, але ще такого живого будинку, під столітнім деревом, яке врази перевищує двоповерхівку, сидить бабуся та вдумливо вишиває картини. Нікуди не поспішаючи. Поруч невесела гойдалка, яка все чекає, аби виконати своє призначення. Ці місця — особливі, бо мають власну історію та атмосферу. Ці сюжети вже ніколи не матимуть такий вигляд, який закарбувався в пам’яті, коли вперше побачила їх.

Там, де «серце» вулиці Руської

Особливе місце – це локація в серці Тернополя – тихому дворику з давньою історією. Донедавна тут можна було буквально бачити «серце» вулиці Руської. Розвиток міста іноді й не відає, як позбавляє середовище душі — будівництво висотки змінило пейзаж назавжди. Якщо зайти в цей дворик, то наче нічого особливого не побачиш – суцільна парковка у робочі дні та безліч сміттєвих баків. Та коли вдивлятись глибше, можна спостерігати надзвичайні та водночас дивні сюжети. Коли в сонячний день з трансформаторної будки виходить художник зі щойно намальованими картинами та кладе їх висушуватись на ганок; а в цокольному поверсі будинку поблизу інший митець зображує картини на тему Дня і Ночі. Час від часу виносить їх на світло, аби перевірити і порадитись з обраними перехожими: чи на полотнах ніч – це достатньо Ніч, а день – День. В одній з квартир того ж будинку невідомий нікому картограф створює свої неіснуючі світи.

Опис будинку під номером 5 тієї ж вулиці заслуговує окремих речень. Це двоповерхова будівля початку ХХ століття (хоча, може, й кінця ХІХ століття), виконана в скромному класицистичному стилі. З вікнами-обманками, аби дотриматись вимог будівельних стандартів тієї доби, строгими сандриками і рустами по всьому фасаду. Тут збереглись дерев’яні веранди, а від них – душевність, приємне тепло й затишок. Чого тільки вартують автентичні вхідні двері з кованими декоративними гратами рослинного орнаменту, а за ними — не зруйновані плиточки та масивні металеві балясини на сходовій. В такій старій забудові існує фізична присутність різних часів аж до сьогоднішнього. Тому за щастя було бувати в одній з тих квартир. Коли ти, не відаючи про коло митців навколо, вдивляєшся в орнаменти кахлі, високі стелі, дверні портали, люстри та намагаєшся зарисовувати красу довкола, хоч натомість довго-довго рахуєш кількість квітчастих елементів в інтер’єрі.

Портали в інші світи

До особливих місць проводять портали, через яких маємо можливість вступити в інші світи: в атмосферні пішохідні вулички,  затишні несподівані провулки чи цікаві двори. Масштаби, фактури, форми та злами проходів наче підсилюють зміну нашого стану, наче підготовлюють до зміни зовнішності місця.

Хтось пам’ятає вулицю О. Кульчицької через кафе-пиріжкову «Анастасія», чи по чоловікові на ім’я Моша, який шив капелюхи в одному з будинків; чи по відеосалону, чи за історіями про знаних фотографів і фотоательє. Я ж познайомилась з цією неспішною вулицею ще десятирічною. Різноманітні захопливі штучки на будинках навпроти, насичено-помаранчеві плиточки на даху, і велика кількість цегляних димарів – з вікон верхніх поверхів служби автомобільних доріг було на що подивитись, і навіть пробувати зарисувати. Вже дорослою я розглядаю рукотворно вилиті маскарони, картуші, сандрики, пілястри, карнизи та фронтони, з окремою для кожної деталі історією.

Такі вулиці як Олени Кульчицької, Руська (від ЦУМу до моста), В’ячеслава Чорновола, наче відкриті галереї мистецтв та історії Тернополя. Тут середовище — один із тих стимулів, що пробуджують тебе внутрішньо й спричиняються до внутрішнього розвитку та піднесення.

Місця, де дихає всесвіт

Особливої уваги заслуговують парки й сквери. Місця, де дихає всесвіт, де переплетені діалоги ландшафтів природи та середовища людей. Це сквер Кобзаря, куди хочеться приходити просто так. От так просто втекти посеред робочого дня свої Думи подумати. Особливо атмосферно там в туманні дні, коли нічого, крім стіни драмтеатру і злагодженого лету пташок на площі не видно (й не потрібно). Це алея з характерних дерев у Топільче, які щодня, коли проходиш повз, вітаються і супроводжують тебе.

Місця історій

Особливі місця хочеться відчувати, споглядати, зарисовувати. Там хочеться бути бути. Особливі місця там, де залишається трохи простору для фантазії; де вдивляючись в предмет, подумки малюєш історії. Де елементи, які творять середовище, і зв’язки між ними можуть «співати», а людське серце звучати в резонанс із цією мелодією.

І, перефразовуючи, Жадана «Коли тебе питають, чи є в тебе улюблені місця (за текстом – міста), ти відповідаєш, що так, є – це місця, які ти ніяк не навчишся оминати, до яких тебе заносить щоразу, у яких випадає зупинятися, як би тобі цього не хотілось».

Олеся Хмелик.

Малюнки авторки.