Ірина Сидоренко з Тернопільщини шиє одяг для українців в Італії і мріє підкорити італійський світ моди
Ірина Сидоренко, уродженка Озерної, що на Зборівщині, змалку мріяла стати дизайнером одягу. Бажання дівчини здійснилося. У районному центрі вона відкрила ательє, яке досить швидко стало популярним серед клієнтів. Однак три роки тому Ірині довелося закрити майстерню і виїхати до Італії. Та навіть далеко на чужині дівчина не розлучається з улюбленою справою. Вона шиє одяг для своїх земляків і виношує нову мрію – стати відомою дизайнеркою та підкорити італійський світ моди.
З РОДИНИ КРАВЦІВ І ВИШИВАЛЬНИЦЬ
– У дитинстві я часто говорила мамі, що коли виросту, то неодмінно стану дизайнеркою, – ділиться спогадами Ірина Сидоренко. – Не раз тишком-нишком ножицями обрізала штори і шила з них лялькам одяг. А коли мати була на роботі, одягала її сукню, взувала туфлі на підборах, кликала подружок і влаштовувала в хаті показ мод. Мама, звісно, не була в захваті від цього, особливо, коли бачила туфлі з поламаними підборами і помальовані фарбами сукні. Але вона завжди підтримувала мої мрії. Напевно тому, що й сама любила шити і мала ткацьку освіту. Та й бабуся моя була професійною вишивальницею, а дідусь – знаним у селі кравцем.
Закінчивши школу, Ірина вступила до Галицького коледжу імені В’ячеслава Чорновола. Відтак у Тернопільському училищі №11 здобула фах закрійника, а згодом отримала диплом технолога у Київському національному університеті технологій та дизайну. Невдовзі у Зборові відкрила власне ательє «Аlessandrina».
– Над його назвою я довго не міркувала, – розповідає Ірина. – Вона прийшла до мене уві сні. Можливо, це був якийсь знак, бо в моєї мами дещо схоже ім’я – Олександра.
НЕЛЕГКИЙ ВИБІР
Свою роботу Ірина починала з ремонту одягу. Потім стала шити легкий жіночий одяг: сарафани, сукні, сорочки, а згодом і вишиванки. Про талановиту кравчиню скоро дізналося все місто. Ірина уже й не встигала виконувати замовлення, тому найняла кілька працівниць. Здавалося, все йшло за планом: Ірина займалася своєю улюбленою справою і отримувала від неї моральне задоволення. Але от у фінансовому плані було не все гладко.
– Мені доводилося більше віддавати, ніж отримувати, — пригадує Ірина. – На жаль, в Україні сподіватися на державну підтримку малого бізнесу марно. Треба було шукати власні шляхи порятунку. Тоді моя мама, яка працювала в Італії, запропонувала приїхати до неї, підзаробити трохи грошей і в Україні створити уже більше підприємство. Я прийняла таку пропозицію. Хоча, зізнаюся, було дуже важко залишати своє ательє. Спочатку навіть думала передати його комусь із знайомих, але ніхто не погодився. Та й багато моїх клієнтів просили не закривати майстерню, але моє рішення було остаточним. Частину швейних машин я продала, три забрала з собою в Італію, ще кілька залишила вдома в Озерній.
АДАПТУВАТИСЯ ДОПОМОГЛО ШИТТЯ
Хоч якою сонячною є Італія, та на початках Ірині було там не зовсім тепло. Все-таки, чужа країна, інші звичаї, незнайомі люди. Та дівчина дуже швидко вивчила італійську мову, отримала документи на проживання. Спершу працювала у домі літнього подружжя. Потім влаштувалася у швейну майстерню. Однак не знайшла спільної мови з її власницею, росіянкою за походженням, і розрахувалася. Нині Ірина працює в італійській сім’ї, де доглядає дітей.
– До обіду я на роботі, а в другій половині дня сідаю за машинку, – каже дівчина. – Саме шиття і допомогло мені швидко звикнути до чужої країни. Ця справа підтримує мене морально, додає енергії. У вихідні я завжди йшла у місто, де збиралися українці. При знайомстві обов’язково розповідала про свою професію. Незабаром з’явилися перші замовлення. Спочатку я ремонтувала одяг. Згодом мене просили пошити новий: хто штани, хто – спідницю чи сукню. Далі стала отримувати замовлення на пошиття вишиванок та весільних суконь. В основному мої клієнтки – це українки, але також звертаються й італійки.
СИЛА ВИШИТОЇ МАСКИ
Найбільшу популярність серед своїх земляків в Італії Ірина отримала у період пандемії коронавірусу. А славу їй принесли захисні маски, оздоблені вишивкою.
– На початку карантину захисні маски шили багато жінок, я теж приєдналася до цієї справи, – розповідає Ірина. – Одного разу у шафі натрапила на клаптик із вишиваної скатертини і пошила з нього маску. Сфотографувалася у ній і надіслала світлину товаришці. Маска їй сподобалася і вона попросила й собі таку. Потім похвалилася нею своїм знайомим, вони теж захотіли. Так завдяки «сарафанному радіо» мої маски стали популярними серед українців не лише Риму. Їх почали замовляти з усіх куточків Італії.
Торішнього грудня Ірина взяла участь у благодійній ярмарці, яку зорганізувала церква святої Софії у Римі. Там їй вдалося продати сімдесят вишитих масок. Виручені кошти дівчина передала нашим захисникам на Схід України.
– Маски я шию сама, а от вишивати мені допомагає мама та подружки, – розповідає Ірина. – Ці маски призначені для багаторазового використання. У середину я вставляю спеціальний фільтр, який служить захистом від інфекції. Водночас етнічні маски захищають на підсвідомому рівні. Адже українська вишивка є своєрідним оберегом. Тож коли одягаю маску, то відчуваю особливий захист і якийсь внутрішній зв’язок із Україною. Мене часто зупиняють на вулиці перехожі і запитують: «Ви, напевно, українка?» Не раз чую приємне: «Яка красива маска! Де можна таку придбати?» Так і з’являються нові замовлення. Майже усі мої клієнти – українські жінки і чоловіки. Свої маски дарую й італійцям. Вони їм подобаються, бо із задоволенням одягають на обличчя.
МЕТА – ВЛАСНИЙ БРЕНД
У Ірини є багато мрій, та над однією вона працює найбільше – у майбутньому дівчина хоче створити власний бренд Aniri-Fashion, який буде спеціалізуватися на пошитті вишиванок.
– Для цього, звісно, потрібен час, адже український диплом закрійниці в Італії не визнають, тому доведеться вчитися заново, – ділиться планами Ірина. – Та й карантин дещо гальмує реалізацію моїх задумів. Але я певна, якщо є велике бажання, то мрія обов’язково здійсниться.
Марія БЕЗКОРОВАЙНА
Коментарі вимкнені.