У Тернополі вийшла книга “Казки для Елізи”

Олександр Гаврош – відомий письменник, журналіст, драматург. Автор низки поетичних, прозових і драматичних творів для дітей та дорослих. Творчість відзначена багатьма відзнаками, преміями – шість разів отримував “Коронацію слова”. Окремі твори автора перекладені словацькою, німецькою, білоруською, польською мовами, а за повістю “Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу” знято повнометражний художній фільм.

На жаль, карантинні обмеження внесли свої корективи, і зустрітися з Олександром Дюловичем особисто не вдалося, але письменник люб’язно погодився дати відповіді на кілька запитань від Тернопільського Читального Клубу онлайн.

– Побачила світ Ваша нова книга «Казки для Елізи» видавництва «Навчальна Книга – Богдан». Збірка має підзаголовок «15 маленьких історій для однієї великої дівчинки» і присвячена «милій Елізі». «Мила Еліза» – хто вона? Чи є в реальному житті прототип «однієї великої дівчинки»?

– Ці історії писалися протягом тривалого часу, тому Еліза – образ збірний. Але всі казки мають конкретного адресата. Принаймні я точно знаю, про кого йдеться в тій чи іншій історії. Але оскільки це художні алегорії, то завдання автора полягає, аби в конкретному показати узагальнене.

– У Вашому доробку багато книжок для дітей, а Ви самі любите більше розповідати чи слухати казки?

– Я люблю читати дитячі книжки, хоча останнім часом на це вкрай мало часу. Але в мене росте маленький син Миколка, якому лише півтора рочки, тож незабаром я знову повернуся в дитинство. На цей раз втретє, бо старшому Данилові – вже 24. Так що буду знову розповідати і читати вголос кращі дитячі книжки. З нетерпінням чекаю цього моменту, аби зануритися у цей дивовижний світ радісних відкриттів.

– Кому варто прочитати «Казки для Елізи»?

– Це книжка для родинного читання. Її можуть читати діти, можуть читати батьки, можуть читати разом батьки з дітьми. Це непрості історії, тут є прихований зміст, особливий настрій, можливість порозмірковувати над прочитаним, спільно обговорити. Всі ці історії народилися із життя. На початку завжди був реальний поштовх. Просто фантазія автора виплела з цього художній образ.

– Скільки Ваших книг надрукувалося тут, в Тернополі?

– О, багато! Тернопіль став для мене щасливим містом. Наша співпраця з видавництвом «Навчальна книга – Богдан» скоро вже відзначить перше десятиліття. Видано п’ять художніх книжок і п’ять публіцистичних. Ще кілька нині в роботі. Після Ужгорода це друге місто в Україні, де з’явилося на світ стільки моїх видань, хоча друкуюся і в Львові, і в Києві, і в Харкові. Мені тішить співпраця з Богданом Будним, директором тернопільського видавництва, яке є одним з найбільших в Україні, я його щиро шаную і як професіонала, і як людину.

– Детективи, казки, пригодницькі повісті, еротична поезія, публіцистичні твори, драматургія, історія, історичні дослідження, переклади, документальні фільми та багато іншого… Як Вам вдається «перемикатися»? Як, наприклад, у 2019, коли одна за одною вийшли документальна книжка “Нескорена Карпатська Україна”, дитяча повість “Різдвяна історія ослика Хвостика” та психологічний роман «Донос». І де черпаєте натхнення для такої кількості роботи?)

– Пишу в різних жанрах, бо сам матеріал диктує потрібну форму, в якій може найкраще проявитися. Є історії, які чудово виглядатимуть на театральній сцені, а є – абсолютно не сценічні. Так само для дитячого твору потрібен особливий герой і нові, незатерті обставини. З документалістикою легше – тут пишу про те, що сам осмислюю за кілька десятиліть журналістської роботи.

Як правило, теми самі знаходять мене. А буває, що й просять написати на замовлення. Як це трапилося з виставами «Князь Корятович» чи «Останнє танго в Хусті», які захотіли поставити Мукачівський та Хустський театри.  Але цей матеріал мене як автора завжди манив сам по собі. Я дуже люблю історію, і більшість моїх творів з нею пов’язано.

Натхнення черпаю в самому  бажанні розповісти про щось важливе. В кожному творі для мене важливою є ідея, внутрішня мотивація, чому я маю написати саме про це.

– За Вашими творами поставлено багато п’єс. Одну з постановок за п’єсою “Вуйцьо з крилами” мали можливість побачити і тернополяни в Тернопільському обласному драматичному театрі імені Т. Шевченка (режисер Олег Мосійчук). Чи мали Ви змогу подивитись її, і чим відрізнялись між собою аналогічні постановки у Львові та Ужгороді?

– На превеликий мій жаль і сором, я поки що не бачив ні тернопільської постановки, ні дрогобицької, про які чув дуже гарні відгуки. Це свідчить лише про те, в якому часовому цейтноті я живу. Робота поглинає мене повністю, а якщо зважити, що вдома ще й малюк, який не дає ні на мить розслабитися, то всі батьки мені поспівчувають. Окрім того, суттєво вплинув на поїздки і епідемічний рік. Тож дуже сподіваюся на те, що нарешті побачу власну п’єсу на загаданих сценах у цьому році.

– Велика частина Ваших творів про Закарпаття; що є рушійною силою для їх написання, окрім патріотизму?

– Головна мотивація – розповісти про свої відкриття всім зацікавленим. Причому зробити  це в художній читабельній формі. І розповісти не тільки закарпатцям, а всій Україні, бо Закарпаття замало прописане в загальнонаціональний літературний простір. Донедавна в шкільній програмі не було жодного закарпатця. А зараз наш край потужно проявляється в українській літературі, стає його помітною складовою.

– Ви популяризуєте народних героїв Івана Силу, славного розбійника Пинтю, опришка Миколу Шугая. Уявімо літературним супергероєм Вас, якими суперздібностями Ви б хотіли володіти? )

– Цікаво було б побути невидимим, поспостерігати за людьми. Або здійснювати мандрівки у часі, як герої мого «Музею пригод» чи «Капітана Алоїза». Можливо, людство колись і цього досягне.

– Яка «найзачитаніша» книга в особистій бібліотеці Олександра Гавроша?

– Такої нема, бо моя бібліотека – велика, а значна частина її ще не прочитана. Купую чимало книжок з наміром прочитати у майбутньому. Тому не можу собі дозволити таку розкіш:  перечитувати вже прочитане. Завжди тішуся як дитя, коли натрапляю на книжку, яка приносить мені радість як літературному гурманові. Коли текст настільки досконалий, що можеш на адресу автора тільки промовити: «Браво!» і по-доброму позаздрити такому таланту.  Як правило, це класика, добре просіяна часом. Тому якщо ви не хочете помилитися з книжкою, читайте те, що відібрало людство за довгу історію своєї еволюції. Щороку маю такі особисті відкриття, хоча помічаю, що з роками стаю дедалі критичнішим і  все важче знайти собі книжку до душі.

– У своїх творах Ви часто описуєте рідний Ужгород, що можете сказати про Тернопіль? Які місцини файного Вам найбільше до вподоби?

– Люблю Тернопіль як місто, його неймовірний парк у центрі, величний дзеркальний став, цікаві історичні будівлі. Це щось неповторне в Україні. Не раз думав, що якби не народився в Ужгороді, то із задоволенням би оселився в Тернополі. Тут все мене гріє – і природа, і люди, і місцевий колорит.

– Коли і з чим Вас можна знову очікувати в Тернополі?

– Востаннє презентувався в Тернополі кілька років тому. Вже кілька разів відкладається і моя довгоочікувана поїздка до Кременця, де я ще ні разу не був, попри велике бажання. Враховуючи, що в Тернополі щороку видаюся, це велике упущення. Сподіваюся, що цьогоріч у нас вийде представити новинки у вашому чудовому місті, а заодно і подивитися виставу «Вуйцьо з крилами».

А для цього маємо бути насамперед здоровими, чого  і вам усім бажаю у новому 2021 році. До речі, ювілейному для мене, бо в березні відзначатиму прожите півстоліття.

Анюта Лазорко, ТЧК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *