Принадливий Тернопіль. Місця з дитинства Юрія Яготина

Моє улюблене місце Тернополя корегується від пори року. Наразі це тепла і затишна квартира на Руській, де маю за благодать проводити зимові дні без необхідності часто потрапляти в холодне, непривітне і брудне зимове середовище.

Коли розтепліється, тоді сідаю на велосипед, катаюсь до озера і навколо нього, далі парк Топільче і Кутківецький ліс. Деколи цікаво промайнути спальними районами, розглядати їх побут, але там стає все більш неприємно через різкий дисонанс сучасного автотранспорту та радянської забудови. Раніше любив верхівку гірки біля ПТУ №9, в часи дитинства знаного як «Стрєльбіще», символу сміливості їзди на санках, згодом переназвану мною як Сіон. Зараз там понавозили купу металобрухту і насипали негарні земляні вали.

Як казав Володимир Набоков, «Моя тоска по Родине – это гипертрофированная тоска по утраченому детству». Це твердження цілком пасує і мені, бо улюблені місця Тернополя залишились там, в 90-х, в запаху свіжої фарби і шкірзамінника у біло-синьому тролейбусі-гармошці №10 марки ЮМЗ Т1, який погожої весняної днини поблискуючи боками підкотив до зупинки «Біля «Ексклюзиву» (продуктового, а згодом матрацного магазинчика). Тоді я вперше прокатався на новоявленому міському транспорті до готелю «Тернопіль», спеціально попросивши дідуся дочекатися його появи на лінії.

Люблю залитий пізньолітнім сонцем кут біля першого під’їзду панельного будинку №27 по вулиці Злуки, де я мешкав, як був малим.

Люблю «Універмаг», а саме відділ «Спорттоварів», в якому так і хочеться придбати якийсь спортснаряд не через нагальну необхідність, а просто так, заради самого акту покупки. Люблю і третій поверх «Універмагу», бо там якось по-особливому тихо.

Люблю теплохід «Герой Танцоров», але здалека, бо не люблю базарний антураж його команди, яку я одягнув б у тільняшки та кльоші, і тоді б любив бути біля «Танцорова» близько.

Загалом всі милі серцю місця в Тернополі мають, як і у Набокова, підтекст у Дитинстві, яке пішло разом із реформами навколишнього середовища, а взамін йому прийшло нестійке бажання адаптуватися, але стійке бажання ізолюватися від прийдешнього через його невідповідність закладеним в особисту матрицю стандартів естетики. Дивлячись на історію нашого краю, можна прослідкувати, що подібні внутрішні конфлікти відбуваються чи не у кожного нового покоління.

Можливо, це значить, що, чим швидше ми навчимося еклетизувати власне сприйняття, тим швидше будемо жити у внутрішній гармонії.

Юрій Яготин.

Фото автора.