На Тернопільщині у келіях монастиря катували людей

Обаль Андрій Петрович, 1919 року народження, смт Вишнівець, Тернопільської області, освіта 4 класи, член ОУН від 1940 року, член Просвіти з 1937 року.

“Я, Обаль Андрій, житель містечка Вишнівець, маючи 75 років від народження, хочу розповісти всю правду про страшні події комуністичного терору на Тернопільщині. Це все, що я розповім, було почуте та описане з моїх уст у грудні 1994 року Олегом Кривокульським”.

Дитинство моє пройшло спокійно, батьки були не багатими, але не голодували. Я ходив у польську школу, добре навчився читати та писати, як по польському так і на нашій українській мові. Коли підріс, то помагав батькам по господарству. Мав багато друзів з якими часто зустрічався, обмінювався українськими книжками, співав наші пісні. Мій батько любив читати біблійні та історичні книжки про козацтво і часто розповідав мені, коли я був малим, цікаві події про Вишнівецькі замки, про татарські і турецькі набіги на наші землі, та про поневолення України поляками і москалями. Моя мама багато розповідала про події 1914-1922 років, про січових стрільців, які були у нас в містечку та на Старому Вишнівці і як їх розстрілювали більшовики. Матуся намагалась втілити в мене свою любов до нашої землі, до України. Багато знала українських народних пісень і віршів. Я виховувався в дусі патріотизму до своєї рідної української землі, української мови, нашої церкви та історії. У 1937 році поступив в “Просвіту”, і мені доручили проводити просвітницьку роботу серед молоді. Тоді, я почав багато читати і розповідати про історію України та нашого краю, також часто зустрічався з молодими хлопцями та дівчатами села Муховець та Лози, що коло Вишнівця та розказував їм все, що прочитав та прищеплював їм повагу до нашої літератури, історії та традицій.

У 1939 році прийшов із сходу москаль і все різко змінилось. Коли мені було 21 рік я вирішив поступити в ОУН. У Вишнівці була група молодих та старших хлопців, які хотіли, щоб у нас була своя, вільна і незалежна Україна. Керував у Вишнівці осередком ОУН Богуславський Микола, 1896 року народження, який мав кличку “Орел”. Його заступником був Минзарський Степан, 1897 року народження “Камінь”. Всю документацію ОУН вів Серафин Сидір “Кремінь” 1911 року народження, а його помічником був Чорненький Петро “Савур”. У Вишнівці діяла велика група хлопців, які були поділені на п’ять бригад. Кожна бригада мала свого керівника і заступника. Так, що один з бригади не знав членів другої. Я був у Мухавецькій, де нами керував Череватий Степан 1908 року народження, “Стріла”, а його помічником був Качан Ілля 1912 року народження. У Вишнівці був підрайоновий керівник ОУН Жураківський Михайло 1919 року, кличка “Дуб”, а районновим Забрамний Василь 1894 року “Кобзар” та його помічник Боценюк Данило 1914 року “Барвінок”. У Вишнівецькій та Мухавецькій групах нараховувалось до 60 членів, а у групах було 10-12. У нас була дисципліна і кожен виконував положенні на нього обв’язки. По навколишніх селах також були мобільні угрупування. Ми практично зброї не мали, а організація у нас була як партійна. Ми поширювали літературу, готували людей до непокори та протидії московській владі. Але нас вичислювали. Сітка НКВД мала своїх донощиків. Це були люди з нашого містечка, бувші члени Західноукраїнської комуністичної партії та місцеві євреї. Більшість сексотів по доносу, були колишні торгаші-євреї що тримали за Польщі магазини. З приходом радянської влади вони посіли основні посади у Вишнівецькому районі. Перші арешти у Вишнівці відбулися у жовтні 1939 року, коли пішли чутки, що забрали Бодасюка Феодосія 1909 року народження. Дуже освічений, член “Просвіти” та ОУН. Навчався у Варшавському університеті. Його затримали у Львові і відправили аж у Гродно в Білорусію. Там і закатували без суду. Осінню 1939 року совєти засудили половину всіх у Вишнівці поляків. Вночі вдиралися в домівки і забирали чоловіків або цілі сім’ї. А на початку грудня провокатори нам повідомили, щоб вся патріотична молодь збиралися вечором у День Святого Миколая і йшли на Збараж, де буде повстання. Ми всі зібрались, але в останній момент нас повідомили, що це провокація. З навколишніх сіл, коло Збаража, енкаведисти затримали, а в квітні 1940 року судили на кару смерті. Вже тоді енкаведе мали всі списки оунівців від польської влади, але не заарештовували. Їм треба-було мати факти злочинної діяльності і подання місцевих сексотів. А перевертнів і зрадників було багато. Ми вже тоді для конспірації навчились шифрувати слова та володіли сигнальними звуками. Але нас екаведисти почало вичислювати. Наших вперше арештували у серпні 1940 року, Волошина Василя, Волошина Іллю та Чорного Петра. Їх затримали одночасно. В домівках перевернули все, так шукали зброю та заборонену літературу. Повезли у Вишнівецьку катівню, яка була розміщена коло костела. А допити проводили в підвальних келіях монастиря. Там було все облаштоване для катування. І підвішували, і вогнем пекли, і шкіру знімали. Було в районі декілька слідчих катів. Це Циганков та Білий. Звати як, не пам’ятаю, Циганков високого росту, кремезний, долоні як молоти. Більше слів говорив по російському. Він і арештував наших хлопців. Тримали їх у Вишніці десь з три тижні, а потім помучених відвезли у Кременець. На машину загрузили, як колоди, пов’язані і побиті. Видно і в Кременці слідчі нічого не добились. Енкаведисти нервувались. Літали по Вишнівці, викликали сексотів, а результату не було. Аж перед новим роком почалися нові арешти. Забрамного Василя взяли 10 грудня 1940 року прямо на вулиці. Привели до дому, все поперевертали шукаючи зброю. 12 грудня Філика Григорія, потім Серафина Федора 14 грудня коло базару та Чорненького Федора і його брата Петра. 27 грудня зааштували Позіховського Євгена та Кулачинського Миколу. Жураківського Михайла затримали 29 грудня, під вечір, коло хати. Настала і моя черга, 03 січня у ночі енкаведисти увірвались до нас у хату двоє. Не питаючи дозволу, почали всіх будити та перекидати речі. Шукали зброю, документи та літературу. Весь час лаялись, мама плакала. Я сидів і мовчав. Знав що прийде пора і до мене прийдуть кати, щоб забрати на муки. Бо арештовували тих, хто хотів щоб на нашій землі говорили рідною мовою, щоб наша земля називалася Україною, щоб ми називалися українцями, мали свій державний прапор та гімн. А тут знайшов жовто-блакитну пов’язку і кричить “што ето такоє”. Витягнули старий пісенник і знову крик. Знайшли книжку про козаків і це не можна намтримати.

-Собирайся. Пойдьош і ответиш зачем готовился к свержению власти. От і знайшли причину арешту. Та мені дуже добре запам’ятався один з енкаведистів, що прийшов за мною. Це Василь Пронін, так кликали його співробітники. Високого росту, худорлявий, постійно покашлював, але не курив. Мовчазний, та все щось шукав. В кінці запитав хто до мене протягом місяця приходив з немісцевих додому. Це я добре пам’ятаю. Адже до мене приходили з Кривчик та Лозів. Ось де собака зарита. Значить хтось із сусідів, ще доносить. Мене забрали з дому та повели темними вулицями Вишнівця в катівню. Так ми називали приміщення енкаведе. Скільки там було катів, ніхто не знав. Місцевих там не було. Мене привели у будинок, недалеко від католицького костелу. Коло церкви було багато приміщень, а внизу у підвалах келії переобладнали в камери для затримання та допитів. Холод, сирість, темнота та постійний голод психологічно ламав людину. Привели мене до кабінету, посадили і двоє почали питати. Запам’ятав першого слідчого, Кравцова, який запитав про особисті дані: прізвище, ім’я, по батькові, рік і місце народження і т. д., не згадуючи за яку «провину» ув’язнено підслідного. Потім слідчий сказав розповісти автобіографію, а під час розповіді вдавав, що не тільки слухає, але навіть дещо записує для пам’яті. По закінченні розповіді уповноважений НКВД сказав, щоб життєпис був написаний на папері. На тому, перший допит закінчується для першого слідчого. А другий сказав що знає все про мене і потребує, щоб я розповів про Сендецького Семена та його рідного брата Івана.

Сендецький Семен Капітонович (Сава) 1913 року народження, село Кривчики, Вишнівецького району. Судимий за політичні переконання та розповсюдження забороненої літератури у 1933 та 1937 роках. Член УПА. Проживав у Львові та працював у редакції. Керівництво ОУН зобов’язало Семенові поступити на роботу у радянську міліцію. У 1941′ році закатований у Львівській тюрмі.

Сендецький Іван Капітонович (Чіпка) 1919 року народження, село Кривчики, Вишнівецького району, член УПА заарештований у лютому 1940 року Вишнівецьким НКВД. Перебував у Кременецькій тюрмі до 29 червня 1941 року, потім втік. У 1942 поступив в УПА. У грудні 1943 року при перестрілці з ковпаківцями був вбитий у селі Лози і вкинутий радянськими партизанами біля мосту на річці Горинь у воду. Місце поховання невідоме.

Тепер я зрозумів все. Адже у мене в дома, місяць тому був Семен. Хтось бачив і доніс. Іван заарештований ще весною. Це я знав. Моя відповідь слідчому була така: Нічого не знаю про цих людей. Мене вивели на подвіря. Зима, холодно, мело. Двох охоронців повели мене через дорогу до господарських приміщень монастиря. Там у підвалах утримували наших. Ми підішли до підвального приміщення і опустилися в низ глибоко по сходах у довгий коридор. Де-не блимало світло. Я бачив чотири залізних дверей, одні з яких відкрили і заштовхнули туди мене. Двері закрили і стало темно. Я на помацки почав шукати місце де можна присісти. Я відчував, що тут нікого не має. Холод, сирість, темно, гробова тиша і не має де притулитись. Я доторкнувся рукою до якогось грубого та холодного металу. Так тих просидів деякий час і за мною знову прийшли. Мене вивели і знову пройшли коридором до нової камери. Там був той самий слідчий і ще двоє. Мене запитали чи я згадав про Сендецьких і що я можу сказати. Моя відповідь їх не задовольнила. Тепер мене побили і кинули у нову камеру. Там було троє, двох з Бодак і один з Заруддя. Молоді хлопці. Вони вже сидять по тижні. Там вже були лежанки і я приліг, та довго мені не дали лежати. Знову повели на допит. Приймав мене Кравцов. Почав питати про доставку літератури. Адже у кожного заарештованого було вилучено декілька брошур антирадянського спрямування. Ці невеличкі книжечки друкувались в Австрії. Запитань було багато, але знову я нічого не сказав. Мене побили і сказали, щоб подумав, як не скажу то посадять на барабан. А що таке барабан, я не знав. Раніше розказували про тортури при НКВД. Тут у підвалах були келії монахів-інквізиторів, і келії для катування. От і Вишнівецьке НКВД почало використовувати ці приміщення. У цих келіях колись при монастирі утримували тих, хто порушував закони монастиря та протидіяв вірі та законам Християнства. Там були металеві стовби на яких підвішували невинних та всі середньовічні інструменти пристосовані до катування. І ще там у підземеллі була глибока криниця. От і туди Вишнівецькі енкаведити використовували для скидання живцем закатованих та мертвих.

Про барабан мені розказали хлопці, це металева бочка, підвішена до стелі і повільно прокручувалась. Жертву ложили на бочку, прив’язували і повільно обертаючи над вогнем обпікали людське тіло. Людина не могла витримати високої температури і починала рухатись, але коли прив’язана то рухаючись по гарячій бочці виділявся барабанний звук. На другий день мене перевели у нову камеру. Там, я побач Позіховського Євгена та молодого хлопця Василя з Чеснівського Раківця.

Наступав Святвечір. Народжувався маленький Ісусик. Але це коло нас були не-хрести. Нічого святого не знали. І викликали на допити, мордували, били та нецензурні слова промовляли. На другий день, 7 січня дуже побили Василя і принесли та вкинули на каміння. У нас дуже холодно. На дворі зима, а тут як в льосі, температура 5-6 градусів тепла і сирість. Нари і страшні закривавлені рядна. Приносили на день три рази юшки та пісну кашу. Посуди ніхто не мив, бо мало було води, навіть кров не було чим змити з рани.

– Всьо равно подохните, єслі не тут, то в Кременце. Так постіно говорив солдат, що стояв в коридорі.

Позиховський розказував, що його питали за зброю, де знаходиться склад і хто передавав патрони. Його також били. Коли мене вели на допит, то я побачив, як провели Данила. Він мав тоді кличку “Барвінок”.

Боценюк Данило Ілліч 1914 року народження смт Вишнівець. районновий ОУН заарештований Вишнівецьким РВ НКВД 11 січня 1941 року за підготовку до збройного нападу районне НКВД.

Я його у Вишнівецькій тюрмі бачив тільки один раз, але у Кременці нам зробили зустрічні допити в кабінетах. Мене тримали у Вишнівці до 22 січня 1941 року. Пару раз били, було так, що по десять годин без перериву допитували, були перехресні допити з Жураківським та Кулачинським. Хотіли знати хто поставляв через кордон літературу. Отже сексоти цього не знали, а наші не продали. Нічого не добившись, мене відправили у Кременець. При відїзді Кравцов сказав що тут для мене був рай.

Слиш! Запомні” Ти тут бил в раю. С тобой по человечески я разгаваривал, а ти молчал. Но запомни, там ти попадьош в ад і будеш жалень что тут нічего не сказал. Оттуда живим не отпускают, ещо никто не вернулся.

Такі прощальні слова мені сказали та відправили у Кременецьку тюрму, або пекло. Я поїхав не сам, а з Позиховським та Жураківським. Я сидів зв’язаним і сумно дивися у щілинку в машині. Прощай мій рідний Вишнівець. Та я все одно, щоб не було, я до тебе, мій рідний Вишнівець, повернуся.

Олег Кривокульський смт. Вишнівець