Шлях боротьби Ольги Горошко за Україну

 МІЙ ШЛЯХ БОРОТЬБИ ЗА УКРАЇНУ

  unnamed-2

unnamedСтаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

“Я, Горошко Юхим Петрович народився у 1882 році в селі Лози Вишнівецького району Тернопільської області, українець. Моя сім’я складалася з шести осіб: я, моя дружина Горошко Надія Ігорівна яка померла у 1924 році, моя дочка Віра 1912 року народження яка померла у 1930 році під час родів, Оля 12 травня 1917 року народження заарештована органами НКВД у 1949 році, син Іван 1919 року народження  вбитий енкаведистами у 1944 році, син Володимир 1923 року народження проживає в селі Лози. Моя дочка Оля народилася в селі Чуйківка Ямпільського району Сумської області. В це село я перебрався у 1909 році, працював на фабриці, одружився і проживав до 1918 року. Тоді прийшли німці і почали наводити свої порядки. Всіх, хто переселився з Західної України, заставили перебратися на своє колишнє місце проживання. Тому я змушений був переїхати назад в село Лози. Тоді я, моя дружина і дві донечко все нажите добро і хату залишивши в Чуйківці та перебралися на Західну Україну. В 1927 році я з другою дружиною переїхав жити з Лозів в село Буща Вербського району Рівенської області. Дочка Оля залишилась проживати тоді в селі Лози. Про її націоналістичну діяльність я нічого не знаю і сказати нічого не можу”.

(Протокол допиту Горошка Юхима Петровича 26 лютого 1950 року в селі Буща оперуповноваженим Вербського РВ МДБ Рівенської області Семеновим)

unnamed-1

19 грудня 1949 року. Місто Рівне. Горошко Ольга Юхимівна 1917 року народження. Українка, на нелегальному положенні з 1943 року. Заступник начальника ІІ відділу МДБ старший лейтенант Матвіїв допитав обвинувачувану.

“Я, Горошко  Ольга  Юхимівна довгий час, починаючи з грудня 1943 року знаходилась у підпіллі і займалась антирадянською підпільною діяльністю. Знаходячись у підпіллі ОУН я мала клички: “Софія”, “Галка” і “Троянда”. Ще у період  1938-1939 років, коли Західна Україна була окупована Польщею, я проживала в селі Лози, Вишнівецького району (тепер Збаразького району) Тернопільської області. Я вже тоді перебувала в “Просвіті”, де ознайомилася з націоналістичною літературою. У вересні 1939 року наша місцевість була захоплена радянськими військами. Розпочався терор і це змусило мене нелегально в грудні 1939 року покинути Західну Україну і емігрувати в Німеччину. Кордон я переходила разом з Шевчуком Федором, жителем села Чайчинці, тоді Вишнівецького району Тернопільської області. З нами був ще один хлопець, прізвища якого я не пам’ятаю, а батько його був старостою в селі Гнидава. Кордон ми переходили у ночі на межі львівської області та Польщі. Вони кордон перетинали часто, бо ще за Польщі займались контрабандою. Мене завели тоді до священика в містечку Белгорай. Через декілька днів я по рекомендації того священика виїхала в Краків, де зупинилась в благодійному комітеті допомоги біженцям з України. Керівником цього благодійного фонду був Срипник. Мене там влаштували тимчасово на роботу в ресторан офіціанткою. Тут я познайомилась з українцями, а саме: Кисіль Василь родом з Тернополя, я потім через рік випадково зустріла його в Берліні. Він навчався в музикальній  школі і співав в українському хорі. Голуб Богдан, звідки родом не знаю. Черняк Софія, через деякий час я зустріла її також в Берліні. Вона там навчалась на курсах. Черняк Іванна (сестра Софії) залишилась у Кракові. Я з самого початку по рекомендації Скрипника записалась у студентське товариство “Зарево”. Але заробітна плата в ресторані була дуже мала і я через місяць перебралася в Австрію в містечко Вальвберг. Там мене направили на роботу до німецького поміщика, де працювало сім українок.  Ми тоді вирішили разом написати лист до українського об’єднання в Берлін, щоб нам помогли краще працевлаштуватися. Через десять днів прийшла нам відповідь за підписом Дорошенка.  В листі було написано, щоб ми вислали свої автобіографії і інформацію звідки родом та сімейний стан. Через деякий час я отримала знову лист вже від Шевченка Сергія, в якому він написав що я його землячка, а він родом з Полтави. У листі він пообіцяв мене і Теклю Городецьку забрати до себе. Так на початку травня за нами приїхав Сергій і нас двох забрав з собою до Берліна.  Там ми пройшли реєстрацію в українському об’єднанні, яким керував Дорошенко. Нас після реєстрації прийняли на роботу за доглядом пристарілих німців. Через місяць я поміняла роботу і стала працювати на фабриці по виготовленню резини, а Текля вийшла заміж за Шевченка. У червні 1940 року нас записали на курси по вивченню німецької мови. Там нас ще навчали історію України та основи медицини. Курси тривали до листопада 1940 року і займались ми по два-три рази в тиждень по дві години у вечері. Там навчались тільки українки. З Тернопільської області було нас троє: я,  Стефанюк Марія і Заяць Віра з села Ридомиль Почаївського району. А керівником  курсів був сам Дорошенко, історію України читав нам Стефанюк, родом з Закарпаття, а його дружина Ірина читала лекції по медицині. Німецьку мову нас навчав Зайцев, родом з Луцька. Його часто підміняв Проценко Михайло. За цей час я познайомилася з багатьма дівчатами. Ми часто ходили на концерти за участю українського хору, яким керував Бошко. В травні 1940 року  на концерті  зустрілась з українським націоналістом псевдо якого “Яр”, Гнатюк. Він мене запросив в ресторан. Під час дружньої розмови він сказав мені що є членом ОУН і почав  агітувати щоб я  поступила в цю організацію. Він багато розказав про роль ОУН, про роботу членства, про більшовицький терор на наших землях. Розказав скільки біженців перебуває за межами України і як треба вести боротьбу за нашу землю, за наш народ, мову і волю. Вислухавши все, я  обміркувала і дала згоду на вступ  у ОУН. Через декілька днів на наступній зустрічі він дав мені декілька книг націоналістичного характеру. Цю літературу я вивчала і почала глибоко вбирати в себе патріотичну ідеологію. З “Яром” я зустрічалася два рази в місяць, аж до червня 1941 року. Ми ходили в кіно,часто в ресторан, або сиділи в парку на лавочці. Він постійно говори про роль ОУН і казав що скоро ми всі переберемося до України, бо так Москва покине наші землі. і тоді я розпочала там активну антирадянську  оунівську діяльність.  “Яр” мене готував для проведення антирадянської   оунівської  діяльності на території Західної України. В Берліні я ніяких завдань не мала і не займалася політичною діяльністю, а тільки навчалась. В Берліні я зустрічалася з багатьма українськими націоналістами. Один з них “Вовк”. Я знала тільки його кличку, а звідки він сам не знаю. Він також готовився для оунівської антирадянської діяльності на Україні. Він часто до мене приходив з “Наталкою”. Я також не знаю звідки родом вона. Я їх більше не зустрічала. З тих що я знала  оунівців в Берліні: Кондратюк Михайло 1919 року народження, Стрій Львівська область, Стахів Федір із Стрія, Стасюк Федір із Закарпаття, Проценко Іван з Львівщини, Собко Микола з Бодак Вишнівецького району Тернопільської області, Качковський Федір з Рівенської області, Кондрос Роман Тихонович також з Рівенщини. Я з ними зустрічалась на курсах. Але про членство в ОУН я нічого не знаю чи вони там перебували. Кондроса Романа я зустріла на Україні в 1944 році на хуторі коло села Чайчинці Вишнівецького району Тернопільської області. В цей час він був командиром куреня УПА і мав кличку “Міша”. На початку 1945 року я одружилася з ним і  разом перебували у підпіллі. У цей час мого перебування в Берліні, тут було більше двох тисяч українських молодих емігрантів. Всі вони були на обліку в українській організації і також були членами ОУН.

Коли розпочалася війна з Радянським Союзом. “Яр” зустрівся зі мною і сказав, щоб я готовилась повертатись до себе на Україну з групою українських націоналістів, а саме на Тернопільщину в рідне село Лози. В кінці червня 1941 року він мені зателефонував і сказав прийти на вулицю Фрідріханштрассе, де була розміщена станція. Там вже була готова група для виїзду. Я бачила 28 молодих українських націоналістів. Раніше я нікого з них не знала. Всі вони мали виїхати на Україну. Керівником групи був Побернікенченко. Всі ми разом добралися до Кракова і пішли на вулицю Баторого, де розміщався Український націоналістичний комітет. Нас там зустрів керівник, псевдо “Зелений”, всіх записав і дав нові клички. Так я отримала псевдо “Софія”. На другий день ми всі виїхали до містечка Холм. Там ми всі вже розійшлися по своїх наперед визначених адресах. Всі хто там перебував, не знав один одного і не знав куди хто йде. Так я попала на Україну.

(Продовження буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЬСЬКИЙ

Comments are closed.