Страшні події на Вишнівеччині. Протоколи допитів, які зберігаються в СБУ. Частина п’ята

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Сінкевич Сидор Григорович,  1912 року народився в селі Манево, українець, безпартійний, одружений, освіта 4 класи, громадянин СРСР.  Протокол допиту занотований 12 листопада 1959 року.

«Я народився в дуже бідній селянській сімї в селі Манево Вишнівецького району Тернопільської області в 1912 році. Коли мені минуло 12 років я почав пасти людям корови і за цю роботу мені платили молоком і сиром. Потім коли підріс,  то почав працював на селі по людях на різних роботах. У 1934-1935 роках мене призвали у  Польську армію. Служив тоді під Краковим. А в зимку 1939 року я одружився з Рогачишин Якилиною Максимівною і став проживати в селі Бодаки. Там я почав займатися сільським господарством, бо Рогачишини мали свою землю. У червні 1944 року Вишнівецьким воєнкоматом був призваний до  Радянскої армії і мене відразу направили на фронт, так як я вже був трохи навчаний військової підготовки, перебуваючи у польській армії. У жовтні 1945 року мене демобілізували і я повернувся в село Бодаки. А у 1950 році мене та мою сімю радянська влада виселела у Бурятію, де я перебував аж до 1958 року. А тепер я більш детальніше розкажу про свою діяльність. Коли на наші землі прийшли німці у 1941 році, то місцеві люди дуже радо їх зустрічали. Мені здається щоб хто не прийшов, навіть сатана і то зустрічали б з хлібом і сіллю. У першу неділю липня 1941 року в нашому селі Бодаки відбулися збори сільських людей, де Чимирис Карпо обявив усім нашим людям,  що він буде старостою села і зачитав вже заготовлений на перід список людей, які будуть служити в німецькій поліції. Там у списку був записаний і я. Я тоді підійшов до нього і запитав, чому він записав мене, на що отримав відповідь, що у поліцію записували тих хто був в армії і ця поліція буде не німецька, а українська, щоб оберігати наших людей. Він пояснив тоді, що зараз ходить багато переодягнених радянських солдат і коміністів, які можуть грабувати людей, крадучи коні, корови чи телята. Він відразу на зборах призначив командиром нашої поліції Бондара Сергія Івановича. В поліції тоді за німців були: Школяр  Павло Семенович, Прошак Сафрон Іванович, Чимирис Мифодій Тимофійович, Собко Іван Євгенович, Басюк Павло Іванович, Сінкевич Сидор Григорович, це я. У цій поліції ми перебували до кінця липня місяця. Бо німці цю поліцію швидко розігнали. Ми в селі  поліцію практично створили самі і вона німцям майже не підпорядковувалася. Поліція називалася українською і ми  поліцейські носили жовто-блакитні повязки. Ми кожної ночі по черзі в ночі були в караулі, ходили селом, по полях. У наші обовязки входило затримувати радянських солдат, які виходили з оточення та всіх посторонніх, чужих підозрілих людей. Під час нашого чергування ми нікого не затримували, радянських солдат не бачили, а людей з сусідніх сіл знали і не чіпали.  Через тиждень після сільських зборів, у нас в селі Бодаки було вбито Собка Пилипа Йосиповича, який був дуже активним при радянській владі і поступив у 1940 році в комуністичну партію. А хто його вбив тоді, я не знаю і нічого по цьому питанню сказати не можу. Коли радянська армія вигнала німців, а це було на початку березня 1944 року мене до себе додому покликав Чимирис Карпо, який сказав мені, щоб я пішов переховуватися і втікав від мобілізації в радянські війська. Він  також сказав, що у полях навколо нашого села наші хлопці будують схрони і там переховуються по декілька чоловік.  Але я не пішов переховуватися і по селі ходив, як усі всі сільські люди. Тоді, десь через тиждень у березні 1944 року, коли смеркало, до мене в хату зайшло двоє озброєних людей і сказали що мене кличе Карпо. Я пішов і там у нього на дворі стояв запражений віз на якому сиділо декілька озброєних людей. В цей час Карпо вийшов з хати і запитав мене чого я ще не зробив собі криївки, бо радянська влада всіх чоловіків нашого села  відправить або на війну, або в тюрму, а там нам всім буде кінець. І приказав мені йти не легальне положення. А вони всі посідали на віз і я їх нарахував аж сім озброєних чоловіків і всі вони поїхали в напрямку села Лози. Іздового я не пізнав, бо було темно і падав дрібний сніг. Лице у кожного біло закутане хустиною. Я тоді пішов до себе додому. Я не знаю хто вбивав радянських громадян  на хуторі Мацки, бо я там ніколи не був. Вперше я про ці страшні події почув, коли прочитав у Вишнівецькій районній газеті. Там більше було написано про похорон польських людей та фотографії самого похорону. І ще написано що вбивали бандерівці. А покази Волохатого я не підтверджую, бо він все видумав. Я ще раз заявляю що з бандерівцями я нічого    не мав спільного і з ними не був. Я також ніколи не був в селі Поляни та Кинахівці. Я не був в УПА. Про УПА мені дуже багато розказував Прошак Сафрон. Він мені розповідав як перебував там і потім переховувся в криївці на Зімнє. Як нападали на них енкаведисти з Вишнівця, як закидали криївку гранатами, як його поранило. А других хто з ним був там у криївці осколками вбило. Також ще поранило в криївці, але сильно, Цимбровського, його виносили, він був тоді без свідомості. Його енкаведисти відправили у Вишнівець а потім засудили до розстрілу. Прошака Саврона на другий день після допитів відпустили додому. Це все він мені розказував на призивному пункті у червні місяці 1944 року в селі Корначівка Лановецького району. Там він мені розповідав два дні коли ми перебували разом і все випитував чи я був в УПА. Він декілька раз показував сліди від поранення, але я не міг зрозуміти чи це від осколків чи так була подерта шкіра. Бо ранів майже не було видно. За УПА я відповідав, що не був і ніколи туди не піду.”

Тепер я перечитую свідчення Волохатого Степана Федоровича, також жителя села Бодаки, 1876 року народження, українець, безпартійний, з селян, неграмотний але може поставити підпис, громадянин СРСР. Протокол допиту занотований 3 листопада 1959 року.

“ Я все своє життя прожив в селі Бодаки Вишнівецького району Тернопільської області і ніколи з свого села не виїздив десь жити. Відносно вбивства мирних людей польської національності на початку березня 1944 року  на хуторі Мацки я нічого не знаю і ніколи нічого про ці події не чув і ні з ким про це  за своє життя не розмовляв. Мені відомо, що у червні 1943 року по селах Вишнівеччини було ряд вбивств польських людей в тому числі і в нашому селі Бодаки. Одного разу до мене пізно у вечері, саме на початку серпня 1943 року тихо у вікно постукав мій сусід, поляк Рамський Вікентій Захарович і поросив мене, щоб  доглядав за його господарством і годував худобу. Я тоді запитав його куди він збирається їхати і чи надовго. А він мені відповів, що він з своєю сімєю втікає у Вишнівець,  так як у багатьох селах вже повбивали поляків. Коли він поїхав, то я кожен дань навідувався до його господарства. У нього була корова, двоє свиней, кури, гуси, коні. Одного коня він запріг і так возом поїхав у Вишнівець, а другого я забрав до себе, щоб не вкрали у ночі. Я також перегнав корову і двоє свиней, а кури і гуси лишив там у хліві. Він сказав, щоб молоко я забирав собі, а свині як підростуть одну собі а другу йому. Коня і корову виводив на пасовисько і там одного разу зустрів Томчука Андрія Калістратовича, який мені сказав що у ночі невідомі озброєні люди вже заарештували в нашому селі поляків, а саме Садовського Юзефа, Мазур Микиту, Чеха Миколу і їх тримають у льосі на господарстві Рамського. Я відповів що ще сьогодні там не був, бо до курей і гусей ходжу аж під вечір. Тоді я з пасовиська відразу пішов до Рамського і побачив коло його будинку, а саме коло льоху стояв невідомий мені охоронець. На  другий день там вже охоронця не було і місцеві люди більше не бачили Садовського, Чеха та Мазура живими. Вони ще раніше з сімями виїхали з села до Вишнівця, але через тиждень навідувалися у село за продуктами, бо в селі мали городи. А тоді вони прийшли накопати картоплі і їх захопили ці невідомі мені, озброєні люди. Після цих подій їхні сімї вже пізньою осінню вибралися в Польщу, а Рамський з своєю сімєю також виїхав у Польщу ще за німецької влади.  В УПА я добре знаю, що перебував Чимирис Карпо і Сінкевич Сидор. Чи був в УПА Прошак Сафрон я сказати не можу. Так саме не можу сказати хто з Бодацьких людей був причетний до вбивства польських людей у хуторі Мацьки.”

А ось коло мене протокол допиту ще одного свідка, Собка Івана Євстаховича 1918 року народження, жителя села Бодаки Вишнівецького району Тернопільської області, українець, освіта  чотири класи, безпартійний, громадянин СРСР. Протокол датований 22 січнем 1960 року.

“Коли я народився, то після народження проживав весь час у селі Бодаки. Я добре памятаю як керувала у нас польська влада. Як у вересні зустрічали наші люди совітів, які пішки йшли з сторонм Лановець. Адже тоді за Ланівцями був кордон. Ще за Полщі казали що там у советів страшний голод і люди щоб не вмерти блукали по всій землі. Багато підходило до кордону щоб перебратися до нас. І було так що вдавалося перейти навіть з цілими сімями. А коли до нас прийшли у 1939 році совіти, то у Бодаках іх зустріли з музикою. А вони через тиждень багатьох заарештували. Потім у 1941 прийшли німці і знов зустрічали з радістю. Потім знову у 1944 році совіти. Влада мінялася, одні приходили а другі відходили, добра не було. І кожна влада ставила свої порядки і старалася наповнити тюрми нашими людьми. А люди щоб, вижити старалися пристосуватися до кожної влади. А тепер про себе. Коли у 1941 році прийшли німці то мене Чимирис Карпо записав у німецьку поліцію. А тоді поліція займалася охороною села. Але німцям така наша поліція не була потрібна і вони за місяць розігнали її, і зробили свою німецьку і самі казали що робити. А ми  чергували більше у ночі, щоб не грабували наше село, бо тоді було багато чужих людей які блукали і обкрадали. У 1943 році дуже почав активізовуватися ОУН, але я туди не поступав, хоч мене дуже агітували туди. Коли у березні прийшла радянська армія, а сильно захворів і шість місяців пролежав у ліжку. Я навіть не міг тоді піднятися. Мене на фронт так і не взяли. Коли я вилікувався, то у Вишнівецькому воєнкоматі мене направили у військовий винищувальний батальон, по місцевому нас називали “стрибки”, у село Колодно. Там я перебував аж до середини  літа 1945 року. Тоді ми воювали з місцевими бандерівцями у селах Решнівка, Шимківці, Заруддя, Колодно. Я в цей час ні разу не міг прийти додому, бо боявся. А про події  у березні місяці  1944 року  на хуторі Мацки нічого не знаю і нічого не чув. Я вперше почув коли було опубліковано у районній газеті, яка виходила у Вишнівці. А більше я нічого сказати не можу, бо нічого про це не знаю. Хто саме перебував в УПА з мого села, то я також нічого не можу сказати, бо не знаю. А хлопці ховалися у криївках, щоб не йти в армію на фронт і не бути вбитим. Вони думали що переховаються місяць, другий, фронт пройде, війна закінчиться і все забудеться.  А те, що говорять про десятки і сотні повстанців у нашому селі то все видумки і не правда”.

Наступний протокол допиту свідка Біляс Сергія Вікторовича, 1925 року народження, житель села Бодаки, безпартійний, освіта 4 класи, громадянин СРСР. Протокол датований 15 січнем 1960 року.

“ Я добре знав Школяра Павла Семеновича. Він за німців був у німецькій поліції і ходив тоді по нашому селі з гвинтівкою та охороняв наше село від бандитів. Я також знаю що він був на військовому навчанні у нашому селі , яке проводило для всіх чоловіків віком від 18-ти років до 45 -ти років УПА. Чи був він в ОУН я сказати не можу, бо я там не був. 17 березня 1944 року я сам пішов у польовий призовний пункт радянської армії. Мене тоді направили в Ямпіль Хмельницької області. Там я побачив хлопців з нашого села, а саме Школяра Павла, Собка Аверяна, Колоденського Данила. Ми там зібралися разом і вирішили тихо у ночі втекти. Хто першим з нас це запропонував я не памятаю. Коли настала ніч, нам сказали лягати спати, а через годину тихо по одному вийшли і подалися в напрямку Лановеччини. Ми швидко добралися до свого села і вже під вечір були по домах. Чи я був в УПА? Так був, бо після навчання у 1943 році мене зарахували в резервну сотню, яка була поділена на десятки. Десятником у мене був Дячина Євдоким. Він сам родом з села Лози, а  в Бодаках був за затя. В УПА я зброї не мав і у військових діях участі не брав. В  радянську армію я не пішов тому, що боявся щоб мене на війні не вбили. Я переховувався у себе в дома у стодолі. Хтось доніс і мене заарештували військові з Вишнівецького РВ НКДБ під час облави 26 травня 1944 року. В цей день затримали і Школяра Павла Семеновича”.

(Далі буде. Покази свідків трагічних подій)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

загрузка...

Comments are closed.