Як на Тернопільщині обіцяли за зраду гроші, а не дали нічого

 

Р31 Справа ч:18/47р Яворівський Осип Степанович. Агент РО МГБ Зборів Протокол від 26.12.1947 року

Яворівський Осип Степанович народився 12 квітня 1922 року в селі Крушельниці, Сколівського району Дрогобицької області, освіта 3 класи, невійсковий, жонатий, проживав в селі Осташівці, Зборівського району, Тернопільської області. Агент РО МГБ від червня 1945 року.

“1944 році в березні до нас прийшли більшовики (в селі де я жив розмістився фронт і ця частина села де я жив, опинилася на стороні більшовиків). Вже на третій день війська НКВД зловили мене і разом з багатьма чоловіками відправили в тил, до села Висиповець Великоглибичкового району Тернопільської області. Там нас тримали три дні і коли зібрали більше 120 чоловік відправили до села Стриївки Збаразького району. Потім через день перевели у село Максимівку Збаразького району, де була станція і посадили у вагони. По другій стороні станції також були вагони. Коло нас була охорона, але я подав вид що йду по воду. Я помалу йшов і побачив що за мною не дивляться, присів коло розваленого туалету. Тут я побачив старого чоловіка і підійшов до нього. Він починав мурувати і все зрозумів та сказав мені, щоб я вимастився глиною, обтерся цеглою, добре обмастив свій одяг , аж тоді можу йти з станції. Бо кругом повно охорони. На мене ніхто не звернув уваги і я спокійно вийшов. Так я прийшов додому і почав всім говорити, що народився 1928 року. Я ні де не був реєстрований, а як в село приїздили більшовики то ховався. У травня 1945 року, під час великих облав в нашому селі мене зловили в полі (там я пас коня) і відвели до села Озерна. Там у штабі нас зібрали до 60 місцевих чоловік. Через декілька годин енкаведист Галка покликав мене до себе. Там все описав про мене і нас всіх пішим ходом відправили до Зборова. У Зборові нас загнали на подвір’я РО НКВД і розмістили в великому підвалі. Там я відсидів три дні, а на четвертий мене покликав до себе в канцелярію Галка. Я йому сказав що хочу поступити в “істрибки”. Тоді він сказав мені чекати і викликав начальника РО МГБ Вороніна. Він описав все про мене і запитав чи хочу я добре працювати для Радянського Союзу та викривати антирадянські елементи. Після цього він витяг бланк заяви, дав мені щоб я підписав все це. Потім знову провів інструктаж , як слідити за українськими повстанцями і за тими що укриваються від ЧА. Розказував, як заводити з людьми розмови на ці теми і ходити вечорами та все прослуховувати. Якщо б довідавбися де розміщені повстанці, потрібно повідомити в гарнізон залізнодорожного НКВД в селі Озерняни.

На другий день я пішов додому, а у вечері прийшов знову у військкомат і почав навчатись як володіти зброєю. Через півтора місяця навчань я прийшов додому. А в ночі до мене прийшло кілька озброєних бандерівців. Викликали і дали 10 буків по заду. Наказали чесно поводитись, а то повісять. У ранці я все розказав Вороніну. Він наказав мені, щоб я нікому не розповідав що підписав заяву на співпрацю, бо інакше “бандьори” вб’ють. В “істребітельному” батальйоні я пробув до кінця вересня і мене відпустили додому. А вдома я мав казати що втік. Я вечорами ходив по селі і все вивідував, але нічого особливого не бачив. Через місяць до мене знову прийшли повстанці і вже дали 15 буків і пригрозили, що я нічого не вивідував. До кінця 1945 року я три рази зустрічався з Вороніним, але нічого так і не розвідав.

У січні 1946 року мене викликали у Зборів і пригрозили щоб я активно працював на совітів. Бо інакше відправлять на шахти Донбаса. А якщо буду добре працювати то дістану теплий одяг і гроші. Я відповів що буду добре працювати.

На початку листопада 1946 року до мене прийшли трьох повстанців. Серед них я впізнав одного з нашого села Бартків Володимир “Юрась”. Вони договорились зі мною, що будуть на подвір’ї копати на зиму криївку. Через декілька днів прийшли і викопали криївку. З сусідів ніхто не бачив. А в кінці листопада мене знову викликали в Зборів і почали сварити, що я ні на кого не зробив доносу та почали лякати знову Донбасом. Тоді я розповів їм що бандерівці викопали у мене на дворі криївку і скоро там хтось буде жити. Тоді енкаведист Фунтеров сказав мені. Як прийдуть бандерівці в криївку, то їх там закрити і повідомити в гарнізон. Мені за це пообіцяли 8 тисяч карбованців. У половінні грудня 1946 року до мене прийшли три повстанці, які копали криївку і заквартирували. У криївці вони не жили, а на хаті. Я весь слідуючий день боровся з думками чи повідомити енкаведистів, але боявся повстанців, які грозили мене повісити. Я вирішив не здавати їх. Вони квартирували в лютому а на початку березня пішли. А потім в середині березня 1947 року серед ночі більшовики окружили хату (скільки їх було не знаю) але там у криївці нікого не було. Вони сильно злилися, кричали і вимагали в мене доносів. З криївки забрали всі речі та кудись відійшли. А мені сказали що будуть мене судити за те що на дворі була криївка. Але як буду чесно на більшовиків працювати то все простять. Мене питали яку вони мали зброю і я все описав. Після тих відвідин більшовиків я поїхав до родичів у сусіднє село і там був аж три неділі. Коли повернувся, то моя жінка казала, що приходили енкаведисти і питали за мною.

Через декілька днів у село приїхали солдати і мене покликали в сільраду. З ними був начальник. Щоб не викликати підозри, то ще викликали 15-20 місцевих жителів. Мене питали щоб я розвідав для них. Я оповів що два рази бачив, як до Шафранської Анни та Бартковського Івана заходили повстанці. Через десять днів я отримав наказ по ночах слідкувати за бандерівцями по полях зі сторони Озернянського лісу в напрямку Кукутківського гостинця. Сказали щоб на ніч вигонив коня і в ночі не спав, а дивився чи не будуть в полі десь виходити чи заходити в криївку. А вдень пасти корову там. Я почав на день вигонити корову, а на ніч коня. І невдовзі я побачив четверо повстанців. Це було на передвечірок. Повстанці затримали мене, але швидко відпустили і я погнав корову додому. На другий день в село прибув енкаведист і я передав йому все що бачив. Мені сказали, як буду добре слідкувати за повстанцями то мені дадуть одяг, взуття і гроші. Більшовики чотири дні робили там засідки але нікого там не бачили і знову на мене злилися. Через деякий час я знову там побачив у ночі бандерівців і повідомив начальника гарнізону залізно-дорожніх військ МВД. Це було в середині червня 1947 року. Більшовики робили засідки там але знову нікого не зловили.

В ночі з 28/29 червня 1947 року я пас в ночі коня на полі коло села Білковець. Там я побачив як скорим кроком йшли три озброєних чоловіки. Я був не сам, а з двома односельцями. Ми ще годинку по пасли і погнали коней додому. Я швидко сів на коня і поїхав на більшовицьку заставу і повідомив що бачив як бандерівці кудись тікали. У мене енкаведисти забрали коня і кудись поїхали, а мене відправили відкопувати криївку. Там на полі заставили мене витягувати дерево коло схрону. Я побачив що на возі лежали тяжкопоранені “Якір” і “Берізка”. Криївку розкопували мої односельці Шафранський Іван, Тиличин Пилип, Остапчук Іван. З криївки ми повиносили все. Цю ніч я переночував у гарнізоні і сказав начальству коли вже мені за роботу заплатять гроші. Я вже перестав ночувати в дома бо боявся, як прийдуть бандерівці то повісять. То ночував у гарнізоні МГБ, то у родичів. За моїм доносом заарештували Шафранську Анну і в неї знайшли криївку. Так я блукав десь більше місяця, але потім почав ночувати в себе в хаті. До мене приходили енкаведисти, але я почав вимагати від них обіцяної грошової винагороди і сказав що буду робити тоді, як отримаю платню. Я переконався що більшовики мене обдурили. Обіцяли за таку ганебне роботу як зрада гроші, одяг, а не дали нічого.”

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ