Тернопільські “свободівці” стали справжнісінькою сенсацією у Києві

У перші дні роботи нового парламенту не було веселішого заняття, ніж переглядати ефір із сесійної зали

Українською політикою знову почали цікавитися, з неї знову почали реготати. І не помітили, як у тій самій політиці відбувся маленький переворот: роль лідера опозиції поступово, але впевнено переходить до ВО «Свобода».

Фенікс «Свободи»

Якщо Західна Україна, і Львів особливо, уже звикли до методів і способів «Свободи», то для киян «наші в Києві» стали справжнісінькою сенсацією. На тлі сонного і продажного попереднього скликання Ради молоді, агресивні та безапеляційні свободівці отримали шанс стати уособленням того, якою має бути справжня сила опору. Після того, як вони спиляли паркан (Участь в цій радикальній акції взяли кілька сотень киян та представники ВО «Свобода», серед яких і тернопільські нардепи Михайло Головко, Олексій Кайда та Олег Сиротюк, – ред.), заборонили розмовляти в сесійній залі російською мовою, почали вимагати персонального голосування, увага до дій «Свободи» зашкалила, що дозволило їй повноправно претендувати на посаду віце-спікера. Ще за день до першого сесійного засідання це здавалося утопією — зрештою, фракція «Свободи» є найменшою у Верховній Раді. Але найяскравішою, і з цим десь побіжно погодилися навіть партнери по опозиції, які беззастережно вирішили віддати посаду своїй найменшій сестрі.

За кілька сесійних днів за «Свободою» міцно закріплюється імідж принципової політичної сили. Інші опозиціонери на її тлі тьмяніють, їх просто перестають помічати.

«Свободівці певною мірою відрізняються від інших опозиціонерів, і саме ця відмінність нині є дуже актуальною та гострою для українського суспільства, — сказав у коментарі «Газеті» політолог Сергій Таран. — По-перше, вони займають принципову позицію у Верховній Раді. Якщо від інших фракцій можна сподіватися появи перебіжчиків, то чекати на таке від «Свободи» — на думку не спаде. Це саме те, чого люди, які голосували на виборах, очікують від політики. По-друге, принциповість у відстоюванні своєї позиції. Тобто нині влада закручує гайки, радикалізує ситуацію, а це породжує дії спротиву, і «Свобода» відповідає цьому. І по-третє, «Свобода» все ж є новою політичною силою для Центральної та Східної України».

Водночас варто зазначити, що успішний старт не скасував наявних ризиків для цієї політичної сили. «Свобода» направду вміє вести скандально-грамотну дискусію, конвертуючи її результати в політичні дивіденди. І на загальноукраїнському рівні ці вміння наразі є чимось новеньким, такою собі екзотикою. Однак перше враження рано чи пізно минає, і зустріч «за одягом» рано чи пізно переходить у проводи «за розумом».

«Якщо «Свобода» надалі хоче залишатися силою загальноукраїнського масштабу з позитивною динамікою зростання популярності, то повинна терміново вирішити низку проблем, — додає Сергій Таран. — По-перше, треба розуміти, що багато мешканців Центральної та Східної України ніколи не читали програми ВО «Свобода», навіть якщо за неї голосували. І втілення певних програмних засад, передбачених у програмі свободівців, викличе доволі неоднозначну реакцію. Друга проблема для цієї політичної сили в тім, що треба терміново щось робити з міжнародним іміджем. Потрібно показати Європі, що вона все ж є європейською партією, хоч, можливо, й радикальною. На це необхідно витратити чимало зусиль, тому що серйозна політсила не може залишатися поза міжнародною політикою, без міжнародних контактів. І третя проблема — для «Свободи» дуже важливо показати бодай якийсь успіх у тих областях, де її підтримує більшість уже не перший рік. Треба показувати бодай трохи іншу якість місцевої влади».

Чи зможе «Свобода» дослухатися до порад експертів, невідомо, адже чимало з них рекомендують перейти до спокійнішої політики, до політики дій, а не протестних віч, тоді як саме це значною мірою формує обличчя «Свободи». Вона не займається смітниками, а організовує масову ходу.

У тіні

Своєю чергою, іншим опозиціонерам якось недоречно ставати пліч-о-пліч зі свободівцями. Мова навіть не про міжнародне засудження цієї політичної сили, хоча це більш ніж важливо. Річ у тім, що за вмінням улаштовувати скандальну картинку інші опозиціонери таки поступаються представникам «Свободи». Об’єднаній опозиції не пасує розпускати хвіст щонайменше з двох причин: батько та син Табалови як черговий доказ продажності політиків і не таке давнє, але значно спокійніше парламентське минуле більшості її представників. Щодо УДАРу, то ця політична сила наразі не сформувала стійкого політичного іміджу, однак, схоже, пробуватиме займати виважену й конструктивну позицію. Чи вдасться, знову ж таки, невідомо — сила молода, недосвідчена.

За словами Сергія Тарана, Об’єднана опозиція й УДАР не можуть конкурувати зі «Свободою» в радикальності та непримиренності. Для того, щоб зовсім не сховатися за нею, вони повинні робити дві речі. Перше — демонструвати власну непродажність. І друге — пропонувати якісні законопроекти, спрямовані на реформування суспільства. І хоча через відсутність більшості ці законопроекти навряд чи буде реалізовано, для суспільства це стане сигналом, що опозиція бачить шляхи розвитку України.

На думку експерта, це дуже важливо, бо блокування трибуни та розмахування кулаками не може тривати довго. Звісно, нині це важливо, особливо коли йдеться про недотримання прав опозиції, порушення регламенту тощо. Однак після видовищ народ захоче хліба, а для цього потрібен конкретний результат конкретної роботи. І хоча нині всі із захватом переглядають ролики з бійками в Раді, уже завтра той самий народ спитає, чим нардепи там займаються,і чи для такого результату їх туди обирали. Тобто рано чи пізно попит на конструктив переважить попит на шоу.

І, схоже, Партія регіонів запланувала виступити таким собі уособленням «конструктиву». А може, навіть «компромісу» — принаймні персону пана Рибака на посаді спікера політологи одностайно називають «компромісною». Зрештою, усю риторику партії влади вже кілька років поспіль побудовано на одному меседжі: ми працюємо, а вони лише язиками талапають. У минулій Раді в ролі балакунів виступали «папєрєднікі», нині ж за всі гріхи віддуватимуться свободівці. До слова, тицяти пальцем у «Свободу» буде значно простіше — ця сила відома своїми інформаційними приводами для конструктивної критики. Отже, вільно чи невільно вона таки працюватиме на користь Партії регіонів хоча б тим, що своєю радикальністю відтінятиме провладний «конструктив», якщо останнім навіть не буде чути.

Ідеологічні слабаки

Насправді нинішню Верховну Раду можна порівняти з трикутником, коли роль катетів відвели двом антагоністам — «Свободі» та КПУ, а роль гіпотенузи — регіоналам й іншим опозиціонерам. Щоправда, регіонали гіпотенузою бути не вміють, а інші — не хочуть. Насправді, цілком чітко зі своєю роллю справляється лише вже неодноразово згадувана «Свобода», тоді як її ідеологічні вороги, прямі опоненти в сесійній залі — комуністи — надто розлінилися в ситі часи української незалежності.

«Комуністи — це найменш ідеологічна сила в українській політиці, вони демонструють найбільшу невідповідність між тим, що говорять, і тим, як діють. Радикалізму в них ніколи не було, не буде, та й нікому. Бо якщо проаналізувати програму комуністів, то вона значно радикальніша, ніж у свободівців. Але вже перші дні роботи, коли Компартія почала голосувати за владні призначення, тобто, як завжди, уклала конт­ра­кт з олігархами — ідеологічно представниками буржуазії, з якою Лєнін, Маркс і всі інші апологети марксизму-ленінізму насамперед вступали в боротьбу, — свідчать про те, що ніякої радикалізації не буде. Комуністи приречені бути сателітами», — каже С. Таран.

Отже, розмови про присутність у Раді ідеологічних антагоністів — частково перебільшення, причому саме завдяки слабкості комуністів, які нині не здатні втілювати свою ж ідеологію. Тому на практиці протистоятимуть свободівцям регіонали, руйнуючи картинку «конструктивної» політичної сили. Тобто фактично ідеологічний розкол відбувається без участі комуністів. Насправді головна боротьба триває між Партією регіонів і ВО «Свобода», і сьогодні сценарій другого туру президентських виборів 2015 року, коли вибирати доведеться між Януковичем і Тягнибоком, геть не здається фантастичним.

Львівська газета