Ганна Осадко проілюструвала понад шість десятків книжок для дітей

– Книжка Івана Андрусяка «8 днів із життя Бурундука» з вашими ілюстраціями у 2013 році потрапила в каталог «Білі круки». Здається, своїм фірмовим стилем, у якому ви ілюстрували й інші книжки українських авторів та авторок, ви потрапили в тренд або й долучилися до його формування. Чи стежите ви за тенденціями в ілюструванні дитячих книжок?

– Власне, оцей мій «бешкетливий» стиль ілюстрування дитячих книжок я ні в кого не «підгледіла», ба більше – це моя іще шкільна мрія – малювати кумедні пички, «оживлювати» їх смішними фразочками – і не «відгрібати» за цю творчість від строгих учителів. Поки вчилася у школі, у мене чи не пів кожного зошита ззаду було розмальовано такими ось графічними «коміксами», героями яких були і любі однокласники, і викладачі.

І будьмо відвертими, я мріяла, аби такі-от швидкі «малюнки на полях зошита» стали колись повноцінними ілюстраціями, і щоби було їх у книзі багато-пребагато. (А їх і є багато-пребагато, на кожен розворот книги – одна-дві повноцінні ілюстрації). Тож коли я нарешті подорослішала – то й спробувала, і в мене – ура! – вийшло.

І ще – діти люблять такі книжки, бо це нагадує їм власні каляки-маляки, намальовані під час нудних уроків. Якось так)

З приводу світових тенденцій – звісно, стежу. Бо страшенно люблю книги – це по-перше, а дитячі книги – найбільше – це по-друге. Тепер, перебуваючи вже на другій творчій резиденції – в Німеччині (перша була в Польщі), чи не щодня ходжу у книгарні «на екскурсію» – а вони тут шикарні! Просто місто-мрія, а не книгарня! Розглядаю, зауважую, тішуся, коли бачу книжки, до яких свого часу доклала руку як літредакторка (наприклад, Джулії Дональдсон). І так, європейський стиль дитячого ілюстрування ще відрізняється від українського, але в нас удома щороку з’являються нові та нові книжки – попри війну та кризу, «вимальовуються» нові класні художники-ілюстратори – і це не може не тішити!

– Ви вмієте передавати в ілюстрації гумор та іронію. Дівчатка Джаклін, Івась Бурундук, Мія та Матвій із «Загублених у таборі», ціла родина Загогульських із книжки Соні Атлантової – усі вони попри часом драматичний досвід сприймаються як кумедні й живі діти. Чи буває так, що персонажі викликають супротив, коли їх намагаєтеся проілюструвати в такому стилі? Яких персонажів ви любите малювати, а яких не дуже?

– Та ні, жодного супротиву! Коли читаю рукопис, одразу бачу характер персонажу, «вживаюся», так би мовити))) Найбільше люблю малювати дітей, бабусьок і котів. Ду-у-у-у-уже вони мені відгукуються!

Мій стиль ілюстрування передбачає особливі тексти – динамічні, з купою діалогів та жартів, коли книга не такого штибу – намагаюся відмовитися від проєкту.

Ах-ах, пригадала кумедну історію. Років п’ятнадцять тому малювала книжку Оксани Думанської «Бабусина муштра» – а що то було літо і малювала я на морі, то й проґавила один невеличкий нюансик. І помітила це вже після того, як були готові 90 ілюстрацій. Не пам’ятаю вже подробиць, але проблема була в зачісці головної героїні. Одне слово, я всю книжку малювала її з хвостиками, а у фіналі виявила, що вона – блін! – завжди носить коси! Ну-у-у, перемальовувати було ліньки, то я впросила авторку замінити шматок тексту про коси й дозволити дівчинці хвостики. Але відтоді почала працювати з текстом значно уважніше, остерігаючись таких ляпів.

– Ви працюєте в різних техніках, зокрема вигадали свій стиль малювання «на склі». Ви також чи не єдина в Україні досі працюєте з пластиліновою ілюстрацією. Як ви обираєте, яким чином будете ілюструвати ту чи іншу книжку? Яка техніка наразі улюблена?

– Насправді не вигадала, а вдосконалила))) В основі моїх ілюстрацій на склі – відома техніка народного іконопису. Власне, я в дитинстві побачила в бабусі в селі ікону на склі, прикрашену згори віночком восковим, а позаду – зображення Богородиці, на тлі був аркуш позлітки. Це мене вразило – такий цікавезний 3D-ефект (хоч тоді я цього слова ще не знала))

А коли подорослішала й почала ілюструвати, пригадала і спробувала застосувати цю техніку в дитячому ілюструванні: головних персонажів малювала контурами й акрилом на склі (у перевернутому вигляді, звісно), деякі ділянки скла залишала відкритими – і тоді бачилася з тлом, викладаючи тканинки-вату-монетки-тощо, і вже на передній план приклеювала якісь акценти – ґудзики, дрібні іграшки, шматочки хутра. Цікаво загалом виходить! Головне – незвично, не бачила ще книжок, ілюстрованих таким чином, окрім моєї давньої, «Перевіршиків», що вийшла уже давним-давно.

Прикро, що українські видавці тепер не вельми охочі до «ручних» технік. Звісно, на комп’ютері намалювати швидше й легше, але є книжки, які просто просяться, аби з ними побавилися чи то у «скляній», чи то у «пластиліновій» техніці.

До речі, кілька років тому пробувала ще зробити дві книги із тканини, «Попелюшку» і «Колосок», почала, але без мотивації (читай: зацікавлення видавця) покинула цю затію.

Як обираю, в якій техніці ілюструватиму? Якась «чуйка», мабуть, відчуваю, що саме краще пасуватиме для того чи іншого тексту. Ну, і пластилін – то, звісно, для менших діток, які й самі люблять ліпити. Перевірено: гортаючи пластилінову книжку, малята одразу ж витягають схований день у закамарках пластилін – і починають самі ліпити! Бо це заразно – оте пластиліноліплення)) До того ж пластилінова техніка розвиває в дітлахів дрібну моторику ручок, а це вельми корисно для їхнього розвитку.

Улюбленої техніки немає – головне, щоб вони постійно змінювалися, не люблю одноманітної роботи.

– Під час перебування на творчій стипендії в Польщі ви проілюстрували книжку «Муркиця загубилася» Ольги Купріян. Разом із вами до ілюстрування долучилися діти з творчого гуртка «Зачарований Гучо». Як вам працювалося з дітьми? Адже результат роботи залежав не лише від вас?

– Почну з того, що працювати з дітками на «майстерках» люблю та вмію – провела уже понад 100 майстер-класів. Але ті кілька «варштатів» у Красногруді були справді особливі.

По-перше, в роботі над «Муркицею» брали участь і українські діти, що втекли від війни, і їхні польські однолітки. Сам процес проходив таким чином: я читала текст книжки українською мовою, а Дорота (ведуча гуртка – Ред.) – польською. Потім ми обговорювали книжку з малюками, а тоді вже ліпили, до того ж, не так сюжет оповідання, як емоції, що отримали діти від історії.

Мене тоді вразив один знаковий факт: як по-різному сприймають той самий текст дітлахи, які ніколи не бачили війни, й українські малята, які втекли з-під обстрілів… Уся дія оповідання Олі Купріян відбувається в евакуаційному потязі, і якщо в польських малюків цей потяг їде заквітчаними полями в оточення метеликів, то на пластилінові картини наших діток гірко було дивитися – чорно-червоне місиво від вибухів… Особливо мене збентежила постать чоловіка, який із червоною головою чомусь падав на спину на кількох поспіль роботах однієї української дівчинки. Адже такого персонажа у книзі про Муркицю немає. І коли я почала допитувалася, хто це, мала розплакалася: «А це наш дідусь! Його поранили росіяни!»

Уф-ф-ф-ф, пластилін у цьому випадку мимоволі став елементом і арт-терапії, й оприявнення страхів, і проговорювання накопиченого болісного досвіду. А це, повірте, ох як важливо!

А потім, після двох чи трьох майстер-класів ми зібрали всі дитячі роботи, пофотографували їх, я виліпила ще кілька повноцінних сюжетних ілюстрацій – і вже наша чудова дизайнерка й верстальниця Юлія Броварна з усього цього зробила прекрасну двомовну книжку-перевертачку!

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що мріяли в дитинстві «писати вірші, які лікували би людей, і малювати картини, від яких люди б літали». Останній рік ви малюєте ангелів. Один із них, зокрема, потрапив на обкладинку книжки Мар’яни Лелик «24 віконця. Історії з ароматом Різдва». Чи є ця серія зверненням до тієї дитячої мрії?

– Ангелів я почала малювати уже на резиденції в Польщі. Вірніше, вони самі почали малюватися моїми руками – у химерній техніці, в якій я досі ніколи не працювала. Я про себе означила цей процес: «ангел прилетів і втілився». Щодо техніки – тло картини я малюю самими пучками пальців, змішуючи різні кольори і посипаючи ще вологу фарбу розмаїтими засушеними пелюстками-пір’ям-камінцями-тощо. Ніколи не знаю, що вийде. Коли тло підсохне, наступного дня вимальовую постать-обличчя-деталі.

Усіх своїх «ангелів Красногруди» – а їх намалювалося багатенько, більше 20 – я роздарувала – і друзям-полякам, і українцям, з якими звела мене доля. Ще з десяток полетіли на благодійний ярмарок – для потреб України. Бо ангели повинні робити добрі справи, робота у них така.

Уже в Німеччині я продовжила свою «ангельську небесну армію», відчуваючи, що всі ці картини мають певну силу – підтримують не лише мене, а й багатьох людей, що на них дивляться, несуть світло і наближають перемогу.

У Гайдельберзі мої ангели уперше розплющили очі! І я змогла написати свого власного ангела, ангела моєї Долі. Бо надто багато знаків я отримую останніми часами – ангельських знаків – про те, що ми не самотні, про те, що нас люблять і підтримують. А у важкі часи змін і лихоліть про це важливо пам’ятати й ділитися світлом.

Три тижні тому в мене в Галереї Гайдельберга була виставка йі поетичні читання – і німецькі, й українські відвідувачі мали змогу ознайомитися з моїми роботами – і живописними, і поетичними. Сподіваюся, що це хоч трошечки наблизило мене до виконання моєї місії – «писати вірші, які лікували би людей, і малювати картини, від яких люди б літали».

– Поетка/письменниця і художниця/мисткиня у вашому випадку – про конкуренцію чи про співпрацю й доповнення?

– Жодної конкуренції! Я за гороскопом близнючка, тож у мене прекрасно поєднуються і вживаються навіть не дві, а більше сутностей і сто мільйонів хобі)))

Відомо, що справжній відпочинок – це зміна роду діяльності, ну принаймні, для мене. Тому паралельно в мене в роботі кілька проєктів – ілюстраторські, перекладацькі, редакторські та власне поетичні (а останнім часом і прозаїчні).

Крім того, ще малюю янголів (на початку червня у Варшаві запланована виставка живопису «Ангели перемоги» та презентація моєї двомовної, українсько-польської, книжки «73 емоції»). Яким же було моє здивування, коли оголосили дату цього заходу – 4 червня! На мій день народження, ба більше – на мій «майже ювілей» – 45 років! Підозрюю, це ангели постаралися:)

За цей час резиденцій я спробувала себе в нових для себе техніках – лінорит, відтиски по желейній основі, навчилася ліпити з глини і навіть створила цілу колекцію авторської кераміки.

Також я почала активно писати прозу. До того ж, дитячу, чого за мною раніше не спостерігалося)) У Красногруді написала книжку для молодших школярів «Дубочок з війни» (побачить світ у «Видавництві Старого Лева»), у Гайдельберзі – щемливо-реготливу оповідку «Пан Ґолін шукає любов» (вийде друком у видавництві «Читаріум»).

Я люблю жити. Мені цікаво жити. Пізнавати щось щоразу нове, помічати, дякувати, радіти. Творити й нести світло. Закохувати людей у життя.

– Назвіть 3–5 книжок українських авторів/ок, які б ви могли порадити для дитячого/підліткового читання?

Ой, це складно! Багато подобається! В Українському книгодрукуванні тепер справжній Ренесанс!

Почну, мабуть, із книжки, якої ще немає на книжкових полицях, але я вже її прочитала (і навіть відредагувала! І навіть кілька разів поплакала від розчулення сюжетами) – прекрасна зимова книга Олександри Орлової «Різдвяні казки пані Софії».

Ще дуже ціную та люблю тексти Зої Жук (Зоряни Живки) – «Пес Патрон. Маленька історія про велику мрію», «Півник», ще кілька її книжок читала в рукописах – дуже й дуже!

Подобаються дитячі тексти Івана Андрусяка, Сашка Дерманського, Каті Міхаліциної, Мії Марченко, Олі Купріян, Оксани Лущевської, Галини Малик, Галини Пагутяк, Юліти Ран, Оксани Давидової, Галі Ткачук, Олени Захарченко і ще багатьох-багатьох достойних авторів. Одне слово, у 3-5 назв книжок тут ніяк не помістишся.

Фото з архіву Ганни Осадко