Чому Коцюлима знають менше, ніж Габена

Художній керівник заньківчан народний артист України Федір Стригун любить тернопільський театр, його артистів, охоче з ними працює: ставить вистави, приїжджає на різноманітні імпрези. Ось і на вечір пам’яті Мирослава Коцюлима, свого багаторічного друга, не міг не приїхати. І слово виголосив, яке виходило за рамки однієї, хай навіть яскравої, акторської особистості. Бо митця по-справжньому хвилює не тільки доля театру, а й загалом України, її цивілізаційного вибору.

— Не дає мені спокою проблема: українізація вже не потрібна. Ми від неї відходимо, дуже вже європеїзуємось і шукаємо солоденького, тепленького, духовного там, де його немає. А нам треба повертатись до нашої людини, історії України, до нашого менталітету й духовності. До Мирослава Петровича Коцюлима. Він був великий чоловік, він у цьому купався і виріс.

Тільки на таких ось вечорах розумієш, як нам тяжко. Акторам, журналістам, музикантам, співакам… І не тільки представникам мистецьких професій. Усім тяжко. І з однієї лише причини: ми не маємо своєї держави. Немає нашої держави. Бо сьогодні про такого актора як Мирослав Коцюлим мала б говорити вся Україна. Але ми не маємо свого простору, не маємо свого телебачення, кіно. А якщо трапляється, то процентно: українською мовою тільки після третьої години ночі. Увімкнеш о тій порі телебачення — і подивишся щось трошки українське та ще й українською мовою.

Тішимось уже, коли приїздять розкручені артисти з Москви — до Львова, до Тернополя. Вони привчені ще радянською системою, що «мой адресс — Советский Союз». Дивишся телебачення — все їм у нас доступно. А ось для Мирослава Петровича телебачення не було доступним. Як і для Володимира Дмитровича Ячмінського і всіх шевченківців. Нами, заньківчанами, ще рідко-рідко хтось зацікавиться: щось знімуть чи запишуть. А потім воно все зникає, пропадає, десь згоріло, десь немає. І ніхто цього не цінить.

Такий сум бере. За Батурин, за лікарів наших великих, того ж Шалімова, за Сухомлинського, якого вже забули… І думаєш: у чому ж справа? Відповідь відома: немає нашої держави, немає України. То якими ж треба бути талановитими людьми Мирославу Петровичу чи Володимиру Ячмінському, Ярославу Томовичу Гелясу чи Павлу Загребельному, чи Бобровському Толі, чи Люсі Давидко (я можу зараз когось не назвати), коли вони без розкрутки, без «честь имею пригласить», без кіно, без телебачення мають таку велику любов від вас, глядачів? Які ж ви гарні люди, коли вмієте так любити своїх талановитих акторів, письменників, художників, лікарів…

Узагалі, весь світ — театр. А в українському особливо талановиті люди. Недарма ж кажуть: зате ми гарно співаємо. І, може, це наше спасіння, це наша слава. Я знаю, як непросто було пробитися Мирославу Петровичу, бо він навчався в театральній студії заньківчан. У Львові не мав де жити. То йому опускали куліси (колись їх змотували), і він там спав. Василь Сергійович Яременко, людина дуже скупа, давав йому п’ять рублів, посилав купити пляшку кефіру, а здачі не брав. Борис Васильович Романицький, коли дізнався, що Коцюлим живе на кулісах, уступив йому свою гримерну і свій диван. І через те в нього до заньківчан був завжди святешній пієтет.

Мусимо нині усвідомлювати: поки по крихті кожен у міру своїх можливостей кластиме на вівтар нашої держави, нашої України, нашої мови, нашого мистецтва усе, що в його силах, доти ми незнищенні. Ковбаса в нас буде і хліб буде. А відвоювати культуру, освіту, медицину ми повинні — і стати за це дуже й дуже міцно. Це прекрасно розумів Мирослав Петрович. Ми з ним про те багато говорили. Він був дуже великим у цьому плані і знав, що кожне слово, кинуте зі сцени, неодмінно проросте. І воно проростало. Він прекрасно усвідомлював, що духовність — це те, чого не купиш, не виростиш, її можна тільки передати від серця до серця.

Знаєте, з ким я порівнюю Мирослава Коцюлима? В світі був дуже подібний до нього актор — і зовні, і за акторською манерою. Це Жан Габен. Його знають усі. І якби Мирослав Петрович народився у Франції, він також був би всесвітньо відомим — як Жан Габен. Але він народився в нас. І ми, в цьому залі, любимо його більше, ніж Жана Габена. Бо він — свій. Це вже наша легенда, наш герой, наше національне надбання. Низький уклін всім вам, що шануєте цього великого актора, не забуваєте його.

Записала Галина САДОВСЬКА.

На фото: Мирослав КОЦЮЛИМ у ролі Терентія Пузиря («Хазяїн»).

Ми вітаємо працівників наших театрів — академічного драматичного імені Т. Шевченка, а також актора і ляльки, усіх їхніх шанувальників з Міжнародним днем театру. Цікавих вам вистав, переповнених залів, мудрого і вірного глядача. Шануймо те, що маємо, що любимо, що дає нам сили жити і вірити. Театр — це не тільки сміх і сльози, це ще й душа народу, його совість.

«Вільне життя плюс»