Дід Майдан – живий символ тернопільського Майдану: «Байдужість – гірше смерті!»

– Розходьтеся, розходьтеся, тут санітарна зона, сюди можна лише тим, хто має медичну довідку, – жартує з мітингувальниками на Театральному майдані Тернополя 72-річний головний обозний Іван Мандрик.
Літній чоловік підкидає дрова у металеву бочку і просить мене зачекати кілька хвилин, бо саме підвезли нову партію дров і треба розвантажити. Хлопці з наметів підбігають йому допомогти.
– “Скубенти”, так я лагідно називаю студентів, не дуже охочі до роботи, намагаються весь час “відкосити”, а з коледжів і ліцеїв – то золоті хлопці! – каже дідусь. – За добу спалюємо КамАЗ дров. Казали, привозять їх з торгових центрів “Орнава”, “Барвінок”, дуже допоміг директор Об’єднання парків Тернополя, але за це його нещодавно викликали до прокуратури писати пояснюючу.
Чоловік одягнений у довгий чорний шкіряний плащ і хутряну шапку, справа причеплена синьо-жовта стрічка, на шиї – вишивана краватка і бейджик із написом: “Дід Майдан, головний обозний”. Просить хлопця стати замість нього “на варту”. Відходимо, бо через виступ ведучих узагалі нечутно розмови, сідаємо за столиком у кафе.
– Я на Майдані від початку мітингів, – розповідає головний обозний, – і залишатимуся тут, допоки не переможемо! За три тижні лише тричі був удома, і то на кілька годин – щоб помитися і переодягнутися у чистий одяг. Увесь час на Майдані, відповідаю за те, щоб у дев’ятьох бочках завжди палав вогонь і мітингувальники мали гарячий чай. За день випивають 10-15 казанів. Спочатку ночував у драмтеатрі – на диванчику поруч із бюстом Тараса Шевченка, тепер “переїхав” на підлогу в Українському домі “Перемога”. Хоча яка то ночівля, якщо сплю не більше двох з половиною годин? Мушу бути на варті, адже молоді швидко втомлюються, хочуть спати.
Запитую, хто йому дав таке прізвисько “Дід Майдан”?
– А… Це пан професор із політехнічного університету. Він якийсь час допомагав нам на “господарці” і назвав мене “Дідом Майданом”. Отак і приклеїлося, а згодом навіть бейджик з такою назвою подарували, – усміхається Іван Мандрик.
Удома донька і онуки чекають, коли повернеться їх революційний дідусь. З Києва телефонував син, просив з онуком посидіти, але мусив відмовити, бо як без нього тут? На Майдан до Києва їхати не хоче.
– Хай пробачать мені діти, але я вважаю, що основна моя місія саме на Майдані в Тернополі, – вважає Іван Мандрик. – Казали, що мене бачили вже навіть по центральних телеканалах. Ось коли переможемо, то залюбки поїду до столиці, онукам гостинці повезу.
Іван Мандрик уже 21 рік удівець. Дружина померла від раку в 49 років. Вдруге одружуватися не захотів – присвятив себе синові, доньці та п’ятьом онукам.
– Моя Леся була дуже гарною кравчинею, – згадує старенький, і з очей котиться сльоза. – Працювала на швейній фабриці. Упадав за нею три роки. Коли побачив її вперше, аж дух перехопило! Супермодель! Талія була така тоненька, що міг обхопити її двома руками. Леся родом з Волині, а я – із Збаразького району. Коли одружилися, не мали нічого, але помалу усього досягли. Я за фахом – інженер-механік, якийсь час працював на м’ясокомбінаті, а потім – штукатуром. Ніколи не думав, що на старість доведеться виборювати свої права. На Майдан прийшов за себе, щоб я не мав 1110 гривень пенсії при теперішніх цінах, а 1110 євро. У неділю на сцені став на коліна і просив людей не бути байдужими, адже байдужість – гірше смерті! Ми повинні згуртуватися і не допустити розростання тоталітарного режиму. Розумію, що і демократія недосконала, але більш лояльного політичного режиму ще не придумали.
Щоб почуватися бадьорим, Дід Майдан увесь час намагається спілкуватися з однодумцями, молоддю. Каже, що так і холод менше дошкуляє.
– Щоб не замерзнути, маю добру “амуніцію”, – усміхається. – Ноги спеціально замотую газетою, а поверх одягаю вовняні шкарпетки та валянки. Одягаю рибальські штани, спортивні й байкові, куртку і плащ з овчиною. Тепло!
– Я буду тут стояти до останнього, до перемоги! – рішуче налаштований Дід Майдан.
І його енергія запалює всіх.

Оксана Смільська, Нова Тернопільська

Comments are closed.