Лілія Мусіхіна (Зозуля) – волонтер, яка може все

– Моя мама впевнена, що я є зв’язковою, але яка я зв’язкова, – звичайний волонтер, – каже мені Лілія Мусіхіна, відома українська письменниця й етнограф, яку нині знають передусім як громадську діячку й активістку тернопільської «Самооборони».

Але Лілія – не просто активістка й не просто волонтер. Вона – перша з тернополянок, яка кинула клич створити волонтерський рух помочі воїнам АТО. Під її керівництвом, під її безперервним пильнуванням та несамовитою завзятістю бійцям, зокрема, батальйону «Айдар», раз по раз надсилають одяг, військове споряджання, їжу, медикаменти. За час російсько-української війни Мусіхіна разом з побратимами організувала цілу волонтерську мережу, тож тепер у Тернополі не лише варять у ресторанах малинове варення, збирають на полях капусту, а працює навіть швейних цех, де свідомі й небайдужі українки безоплатно шиють бійцям теплу форму, бафи, білизну тощо…

Ліля цілковито віддалася волонтерству. Днями, вирвавшись до столиці на дводенну конференцію, вже під час нашої тихої дружньої розмови, мовила без пафосу й щиро: «Просто мені найбільше болить Україна, розумієш? Більше за все на світі мені болить рідна земля…»

Ще раніше вона пройшла Майдан. Як справжній боєць: належала не до жіночої, а до чоловічої сотні Самооборони Майдану…

Весь цей час не стояли осторонь ні її чоловік Сергій Мусіхін, ні її дванадцятилітня донечка Еля. Вони сім’єю вболівають за долю України. Сергій наразі готується поповнити ряди одного з добровольчих військових батальйонів, Еля, відбувши влітку Вишкільний табір Молодіжного націоналістичного конгресу «Лисоня», заслужила вже навіть на псевдо.

– Війна слідом за мною ходить, – каже Ліля, зайшовши до столичного залізничного вокзалу. Бачачи вояків у неутепленому камуфляжі, скрушно зітхає: «Боже, дехто ще в літній формі…»

Раптом чуємо виразне:

– Дівчата, дорогенькі, бережіть себе!

«Війна слідом за мною ходить», – знову почулися Ліліні слова, коли перед нами постав вояк у формі.

– Який батальйон? – сходу запитала Ліля. Видно було, що подібні розмови для неї вже звичка.

Худорлявий боєць, злегка дивуючись, став розповідати про себе. Про те, що одразу після Майдану поповнив ряди батальйону «Айдар», воював на передовій у 95-й бригаді, а через тяжкі поранення відбував двомісячне лікування в госпіталі.

– Кіборг, – усміхається Ліля й обіймає вояка, як брата.

із вдячністю, додає:

–  Ще тиждень і поїду в Дебальцеве. Чув, там зараз такий же котел, як в Іловайську.

Ліля вмить стривожилася й почала хутко набирати номери знайомих солдатів. Аби пересвідчитися, чи живі, чи в небезпеці…

Так, усе ніби тихо.

Ми заспокоїлися.

Ще за мить з’ясувалося, що наш «вокзальний» знайомий – добрий знайомий і Ліліних побратимів.

«Все – так поруч. І всі ми – так близько одне до одного в ці страшні воєнні часи, – подумалося. – Ось чому так важливо не лишатися осторонь, триматися разом, бо від тих, хто там, залежить життя тих, хто тут… Поки…»

Наостанку Ліля запитала у вояка:

– А де шеврони? – помітивши їхню відсутність на рукавах.

– Вчора пороздаровував. Хлопців наших тут зустрів, – відказав той. І, відірвавши з нагрудної кишені  камуфльованої куртки яскраву жовто-блакитну наліпку з написом «Україна», простягнув Лілі.

– Хоч подарунок, але це – тобі, – приязно мовив.

Ліля не забарилася. Зауваживши, що солдат курить, дістала з рюкзака запальничку, теж розмальовану в патріотичних тонах. Вручаючи її, мовила:

– А це тобі – від Зозулі, – виказала своє псевдо. Воно в неї з Майдану. Так Лілію Мусіхіну назвали побратими, дізнавшись, що приїхала відстоювати свободу України, залишивши вдома дитину. Але повстанці добре знали, що ця Зозуля – не така, як усі…

І це правда.

Жанна КУЯВА