Нам потрібні віра в себе, віра в світ навколо і віра в Бога, – Ірина Скоробогата

 Чи цікаво бути релігійним журналістом і чому?  Ірина Скоробогата, прес-секретар Тернопільської єпархії УПЦ КП знаходить для себе відповіді у спілкуванні зі священиками. Що саме вона шукає – йдеться в інтерв’ю.

–  Подобається мені один дуже цікавий вислів, який є вкрай актуальним для сьогоднішнього медіасвіту: «Легше показати ліс, який горить, та, насправді, важливішим є ліс, який росте». Часто жертовні справи служіння залишаються зовсім непоміченими… А вони б могли стати прикладом для когось і добро б поширювалося…

Цікавою є та релігійна журналістика, яка показує не лише життя Церкви, але й підказує, як спробувати подивитися й зрозуміти увесь світ через призму духовності. Щоб після прочитання матеріалу, людина захотіла розвиватися, задуматися над собою і над життям навколо, відчути надію, позбувшись апатії та зневіри. Побачити і радіти зі своїх та чужих, навіть відносно незначних перемог.

– Як обираєш тему для інтерв’ю та людину?

– Роздивляюся на світ і теми приходять самі. Найбільше подобається спілкуватися зі священиками, які роблять конкретні справи, щоб допомогти людям. Не шкодують часу для збору допомоги для військових, знаходять сили для спілкування та підтримки солдатів після їх повернення додому, відганяють страх, щоб поїхати самим у зону АТО та розділити важкі будні хлопців та дівчат. Приємно спостерігати за священиками, які створюють недільні школи, табори для дітей. Також є священики, які відвідують онко, наркодиспансери, в’язниці, намагаючись словом та ділом полегшити стан людей, які там перебувають, укріпивши їх віру та сили, або для боротьби, або ж для прийняття неминучого.

– Які внутрішні імпульси змушують тебе писати на релігійно-духовну тематику? Яких відповідей особисто для себе шукаєш у спілкуванні з духовними людьми?

– Прагнення прожити життя не зовсім даремно, а хоча б, залишити на «папері» портрети людей, які віддали якусь частину свого життя служінню іншим, добру, радості. Розповісти про історії, від яких хочеться вірити в життя. Дослідити незримі грані світу та себе самої. Пронести в текстах посил, що в світі є добро, й не лише матеріальними цінностями може жити людина. Сенс життя в розвиткові душі людини й ті ж матеріальні блага можуть бути лише інструментами в досягненні вищої мети і то не завжди.

 

– Коли людина вірить, про що саме говорить її віра? Може і про саму людину, як вона мислить, про її душу?

– Тут варто уточнити, що саме ми розуміємо під словом «віра». Можемо виділити три типи віри: віра в себе, у світ навколо та в Бога. Нам потрібна віра в себе, бо без неї ми думаємо: «Я не зможу зробити цього чи іншого. Це не для мене. Я ніколи не досягну справжньої свободи у цьому житті». Також ми повинні мати віру в навколишній світ, бо без неї не зможемо просунутися у своєму розвитку. Так само і з вірою в Бога. Без неї неможливий розвиток душі. Всі ці віри взаємопов’язані, без них ми не будемо духовно сильні.

Віра є багатством. Віра постійно дає вам силу. Приносить стабільність, сконцентрованість, спокій та любов. Віра – це миттєва сила і благословення.

Віру ще іноді порівнюють з упевненістю. Але впевненість – це уже результат, а віра – початок, її фундамент.

– Що найбільш красномовне та щире у спілкуванні зі священиком – думки, поза, очі, стиль бесіди, світло обличчя, його міміка, жести? Чи все разом?

– Його робота з людьми та життя, яким він живе – найбільш красномовні. Також,  результати цієї роботи, коли священик підтримує ближнього духовно, допомагаючи зберегти в серці віру, а також практичними своїми ділами.

– Скільки часу тривало у твоїй практиці найдовше інтерв’ю? Чому?

– Є люди, у яких стільки життєвої сили, енергії, оптимізму, ентузіазму до спілкування, бажання передати частинку свого життєвого досвіду та радості іншим, що з ними можна говорити годинами про все на світі. Так, моя перша розмова з прот. Мироном Гахом тривала не одну годину: про таїнство іконопису, про духовну спорідненість майстра зі своїми роботами, про шлях до священства отця Мирона та про інші цікаві та важливі речі, про які щодня не прочитаєш в пресі.

– Яке твоє найцікавіше інтерв’ю?

– Близько року тому мені пощастило відвідати незвичайне по своїй красі та умиротворенні місце – хутір Вірля Кременецького району Тернопільської області, де розташований Свято-Юріївський чоловічий монастир. Там і познайомилася із ігуменом обителі ієромонахом Полікарпом та насельниками монастиря. Спілкувалися з отцем Полікарпом про історію монастиря, територію, де він розбудовується зараз, про людей, які приходять сюди, про самого ігумена, його життєвий шлях та роздуми, які привели його сюди. Окрім того: чисте повітря, вода, хвойні та листяні дерева – місце для духовної та фізичної віднови.

– З якими людьми найлегше працювати?

–  Мені з усіма добре працюється і намагаюся створити комфортну атмосферу й для співрозмовника. Важливими є готовність людини розповідати, ділитися, а моя – слухати та ставити правильні запитання, які б допомогли людині повністю розкритися.

– Які найцікавіші люди потрапляли у кадр? Чим вони найцікавіші?

– Помітила такий  факт: якщо довго переживаєш якесь почуття, то його відбиток залишається на обличчі певний час після того, як воно уже й нібито минуло. Часто, дивлячись на людину, особливо ту, яка є старшою середнього віку, можна сказати, яке почуття було домінуючим у неї протягом багатьох років, або, які емоції вона найчастіше відчувала й дозволяла собі проявляти. Глибокі зморшки на лобі чи між бровами, опущені кутики губ, призакриті верхні повіки, міцно стиснуті губи можуть розповісти про тривожні роздуми, образу, сум, зневіру, відразу, злість тощо. Якщо ж зустрічаєш людину з чистим, ясним обличчям на якому не має відбитку прожитих років у вигляді таких слідів, як задавнений негатив, який знайшов своє відображення на обличчі та й на усій поставі, і ще й вдається «упіймати» її в кадр, то роздивляючись це фото вдома радієш за неї, або за її щасливе життя, або уміння відпускати болі та страхи. Також люблю фотографувати природу, рослинний світ… Гори, море, дерева бачили сотні поколінь людей та епох. Природа – вічна. У неї можна вчитися мудрості, сили, всепроникливості, незламності.

– Що лишається за кадром після інтерв’ю?

– Нерідко співрозмовники відкриваються в процесі спілкування, довіряють ті переживання, які були заховані від оточуючих, навіть пригадують деталі та свої почуття з минулого, які дрімали в підсвідомості протягом років… Наприклад, розповідають непрості ситуації з особистого життя або нюанси роботи, які не варто на той час оприлюднювати, а потім просять цього не опубліковувати. Я завжди йду на зустріч. А ще, іноді, бувають такі особливі та пам’ятні зустрічі, матеріал з яких я не публікую, бо до настільки глибинних та особистісних тем ми мали нагоду доторкнутися зі співрозмовником.

Коментарі вимкнені.