Обличчя Тернополя: заслужений артист України Ігор Сачко балуваний ролями

Цього року минає 33 роки з того часу, як заслужений артист України Ігор Павлович Сачко розпочав свою творчу діяльність на сцені Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім.Т.Шевченка.

–         У театрі Ви працюєте вже понад 33 роки. Яким він запам’ятався Вам з часів коли тільки почали у ньому працювати, і яким він є для Вас сьогодні?

–         У Тернопільському драмтеатрі я з 1980-го року. Тоді прийшов сюди випускником після Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Був дуже романтичний, піднесений. Перед тим мене «сватали» у театр для дітей та юнацтва у Львові, до Херсонського театру, радили пройти прослуховування в Київському театрі оперети. Але наш педагог Леонід Артемович Олійник порадив їхати на роботу до Тернополя. Тоді головним режисером театру був Народний артист України Павло Загребельний. Пам’ятаю, коли вперше прийшов до театру, він повів мене до кабінету завмуза і попросив заспівати що-небудь. А після цього каже: «Прекрасно! Йдемо на сцену, там якраз репетиція, ще заспіваєш». Мені аж не по собі стало, адже в інституті не доводилося співати у супроводі оркестру. Але нічого, вийшов, заспівав, потім ще почитав Василя Симоненка, Павла Глазового. І після цього Загребельний сказав, що можу приступати до роботи, хоча мені ще півроку залишалося до закінчення навчання. Театр тих часів запам’ятався, якщо говорити театральними термінами, таким героїко-романтичним. А зараз ми є академічним закладом, змінився репертуар. Але хоча мені 55, відчуваю себе парубком, наче таким, яким прийшов сюди у 80-му.

–         Яким був Ваш шлях до театру? Можливо, у родині хтось був актором?

–         Акторів не було. Мій батько родом з Львівської області. Він був закрійником, кравцем. Після війни відсидів термін на Колимі. Повертатися додому не дозволяли, тому переїхав жити у Підволочиськ Тернопільської області. Там і познайомився з майбутньою дружиною Надією. Там народився і виріс я. Завдяки татові я навчився давати собі раду в житті, в тому числі і фінансову. Є у мене ще брат, він працював вчителем музики, а зараз він митрофорний дяк у Підволочиському соборі Української православної церкви Київського патріархату. Мені ж завжди була цікава сцена, подобалися танці. Коли закінчував школу, у другій половині 1970-х, був розквіт, у хорошому розумінні цього слова, художньої самодіяльності. У будинку культури були хори, ВІА, ансамблі танцю, народні театри тощо. Я танцював в ансамблі народного танцю, грав у самодільному театрі. Великий поштовх до професії актора дав мені мій перший педагог Петро Максимович Гордійчук – випускник Київського інституту театрального мистецтва, актор, режисер і художник. У 1972-78 роках він працював режисером народного самодіяльного театру ім. Леся Курбаса в Підволочиську. От тоді, займаючись під керівництвом Гордійчука, в мене й зародилася любов до театру.

–         І це був Ваш остаточний вибір чи були якісь інші варіанти?

–         Ще зі старших класів мене налаштовували на те, щоб йшов вчитися у Львівський газовий технікум. Але  мені страшно було уявити що буду там навчатися, настільки це було не моє. Свого часу хотів вступати у військове училище, але мені сказали, що оскільки тато відбував термін на Колимі, то у мене немає ніяких перспектив. Уже після закінчення театрального інституту служив в армії у внутрішніх військах конвойного призначення. Що таке автомат Калашнікова, переслідування, знешкодження злочинця я знаю не з кінофільмів, а з життя. Мені в армії пропонували залишитися на понадстрокову службу. Уже коли почав працювати в театрі, то пропонували роботу у військовій розвідці, в місцевих спецорганах. Іноді, коли тяжко буває в театрі, думаю, якого біса я не послухав сивочолого полковника, який переконував мене стати військовим.

–         А розуміння того, що акторська майстерність – це те чим хочете займатися усе життя, коли з’явилося?

–         Не одразу. Я до театрального інституту вступив тільки за другою спробою. Та, навіть коли вже провчився рік в інституті, то, якщо чесно, не був впевнений, що акторська майстерність – це моє. Насправді, зрозуміти, що ти є актором можна тільки перед глядачем. Якось наш театр поїхав з гастролями до Львова у театр ім. М. Заньковецької. Режисер Анатолій Бобровський тоді ставив п’єсу «Тарас Бульба», головну роль грав народний артист України Павло Загребельний. Я там був задіяний у ролі писаря війська Запорізького. У нас було кілька репетицій. Під час однієї із них, коли я вийшов на сцену, працівники оркестру встали, щоб дивитися як я репетирую. Тоді Петро Ластівка-старший сказав, що я пройшов один із іспитів, бо якщо оркестр встає подивитися як працює актор, значить їм цікаво. Думаю, дійсно актором став уже коли прийшов на роботу до театру, коли почув оплески за виконану роль, відчув гіркоту і горе цієї професії. Це коли тобі не вдається роль, коли думаєш, що ти геніальний, а потім вночі лягаєш спати, і розумієш, що ти просто пустий, як турецький барабан. Розумієш, що тобі не вистачає майстерності, ремесла. Фактаж інститутський дуже потужний, але він не дає всього, треба розвиватися на режисурі, на репертуарі. Справжній актор ніколи не заспокоїться, не скаже: «Я вже відбувся, як актор». Як тільки він заспокоїться, почне думати, що він геніальний, тоді все – кінець професії.

–         Кожен актор у своїй творчості мріє зіграти певні ролі. Та в силу певних причин це не завжди вдається. А як у Вас з цим?

–         Від початку діяльності я не дуже балуваний ролями. Деякі ролі мені не подобалися, але я змушений був їх грати. Іноді я отримував ролі і не міг з ними справитися, тоді вони просто залишалися непоміченими. Інші зачіпали за живе, але мені було рано їх грати, мені ще не вистачало майстерності, і я це визнаю. Деякими ролями я просто «мучився», не міг спати, режисери тоді могли таких «чортів дати», що тиждень не заспокоїшся, спати не будеш, і саме такі ролі допомагають рости творчо. Різні ролі отримував, але не від кожної отримував той заряд адреналіну, драйву. Його я отримував часом від ролей, які мені давали, як покарання чи просто нікому було грати, і мені вдавалося їх добре зіграти. Наприклад, роль кухаря у «Циганському бароні», там взагалі 17 слів, а її глядачі любили, і підтримували мене коли виходив на сцену так, що я просто був на сьомому небі. Були такі ролі ніби знакові. А було й навпаки. Наприклад, у «Марусі Богуславці» я грав Степана – героя, козака. Здавалось би така роль, а я не міг її грати, не міг просто на сцену виходити. Були й такі періоди по рік-два, що я не отримував ролей взагалі. А для актора це навіть не лікті кусати і не граніт гризти. Ти відчуваєш себе у ролі парашутиста, який летить з висоти десять тисяч метрів, а тобі навіть парашут не видали. Говорять: «Ти класний парашутист, спробуй так приземлись». Не гребую і масовками. Так, після півторарічної перерви отримав роль 17-го козака в «Запорожці за Дунаєм» у  Федора Стригуна. У мене не всі ролі були вдалі, не всі ролі успішні, я не був у них успішний, але були ролі, які формували мене як творчу особистість.

–         Які із зіграних ролей були Вам найбільше до душі?

–         Дуже близька для мене була роль розвідника Кузнєцова у виставі «Сильні духом». Подобалась роль Антоніо у п’єсі «Моя професія – сеньйор з вищого світу». Там я мав до кого тягнутися. У ній грали майстри сцени: народна артистка України Люся Давидко, народний артист України В’ячеслав Хім’як. Вони задавали  такий тон, що не розслабишся. Дуже подобалась і дуже близька мені роль Едика з «Танго». Гаврилка у «По-щучому велінню» я грав дев’ять років. Була до вподоби роль Тамаша у комедії «Штани», короля у «Легенді про Тіля Уленшпігеля», судді у виставі «Ревізор» по Гоголю. Близька мені роль Онисима у комедії-бурлеску «Коханий нелюб», з цією роллю я став заслуженим артистом України. У репертуарі театру вона  вже дев’ять років, і де б ми її не грали, усюди її приймають добре. У виставі  задіяний чудовий ансамбль акторів, дуже вона потужна – це сучасна українська драматургія, якої дуже бракує зараз, в тому числі і в нашому театрі. До речі, третього жовтня, в день мого бенефісу, ця вистава йтиме на сцені театру вже сотий раз.

–         Публіка бачить уже готовий результат вашої роботи. А як відбувається сам процес?

–         Зараз я розумію, що для того, щоб бути професійним актором треба багато брати з життя. Тому спілкуюся з різними людьми – з трактористом, мотористом, токарем, водієм, «братком», міліціонером, професором. І у кожного можна щось почерпнути, якусь рису характеру, тип поведінки. Щодо робочих процесів, то коли отримуєш роль наступають такі періоди, що це іноді стає пеклом. Наприклад, мені треба відпрацювати фразу «Добрий день, моя кохана! Добрий день, моя люба! Де ти була? А я тільки прийшов», а фраза не входить. І ти починаєш вправляти ті слова на своїх рідних за сніданком, обідом, вечерею. У цьому плані мені дуже подобалося, як працював Мирослав Коцюлим та як працює Володимир Ячмінський. Ячмінський коли репетирує, уривки текстів часом вставляє у повсякденне спілкування – підходить до когось у дворі театру чи на вулиці, і говорить словами з тексту. Люди просто не розуміють до чого це він говорить, і що відбувається. Я, коли отримав роль у «Танго», часто їздив з Мирославом Коцюлимом на рибалку, і там ми репетирували з ним деякі сцени. Повторювали одне і те ж по кілька разів, він радив який тон підібрати, як сказати ту чи іншу фразу.

–         Ви уже зазначали, що працюючи на сцені із досвідченими, заслуженими та народними, було на кого рівнятися. Хто ще з акторів нашого театру є для Вас взірцем?

–         Я вдячний що формували мене як актора, направляли, стібали батогом заслужені артисти України Анатолій Бобровський, Богдан Стецько, Тадей Давидко, Віра Самчук, народні артисти України В’ячеслав Хім’як, Люся Давидко, прекрасні актори Євдокія Бобровська, Михайло Безпалько, В’ячеслав Кирилов, Віктор Бурко. Ці актори формували нас молодих, були еталоном, і нам було до чого тягнутися. Але я вчуся і в молодих. Ось відбулася прем’єра вистави Рея Куні «Занадто одружений таксист». Я дуже радий, що довірили керівники театру постановку п’єси молодому актору Миколі Бажанову. Це дуже хороший актор, перспективний, я поважаю його, він відвертий, харизматичний. Я на прем’єрі насміявся, як дитя і радий був, що прийшло дуже багато народу. Є гарний колектив, гарна вистава, чиста по сценографії, по акторській майстерності, по світлу, музиці.

–         Так, комедія Рея Куні та попередня вистава «За крок до тебе» мали успіх у глядачів. На Вашу думку, яких п’єс не вистачає нашому театру, чим варто доповнити репертуар?

–         Думаю, керівництву театру варто було б подумати про системність у виборі репертуару. Утім, він залежить не тільки від тих, хто працює у театрі, а й від громадськості, публіки. Так, ми вийшли на рівень академічного, але сьогодні не всі п’єси з репертуару добрі, не всі вони на рівні академічного. Як на мене, то найбільш вдало спланований репертуар був за часів Михайла Форгеля. Саме він почав запрошувати режисерів з інших театрів, зокрема Федора Стригуна, саме тоді був розквіт молодого режисера В’ячеслава Жили, тоді чудові вистави ставив Олег Мосійчук. Репертуар це дуже складна штука. Для багатьох акторів треба міняти амплуа, багато акторів, від такого репертуару як у нас, заштампувалися. Є прекрасні молоді актори, а вони продукують штампи. Актора треба «ламати», треба давати ролі «на виріст» що називається, актор має бути весь час у пошуку, а не тільки повторюватися із однієї ролі в іншу. Актора, так само як і режисера, розвиває репертуар, потужна драматургія: сучасна, класична, російська, зарубіжна, українська. Формує акторів і визначає обличчя театру не тільки репертуар, а й творчі лідери. Думаю, Волинському театру просто пощастило, що у них вже кілька років працює художнім керівником театру  Петро Ластівка. Я їжджу на кожну його прем’єру, їжджу до Ростислава Держипільського в Івано-Франківський театр, до Вадима Сікорського у Львів. Жаль, що не виїжджаємо всім театром, а невеликими групами 3-5 чоловік. Якби їздили на прем’єри всім театром, то тоді б орієнтувалися у якій системі координат знаходимось. А ми в своєму болоті кумкаємо: «Ми хороші, ми хороші!». А, можливо, й не такі вже й хороші? У нас зали не переповнені, у нас й сьогодні працює система розповсюдження білетів, а ще донедавна було таке, що глядачі йшли на касу. Як будуть хороші п’єси за репертуаром, за рівнем акторської майстерності, тоді і люди будуть в залі. Глядачі голосують за театр ногами. Загалом, над репертуаром треба дуже добре думати. Не треба переслідувати цілі виразити тільки себе, треба виражати театр, бо інакше, якщо буде прекрасна вистава, яка буде виражати групу акторів або одного режисера, театр на цьому не побудуєш, театр будується на збалансованому репертуарі.

–         У театрі Ви знайшли не тільки своє покликання, а й познайомилися зі своєю дружиною.

–         Так, Оксана Шимків, тепер уже Сачко, моя друга дружина. Життя склалося так, що я зустрів і полюбив її. Від першого шлюбу із Нурією у мене два дорослих сина – Павло та Ігор. Я їм допомагав і допомагаю, залишив їм помешкання, меблі і т.ін. Зараз ми з Оксаною і дев’ятирічною донечкою Надійкою живемо у невеличкій кімнаті, а паралельно виплачуємо вартість двокімнатної квартири, і робимо там ремонт. Оксана гарна актриса, вона зіграла на сцені нашого театру багато ролей. Буває, що й сваримося за ролі. Вона мій строгий суддя у цьому плані, а я – її, але найголовніший наш друг і помічник, і суддя – то Надійка.

Ольга Захарова, Тернопільська липа, Фото Kurt Lee