Аліна Томків із Тернополя: «Парамедик – професія, якій хочу присвятити своє життя»
Аліна Томків навчається на другому курсі Тернопільського національного медичного університету за освітньою програмою «Парамедик». Маючи високі показники зі ЗНО, вона вступила на бюджетну форму навчання. Каже, що майбутня професія їй дуже подобається, бо захоплююча, насичена бурхливими емоціями та екстримом. Навчальний рік, що минув, дав можливість упевнитися: вона на правильному шляху й аж ніяк не шкодує, що обрала цей поки що не цілком звіданий для нашої медицини фах.
З розповіді про останні події на шляху до професії й розпочалася наша розмова.
– Аліно, нещодавно ви разом зі своїми одногрупниками побували на знаковій для фахівців екстреної медицини події – Всеукраїнській олімпіаді із симуляційної медицини «TernopilSimOlymp-2019».
– Не лише побували, але й привезли з НОК «Червона калина», місця де власне, й відбувався цей захід, нагороду – кубок за перемогу в конкурсі «Вдих» (зупинка серця на тлі бронхіальної астми) . На «TernopilSimOlymp-2019» всією групою були й торік, але як спостерігачі, а цього року вже стали активними учасниками цих професійних змагань. Узагалі це був грандіозний захід – відбулася науково-практична конференція з міжнародною участю «Актуальні питання надання домедичної допомоги в Україні», Всеукраїнська олімпіада із симуляційної медицини «TernopilSimOlymp-2019» і перший конкурс серед майбутніх парамедиків України. Неймовірні емоції й досі не вщухли. Ми здобули цінні знання, практичний досвід, відчули свою причетність до великої команди фахівців екстреної медицини України. А поради від кращих інструкторів України чого вартують! Ми навчилися працювати й перемагати командою, що, власне, і є одним з постулатів рятувальної медицини. Звісно, познайомилися зі студентами з інших ЗВО України, які були учасниками змагань.
– Чому обрали саме цю спеціальність?
– Моя думка така: рятувати людські життя за різних невідкладних станів – в автотрощах, надзвичайних ситуаціях, у зоні бойових дій – це найшляхетніша та найпотрібніша справа. На щастя, в моєму житті не було подібних подій, але мені, як і, напевно, кожному з нас, доводилося спостерігати, як працюють наші фельдшерські бригади. Чомусь їм не дуже хочеться вдосконалюватися, йти в ногу з часом, тобто освоювати європейські протоколи та стандарти надання невідкладної меддопомоги. От я й розпочала із себе. На першому занятті із симуляційного навчання, де викладачі залучили всі стресові чинники – дим, шум, крики, темряву й, звісно, пораненого пацієнта, я не розгубилася, не злякалася, а навпаки – чітко визначила, що потрібно робити. Відтак збагнула: це моє.
– Як батьки відреагували на ваше рішення?
– Мої батьки й гадки не мали, куди саме я подала заяву, вважали, що на «лікарську справу», а я не наважувалася сказати, що обрала спеціальність «парамедик». Узагалі ж дуже ризикувала, бо із семи можливих подала лише одну заяву саме на цю спеціальність. Мої високі бали зі ЗНО стали перепусткою до навчання: я пройшла, ще й на бюджетну форму. Втім, батьки були приголомшені, коли дізналися, що ж це за спеціальність. Вмовляли, обіцяли оплатити навчання за контрактом, аби я змінила свій вибір. Але я міцний горішок, не здалася, бо була впевнена, що це саме те, про що я мріяла. Отримала навіть більше, на що сподівалася, бо навчання нам зорганізували не стандартні, а за європейською моделлю, тобто пацієнто-орієнтоване, де студент і викладач – повноцінні партнери. Немає нудних лекцій, навпаки, нас постійно мотивували дискутувати, ставити запитання, всі симуляційні події відбувалася в режимі реального часу. Найбільше захоплення викликав, звісно, наш потужний симуляційний центр, він – один з найбільших в Україні. Теорію ми також вивчали, але вдома, а от у закладі вже відпрацьовували навички разом з викладачами, які ще й практикуючі лікарі в службі екстреної допомоги. Приємно те, що вони нас навчали, але й сприймали не як учнів, а повноцінних колег, це дуже стимулює, а ще піднімає самооцінку студента.
Сотні навчальних годин, запам’ятовування великого обсягу теоретичного матеріалу та поєднання вивченого з практичними навичками. Звісно, для нас, учорашніх школярів, це було доволі нелегко. З кожним днем ми долали все нові й нові вершини. Здавалося, що цей марафон ніколи не завершиться, але нам було так цікаво. Дуже допомогли й іноземні інструктори, яких запросили з литовської асоціації парамедиків – це Рітіс Малашаускас, Томас Гуркас. З польськими інструкторами контактували під час конференцій та змагань швидких бригад «Тернопільський Олімп» та «Кременецькі медичні ралі», вони приділили нам стільки часу, наскільки це було можливо в межах такого формату. Але й це вже певний досвід і неймовірні враження, бо відчуваєш себе частинкою великої міжнародної спільноти парамедиків. Це дуже ефективний мотиватор, який насичує впевненістю.
– Мені відомо, що ви вже самі проводите заняття для інших? Це справді так?
– Під час навчання на першому курсі, зокрема, вже після першого семестру, Литовська асоціація парамедиків надала можливість кращим студентам безкоштовно пройти курс «Професійна робота парамедика за травми» й кілька студентів вже отримали сертифікати, які визнані міжнародними організаціями. Я також пройшла ці курси й склала іспит з першого разу. Отримала сертифікат міжнародного зразка, він визнаний у всіх країнах, а ще в майбутньому додасть 30 чи 40 балів до атестації. Взагалі ми отримали можливість навчальних курсів на базі нашого симуляційного центру, які проводили інструктори з усієї України. Зокрема, це «Базова підтримка життя» (BLS). Можемо цим навіть похизуватися, бо зараз ці курси проходять фельдшері екстреної меддопомоги, а майже всі наші студенти вже отримали сертифікати. Я також склала іспит інструктора цих тренінгів, а це означає, що можу передавати знання іншим. Наразі проходжу практику зі стажування, займаюся зі студентами, інколи з фельдшерами в нашому симуляційному центрі. Під час канікул також сюди приходила, знаєте, вдома не сидиться, хочеться повторити якісь практичні вміння, закріпити їх на манекенах. До речі, студенти, які живуть в інших областях України, також під час вакацій приїздили до симуляційного центру тренуватися, бо фах парамедика потребує постійного відточення мануальних навиків. Знаємо, що в майбутньому нам це згодиться, як і вміння працювати в команді. Хоча нині лікар на «швидкій» може чергувати з одним фельдшером чи водієм, а завтра – з іншим, а це не відповідає вимогам командної роботи. Навіть є наукові дослідження, які переконливо доводять, що фахівці втрачають свої можливості лише через те, що вони не є однією командою. Тому для нас ввели такий курс, як командна взаємодія та комунікативні здібності під час надання екстреної медичної допомоги. Для цього нам створювали симуляційні завдання, ставили конкретні задачі, аби в режимі реального часу, вмикаючи в роботу різні чинники – стресові ситуації, неадекватних пацієнтів, ми могли працювати, апробовували саме командну роботу. Цікаво, що в парах навмисне «провокували» ситуації, коли природжені лідери працювали в ролі підлеглих, це було не просто, але це своєрідна школа виживання, адаптації у майбутній професії. Важливо й те, що всі симуляції – це не просто вигадка тренерів, а реальні випадки, взяті з викликів бригад ЕМД в Україні.
– Які особливості навчання для здобуття спеціальності «парамедик»?
– Наша група налічує вісім осіб. Усі дуже активні, адреналін просто стоїть у повітрі, коли разом. І коли нас викладачі запрошують на різні заходи, то ми миттєво зорганізовуємося. До прикладу, каже професор Арсен Арсенович Гудима: «Через тиждень змагання «швидких», хто бажає відвідати?». Звісно, всі. Ми згуртовуємося й незважаючи на те, що треба ще ж заняття відвідувати, їдемо. Однієї хвилини можемо зібратися та поїхати, бо це важливо для нашої майбутньої професії. Більшість фахових дисциплін нам викладають цілком нестандартно, але від того не менш вражаюче. Не всі нинішні студенти й повірять, що процес навчання може відбуватися в затишній атмосфері, на килимі, коли викладач перебуває «на одному рівні» зі студентами. Щоправда, на мій погляд, такі базові дисципліни, як анатомія, фізіологія та інші, мали б бути адаптовані до нашої спеціальності «парамедик», бо нам довелося вивчати ці дисципліни, розраховані на студентів, які навчаються за напрямком «лікувальна справа».
Інколи люди, навіть ті, які вже багато років пропрацювали на «швидкій», не можуть збагнути, чим саме фельдшер відрізняється від парамедика, і взагалі навіщо ця спеціальність у сфері екстреної медицини. Так от парамедик – це фахівець з вищою освітою, в нього вищі кваліфікаційні вимоги та можливість проводити деякі інвазивні й хірургічні маніпуляції, він повинен знати та вміти більше, ніж фельдшер. Наше завдання – діагностувати й якнайшвидше надати допомогу на ранньому госпітальному етапі та доправити пацієнта до приймального відділення. Ми навчилися вже проводити доволі складні маніпуляції – серцево-легеневу реанімацію, відновлення прохідності дихальних шляхів, інтубацію трахеї, декомпресійну пункцію в плевральну порожнину, внутрішньовенний доступ. Здавалося б, нічого й складного в цьому немає, але коли ці техніки застосовує фахівець. Нам довелося добре попотіти, бо ще мали застосовувати ці «маневри» в різних, доволі незвичних ситуаціях – у кареті швидкої допомоги, яку «трясе» на наших дорогах, чи серед родичів постраждалих, які галасують і заважають працювати. Іноземні інструктори нам провели спеціальні тренінги, які відтворюють правильність дій за таких ситуацій, звісно, з урахуванням сучасних алгоритмів. Дуже важливо навчитися приймати «швидке» рішення за таких травмувальних ситуацій, коли не маєш права на помилку. Зрозуміло, це не просто, але ми й надалі готові вчитися – контролювати власні емоції, визначати пріоритети, правильно комунікувати в команді ЕМД, з родичами та постраждалим. У нас був предмет «Психологія кризових станів», де ми вивчали, як тренувати психологічну стійкість, працювати над собою, бо дуже важливо вміти самовладнати за цих ситуацій, а згодом – зняти напругу. Цікаво, що деякі техніки всією групою застосовуємо вже зараз, під час іспитів, беремося за руки, стаємо у коло, заплющуємо очі, бажаємо один одному талану й на такому «релаксі» йдемо на іспит. До речі, всі випробування складаємо успішно. Здається, ми ще так мало провчилися, щоб цілком оволодіти професією, але доволі достатньо, щоб зрозуміти: цій справі я хочу присвятити своє професійне життя.
Лариса ЛУКАЩУК
Коментарі вимкнені.