Божевільні експерименти проводили над жителями Тернопільщини

Як Галичина, що не була тоді під владою більшовиків, сприйняла цю страшну трагедію своїх єдинокровних східних братів-українців, стала на їхній захист? Це запитання й визначило тему розмови  з науковцем.

Через кордон —  у діжці  з-під оселедців

—  Чи з’являлася тоді у галицькій пресі правдива інформація про жахливий голод в Україні?

— Галичани, як, зрештою, й волиняни та буковинці, які не перебували тоді під радянським володарюванням, надзвичайно болісно сприйняли цю страшну трагедію українського народу. Найпопулярніша в Галичині газета «Діло» постійно вела на своїх шпальтах рубрики «Голод в Україні», «Рятуйте Україну!», «Статистика голодної смерті», «Чужинець про становище в Україні», у яких друкувала матеріали щодо Голодомору 1932-1933 років. Велику увагу цій проблемі приділяли також такі галицькі газети, як «Новий час», «Народня справа», «Нова зоря», «Свобода», «Українська громада», «Мета» тощо. Мовчала лише прокомуністична преса.

Для західних українців не були таємницею як справжні причини Голодомору, так і його трагічні наслідки. «Не спричинили голод ні повінь, ні посуха, ні інші нещастя, — писала газета «Діло», — а лише божевільні експерименти сьогоднішніх керманичів червоної влади». Голова Української парламентської репрезентації Дмитро Левицький, виступаючи в польському сеймі, зазначив: «На совітській Україні політичний терор прибрав не знані дотепер в історії людства форми, а про розміри голоду приходять щораз жахливіші новини. Впродовж зими й весни 1933 року вимерло з голоду в Україні щонайменше 5 мільйонів людей».

—  Під час голоду багатьом наддніпрянським селянам удалося перейти кордони. Чи писали про це галицькі періодичні видання?

— Із зими 1932-1933 років на західноукраїнських землях з радянського боку почали з’являтися селяни-втікачі. Їх не зупиняли ні укріплений кордон, ні польська влада прикордонних воєводств, яка прагнула зупинити потік біженців. Відомий галицький громадсько-політичний діяч посол (депутат) до польського сейму Степан Баран повідомляв: «Не одну жертву, що старалася вирватися з більшовицького пекла, покрили навіки хвилі Дністра. Не одна згинула від куль московського червоноармійця, доки дісталися по цей бік ризької (радянсько-польського кордону, встановленого відповідно до Ризького миру 1921 р.) межі».

Тим часом газета «Нова зоря» наводила такі цифри: якщо 1931 року кордон перейшло 324 родини, то вже наступного лише за січень — березень — 359 сімей. За словами втікачів, причиною переходу була «страшна нужда» в Україні. «Навесні 1933 року, — писав Теодор Данилів, який тоді проживав у місті Бучач на Тернопіллі, — майже ціле одне надзбручанське село перейшло річку Збруч, втікаючи від голодової смерті, і перейшло на територію Західної України. Чоловіки, жінки, діти — голі, босі, простоволосі».

—  Але ж багатьох біженців усе-таки чекало подальше відправлення назад. Чому?

— Так, на багатьох виснажених людей, які вирвалися з СРСР, чекали нові випробування на території Польщі та Румунії, куди нелегально перебиралися зморені голодом українці. На початку 1930-х років ці держави мали непогані відносини з Москвою, тож не хотіли їх погіршувати через наших співвітчизників. Тому часто втікачів відправляли назад.

—  Чи не могли у час Великого Голоду громадяни Польщі, серед яких і українці, легально виїхати з СРСР?

— Марія Ковалик під час Голодомору мешкала на хуторі Новачиха Полтавської області, а згодом перебралася на проживання до міста Бучача Тернопільської області. Її батько був уродженцем Прикарпаття, 1914 року він потрапив у полон у Росію й там одружився з полтавкою Килиною Симчук, працював на Оріхівському цукрозаводі столяром. Коли почався голод, узявся виробляти документи, щоб виїхати на батьківщину. «Та постукала нова біда: батька пускають, а мене і маму — ні, адже ми були громадянами Радянського Союзу, — зазначала пані Марія. — Хоч скільки батько писав, їздив, але зробити нічого не міг. Тоді хтось йому порадив: ти виробляй собі документи одному, а сам бери в мішок хліба печеного, їдь на кордон і там домовся тихенько з робітником, який переправляє через прикордонну річку рибу, аби переправив тобі дружину з дитиною на той бік. Так і зробили. Через річку мене й маму переправили в діжці з-під оселедців, а 10 березня 1933 року батько зустрів нас уже на польському березі».

Проте навіть і так, як Марії Ковалик, щастило не всім. Не всі ж громадяни Польщі могли легально виїхати з СРСР, адже з 1931 року більшість іноземців, які постійно жили там, були оголошені радянськими громадянами. Водночас треба зазначити, що, прагнучи заробити на людському горі, Москва наприкінці 1932 року оголосила: радянські громадяни можуть виїхати до родичів за кордон, якщо останні заплатять за це.

Пшениця на схід  не потрапила

—  Яку допомогу західні українці надавали біженцям і тим, хто голодував на Наддніпрянщині?  

— Отримуючи чимраз жахливіші відомості про голод в УСРР, жителі Західної України збирали кошти. Започаткували цей рух священики панахидами за упокій жертв Великого Голоду й у проповідях закликали вірян робити пожертви. Активно взялися до цієї праведної праці численні громадські організації. До прикладу, представники «Просвіти» підшукували біженцям притулок, діставали кошти, допомагали знайти роботу.

До шляхетної справи долучалися й відомі в Галичині люди письменства, культури, мистецтва. Колишня вчителька із села Денисів (нині Козівського району на Тернопіллі) письменниця Іванна Блажкевич як директор Подільського союзу кооперативів їздила селами і виступала з полум’яними промовами. Під час Різдвяних свят письменниця побувала й у Драгоманівці теперішнього Тернопільського району. Одразу ж після її виступу місцеві жителі склали список із зазначенням пожертви, а Микола Гарматій пообіцяв повезти фіру зерна до кордону на Збручі, щоб особисто віддати хліб тим, хто помирає від голоду.

Та марними виявилися прагнення західних українців допомогти своїм зазбручанським братам. Не пішов на схід уже замовлений ешелон, не повіз своїм возом Микола Гарматій пшеницю до Збруча. Консул радянського консульства у Львові заявив, що Москва категорично відмовляється від цієї допомоги. Це викликало хвилю протестів перед радянським консульством. Та глухими залишилися його мури до людських страждань, адже прийняти допомогу — означало визнати факт голоду. На такий крок комуністичний режим піти не міг.

—  Почалися протести?

— Так, особливо вони посилилися після оприлюднення 24 липня 1933 року «Послання Українського греко-католицького єпископату до всіх людей доброї волі», яке знайшло вагомий відгук не лише у Західній Україні, а й у світі. Протестний рух набув у Західній Україні такого розмаху, що незабаром назріла потреба узгодження дій різноманітних груп.

25 липня 1933 року у Львові створили Український громадський комітет рятунку України (невдовзі подібні комітети постали на місцях та у повітах, а також у тих країнах, де проживали українці). У гарячому прагненні допомогти врятуватися Наддніпрянщині цей громадський комітет об’єднав кілька десятків культурно-освітніх, економічних, наукових, політичних та інших установ і організацій. Мету своєї діяльності нова громадська структура вбачала в тому, щоб «не лише протестувати проти всіх комуністичних насильств, а й заворушити сумлінням цілого людства, поставити на ноги весь світ», аби він прийшов на допомогу українському народові».

Практичний же бік діяльності Українського громадського комітету рятунку України здійснював діловий комітет під керівництвом уродженця села Вікно (нині Гусятинського району на Тернопільщині) Василя Мудрого, головного редактора газети «Діло». Діловий комітет видав чимало циркулярів і повідомлень з інструкціями, як утворювати повітові громадські комітети; проводити акцію протесту; збирати й відправляти листи з підрадянської України; збирати гроші, збіжжя, одяг, літературу про голод та матеріали про діяльність комітетів.

Наймасовішою акцією, яку зорганізував Український громадський комітет рятунку України, став День національної жалоби і протесту, проведений 29 жовтня 1933 року в містах і селах Західної України, а також у багатьох країнах Європи та Америки, де проживали українці. До цієї дати Василь Мудрий видав спеціальну брошуру «Лихоліття України», в якій висвітлив національну та господарську політику Москви, що привела Україну до катастрофи.

Важливою справою Українського громадського комітету рятунку України було відправлення за Збруч приватних посилок із продуктами. Це тривало довго — доки радянські власті не знайшли способу перекрити останній канал порятунку. Щоб допомогти братам, які голодували, західні українці пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про Голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в тих українців, які намагалися перехопити плоти.

…Сумна дата нині в нашому календарі — 80 років Голодомору. Тож помолімося Богові за душі невинно убієнних мільйонів українців. Нехай лиха доля нас обминає!

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Микола ЛАЗАРОВИЧ. Народився 1963 року в с. Баня-Березів на Івано-Франківщині. Закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. Працював викладачем Кременецького педагогічного коледжу ім. Т. Шевченка. 2005—2008 рр. очолював кафедру українознавства Тернопільського національного економічного університету. Автор і співавтор 160 наукових і навчально-методичних праць. Заслужений працівник освіти України, кандидат історичних наук, доцент, докторант. Тему Голодомору дослідив у книжках «Не погасне біль Голодомору», «І було пекло на землі…».