І наша Зарваниця схвилює їх, як рідне Святогір’я… або Півгодинна подорож галичанина в автобусі з донеччанами

Із політичних дискусій не сходить тема двох мов. Ба навіть більше – двох ментальностей, двох відмінних полюсів нашої держави. Які, всупереч законам фізики, не притягуються одне до одного, утворюючи міцну вісь, стрижень, а відштовхують себе. Що маємо зробити, щоб закони природи працювали і у житті суспільному? Невеличкий епізод, який міг трапитися будь з ким, будь-коли, будь-де. І таке ж невеличке резюме без претензії на істину.
І наша Зарваниця схвилює їх, як рідне Святогір’я… або Півгодинна подорож галичанина в автобусі з донеччанами

Спекотний полудень. Після відпустки у тернопільських краях вибираємося до Львова. Уже півгодини спливло, як мав з’явитися рейсовий автобус, а його все нема. Аж раптом з-за повороту вигулькнув «Богдан», щоправда, без маршрутних табличок-вказівників. Голосуємо. Після деяких роздумів, метрів за вісімдесят від нас, запилений автобус таки пригальмував. Подумки дякуємо за християнську душу водія і біжимо до відчинених дверей.

У салоні – як на поганому вокзалі. Душно, з порога війнуло смородом застояного перегару, тютюнового диму, давно не праних спецівок. У проході купа накиданих сумок, на одному з крісел – старий холодильник. Уздрівши свіжого попутника, пасажири із втомою під очима оживилися:

– Отец! А мы в Бурштын правильно едем?

– Правильно!

Тридцятилітні чоловіки пропонують місце і беруться за відкладену справу. Хто тузом криє короля, хто досмоктує своє пиво. Хтось, змівши докупи у целофановий пакет порожні пляшки і огризки огірків, жбурляє їх… за вікно. А хтось щось запально доводить сусідові і, не знайшовши розуміння, ледь не бере того за барки.

– Тихо там! – голосно крикнув на весь салон передпенсійного віку дядько, що сидів на першому кріслі біля входу. До нас заговорив ламаною українською, але видно було, що старався.

– Ми із Донецька їдемо, уже добу на колесах. То ви звиняйте за хлопців – потомилися. Посилають нас ремонтувати ваші об’єкти. Гарно тут у вас. Воздух чистий. У мене знайомий десь біля Коломиї живе, разом служили в армії. Ще за Союзу гостював у нього. А сєйчас поїхати нема як…

На «гальорці» сперечаються.

– Нет, это – Закарпатье. Не веришь – спроси у отца…

Змирившись, що «отец» – це я, пробую примирити дискусантів.

– Закарпаття – це трохи далі. А ми – у Прикарпатті.

Непоступливі суперники задоволені, що жоден з них не програв. Гамору в автобусі стало менше, розглядаються по боках.

– Смотри, смотри – аисты! – побачивши на стовпі біля хати чотирьох лелек, здивовано вигукує хлопець.

Розповідаю йому, що це велика радість і честь для селян, коли у них на обійсті селиться бузькова сім’я. Згадав про село Монастирець на Львівщині, де живе ціла колонія білих птахів з чорною ознакою.

Через ряд чути перешіптування сусідів:

– Смотри, повсюду – кресты…

Доводиться і це пояснювати: від давніх часів при в’їзді у село і при виїзді встановлювали хрести-обереги – щоб відігнати всяку біду. А каплички будують зазвичай біля джерел із чудодійною водою.

Мої попутники повідкривали роти, похитують головами. Оживилися, коли назустріч вийшла колона з національними прапорами, хоругвами.

– Видимо, нашего президента идут встречать, – спрогнозував неголений чоловік, який тільки-но прокинувся. – Янукович! Янукович! – почав скандувати.

Мітингувальника втихомирив «провідник» на передньому кріслі.

– Я сказал – тихо! Что люди о нас подумают?

Доводиться розчаровувати донеччан. Не їхнього земляка ідуть стрічати святково вдягнуті галичани.

– Ці люди прямують до святих місць – на прощу. У ваших краях є Святогір’я, у нас – Зарваниця. Сто кілометрів звідси буде. Могли би добратися туди транспортом, але йдуть пішки…

– Сто километров – пешком? Вот это вера! – вигукнув хтось на «гальорці».

На горизонті, якраз перед Рогатином, видніється Чортова гора. Розказую супутникам дві легенди її появи: про козаків, які начебто насипали цю гору шапками, і про чорта, який серед ночі хотів зруйнувати християнське місто, але завадили вранішні півні…

– Вот это да! – чується за спиною. – Нет, Вася, ты слышал – шапками такую гору нанесли. Это сколько угля надо было бы нашим парням добыть…

– А дома здесь какие! Хозяйственные люди, – відповідає той, що біля Васі.

У Рогатині донеччани звертають увагу на пам’ятник у центрі міста.

– Это кто такая?

– Роксолана, донька місцевого священика. Разом з іншими українками її у XVI столітті захопили у полон турки. Погодилася вийти заміж за султана, взявши у нього слово, що не нападатиме на Україну.

– Да вы что! Бывает же такое…

Помічаю, як загорілися очі у донецьких подорожників. Дорога їм стала цікавішою. Ті, що розляглися на задніх сидіннях, посідали і перепитують, що недочули. Через вікно оглядають величний рогатинський костел, акуратні крамнички і будиночки. Видно, «западенцы» їх приємно вразили.

Тоді й подумалося, що буде неправильно, якщо наші гості зі сходу під час свого відрядження обмежаться лише ремонтом прикарпатських об’єктів, а у вільний час «забиватимуть козла» чи ловитимуть товстолобиків на бурштинському водосховищі. Чому б місцевим ентузіастам з «Просвіти», студентам навчальних закладів Івано-Франківська у вихідні не запросити донеччан до себе в гості? Не повезти у Карпати, у древній Галич, Коломию з її музеєм писанкарства, у Косів, де живуть майстри гуцульської різьби, ткацтва, не показати їм нашу історію, культуру, звичаї і традиції. Зрештою, не випити чаю з чорницями біля гірської ватри, поговорити про їхній «Шахтар» і наші «Карпати», про нашу спільну футбольну збірну. Де, як не у такій неформальній обстановці, ми краще зрозуміємо одне одного, відкриємося? Зблизимося. Усвідомимо, що схожі між собою. Що у нас ті ж проблеми – для прикладу, дорожні…

Може, після такого «братання» між нами буде більше поваги, перестанемо дивитися одне на одного спідлоба. Зрештою, не будемо клювати на гачок політичних спекулянтів, які раз у раз безпричинно зіштовхують нас.

Іван ФАРІОН, Високий Замок

Comments are closed.