Коляда у Тернополі: страшно, соромно і… непотрібно?

«Шо за молодь пішла — колядувати не ходить, ні сіяти, ні щедрувати. Не то шо ми колись…» — ще один ярличок до образу нинішньої молоді, мабуть, знайомий усім. І справді, чому колядників, яким не по 50-70 років, а по 15-20, навіть із різдвяною зіркою нині не знайдеш? Вони що — вимерли, як динозаври?

— Народ, ви ходили колядувати? А щедрувати підете в неділю? — підходжу із запитанням до гурту студентів і студенток, що зібралися зграйкою в Тернополі біля адмінкорпусу медуніверситету.

— Ви що, це ж соромно! Та й ми вже, певно, завеликі для такого. Люди засміють! — випалює дівчина у рожевій шапочці з помпоном.

— Ага, а ще скажуть, що ми грошей хочемо, — додає хлопчина навпроти, порпаючись у своєму гаманці.

— А я із молодшою сестрою 6 січня ходила, — зізнається одна сміливиця. — Правда, ховалася за дверима, аби мене не помітили. Але співала.

— Весь будинок обколядували? — запитую в дівчини.

— Ні, тільки сусідів і друзів. Бо минулого року пішли до кількох незнайомих квартир, то в одній не впустили, сказали, що їм колядників не треба.

Нині старші бідкаються, що у скорім часі колядувати не буде кому. Звинувачують нашу пристрасть до телевізорів і компів. Хоча причин, чому коляда стає справою ентузіастів і сміливців, набагато більше.

Спілкуючись із тими, хто протирає штани і спіднички в останні роки на шкільній чи студентській лаві, склала список найбільш типових «пояснень», чому 6 чи 18 січня більшість із них не відлипає від миски куті чи ніжиться в ліжечку: а) «соромно перед друзями, які не ходять»; б) «а що люди, до яких прийду, про мене подумають?»; в) «не модно»; г) «скажуть, що грошей хочу заробити»; д) «не знаю колядок, вдома не співають»; е) «не святкую, це не моя релігія»; є) «мені це не потрібно, хай інші ходять»; ж) «не маю голосу»; з) «у нас із церкви ходять, нащо ще ходити»; и) «не пускають люди, інколи навіть сварять».

Діти, звісно, такими «глобальними проблемами» типу «що люди/друзі скажуть» не переймаються, у них свято — це свято і баста. У нас же, молодих, в хід ідуть чиїсь там думки, комплекси, родинні обставини, а в результаті вмикається «стоп-сигнал». І це не тільки проблема Тернополя. Як розповідає Олеся Бойко із Підволочиська, у райцентрі молодь колядує здебільшого на церкву, а ініціативу «для себе» перебирають здебільшого дітлахи, а також ватаги, що приїжджають у Підволочиськ з навколишніх сіл. «Старші ходять неохоче або ж не ходять узагалі — соромляться, — каже Олеся. — Я коли була малою, то в хаті не сиділа. А тепер якось не наважуюся». Оксана Греськів із Великої Луки Тернопільського району каже: у них ситуація схожа. Молодь соромиться ходити із колядою, бо вважає це не модним.

І що ж робити? Легко казати, що треба плюнути на думку оточення, яке поза очі (а то й в очі) буде «тероризувати» нас осудом і насмішками. Кожен психолог вам скаже: важко протистояти думці маси, опиратися загальному пофігізму і йти проти течії. Важко, страшно, а інколи немає бажання.

Однак, як каже народна мудрість, хто хоче — шукає засоби, хто не хоче — причини. Якщо страшно і соромно самому чи немає сміливості зібрати ватагу однодумців — можна податися в молодіжні громадські організації відповідного «профілю». Голова Тернопільського міського осередку ВМГО «Молода Просвіта» Михайло Моргун розповідає: у них вже восьмий рік практикують акцію «Ми йдемо з колядою». Спершу проводять її в Тернополі, а, назбиравши коштів, їдуть у східні, північні, центральні області України знайомити тамтешніх українців із нашими традиціями. «Ми не тільки поширюємо давні традиції, а й привносимо у них щось нове, розучуємо невідомі колядки, авторські сучасні, одне слово, робимо все, аби наші ровесники, що не є членами організації, зацікавилися, — каже Михайло. — Багато друзів допомагають нам із вертепом, колядою, хоча не є членами «Молодої Просвіти». Але вони зацікавлені у цій співпраці. Коли чую слова, що молодь не ходить нині колядувати, то думаю, що це кажуть люди, які іншої молоді не зустрічали. Так, молодих колядників — меншість, але вони є. І багато молодіжних громадських організацій, які є, зокрема, в Тернополі, працюють над тим, аби розв’язати проблему». «Як на мене, частина молоді не ходить колядувати, бо не має заохочення до цього, не належить до ніякої організації, — продовжує тему пластунка Ольга Шимків. — Ми зазвичай ходимо із вертепом, Козою, Маланкою, ходимо колядувати і щедрувати до знайомих, або людей, які запросили нас до себе. І робимо це тому, що деякі тернополяни не пускають нас до хати. Прикро, звісно, але на щастя таких мало».

Тож не шукаймо причин, страхів і побоювань, аби не ходити від хати до хати зі «Щедриком» і не зичити «Добрий вечір тобі, пане господарю». Бо що страшного чи стидного у дзвінкій коляді чи щедрівці, у рипучому снігу під ногами і місяцю над головою?