“Львовяне, мы не звери!” казали три роки тому у Донецьку тернопільському журналісту

– Посперечався з колегами зі Львова, що сфотографуюся з донеччанами, буду говорити українською, і ніхто мені морду не наб’є, – перестріваю двох перехожих на пл. Леніна в центрі Донецька.

12 жовтня, середа, 15.00. Надворі похмуро, почав накрапати дощ. За спиною величезний пам’ятник вождю. На мені – чорна футболка із зображенням Степана Бандери.

– Да кто б тебя бил, – доброзичливо відказує бородань у джинсовій куртці. – Давай сфотографируемся.

Кличу двох дівчат, що стоять поруч і чують мої пояснення. За кілька мет­рів швидко крокують дві жінки – із вигляду мати з донькою. Доганяю їх і прошу долучитися до фотографії. Жінки слухають, сповільнивши ходу.

– Идем фотографироваться! – азартно каже мати. Розвертаються, вимахуючи пакетами.

Двоє скейтбордистів, які сховалися від дощу під каштаном, відмовляються. Повторюю їм свою легенду двічі.

– Ми зрозуміли, але не хочемо фотографуватися, – відказують.

Вдається загітувати хлопця студентського віку, що укривається від косого дощу за постаментом пам’ятника. Діє аргумент, що через нього мокнуть люди, які чекають на фото. За хвилину знаходиться й фотограф – чоловік, років 35, у світлій класичного крою куртці, з кейсом у руках. Переходить на українську:

– Може, не так добре, як ви, але ми також уміємо.

Прошу зробити кілька кадрів із різних ракурсів. Махаємо руками, передаючи вітання до Львова.

– Львовяне, мы не звери! – викрикує старша з жінок.

Поїзд зі Львова до Донецька їде майже добу. Сплю, закутавшись у три ковдри – вагон не опалюють.

На станції Жмеринка на нижню полицю підсідає повна літня жінка. Спить до 10.00. Прокинувшись, акуратно ­розчісує рідке кучеряве фарбоване в каштановий колір волосся. З’їдає яйце та канапку, підмальовує насичено­­червоним кольором губи. 79­річна ­Любов Федоренко їде від родичів додому в Донецьк. Родом з Одеси, жила в Молдові, вчителювала під Вінницею, пізніше працювала в Держстраху. ­По смерті чоловіка 26 років тому перебралася в Донецьк до ­сестри.

– Сначала было тяжело – плакала. В селе меня все знали, на улице каждый окликнет, в гости позовет. А в Донецке – чужая. Но ничего. Дончане очень открытые оказались. Я бы сказала, даже слишком. Одна женщина в конторе всем хвасталась, какой у нее любовник: ­ключи от квартиры ей оставляет, она к нему ходит, когда хочет. Это при том, что все хорошо знали ее мужа.

За Союзу Любов Іванівна продала ­будинок під Вінницею за 19 тис. крб, ­купила дім у Ворошиловському – центральному районі Донецька.

– Поселила во флигель армян. Пришли ко мне голые, босые – только сумочка с документами у них была. Я их бесплат­но приняла, еще и деньги давала. А они ко мне в форточку залезли, документы на дом украли и, подделав подпись, продали его соседям­евреям. Мне тогда 62 года было, а выглядела на 45. За полторы недели я себя догнала. Говорить не могла, только плакала. Четыре с половиной года за дом боролась. ­Возле кровати держала топор. бутылки из­под вина водой заполнила – сказала всем, что это кислота. В суде ничего решить не могла – всюду банда. Вплоть до Верховного – там тоже донецкий судья командовал. Только в приемной президента помогли.

Любов Федоренко розповідає, що здає кімнати студентам. Є вільні ліжка – пропонує пожити в неї.

Вівторок. Перш ніж поселитися, йду погуляти центром. залізничний вокзал на капремонті – біля колій купи піску й гравію. Над перонами нові ­каркаси металевого накриття. У підземному ­переході зі стін скрізь ­стирчать дріт і ­арматура. На привокзальних будівлях оголошення “Сдам квартиру”, “­Куплю хлам”, графіті “Суркиса в отставку”. ­Половина реклами на біґ­­бордах – українською. Перша ж людина, до якої звертаюся в міському автобусі, переходить на українську мову.

Перекладач 61­річна Алла ­Джавадова схожа на дружину ­Януковича – ­худорлява, бліда, губи підведені яскравою помадою. Тримає пакет, з якого стирчить парасоля.

– Українською говорити дідусь навчив. Але тут нема з ким. Раз пробувала в тролейбусі – чую, ззаду хтось каже: “От дура какая­то. Выпендривается”.

Алла Олександрівна родом із ­Києва. Навчалася в Санкт­Петербурзі. ­Працювала перекладачем у місцевому науково­дослідному інституті.

– Тут же коренного населения как такового нет, – переходить на російську. – ­Народ почему к России тяготеет? Потому что их предки оттуда на шахты работать приехали.

Алла Джавадова має близько тисячі гривень пенсії. Підробляє репетитором англійської мови та перекладами.

– Пару лет, во время кризиса, не ­могла позволить себе даже одежду купить. Да и сейчас кожаных сапог не покупаю – дорого. Пальто нужно – так в магазине оно 3 тысячи. Последнее, что дорогое покупала в этом году, – платье, когда на свадьбу к сыну подруги шла. 1200 гривен, поиздержалась.

21.00, центральна площа Донецька майже безлюдна. Час від часу прогулюються компанії та пари. Заговорюю з літнім чоловіком у картузі, який пропонує перехожим подивитися на Місяць у телескоп. 79­річний пенсіонер­металург Леонід Корзун бере за послугу 5 грн.

– Видите большую точку с лучами в разные стороны – это большой вулкан. Не видно? Сейчас я подстрою, – дивиться в додаткове вічко. – Здесь у меня прицел. Как говорили в фильме “Ворошиловский стрелок” – прямой наводкой по негодяям. От бы иметь такую базуку, как этот телескоп, и ударить по Верховной Раде. Совсем ненавижу эту власть.

Запитую, як зіграла збірна України з естонцями.

– Да я не болельщик, – тре кошлаті сиві брови. – Вообще считаю, что эти все стадионы – вражья напасть. Это ж миллиарды! А что толку? Можно было бы заводик построить и деньги делать. Но народу этого не объяснишь. Тут же все болельщики – идиотов больше, чем надо. Эти идиоты за Януковича и голосуют – мол, придурок, зато наш придурок.

У найбільшій кімнаті одноповерхового, зарослого виноградом ­будинку, де я поселився, ввечері збираються п’ятеро ­студентів­­квартирантів. Всіда­ються на ­ліжка, розставлені по колу, грають на ноутбуці у футбольний симулятор, п’ють чай. Не вчиться ніхто.

– За кого болеть, как не за “Шахтар”? Ахметов им палками машины бьет, когда плохо играют – вот они и играют хорошо. На футболе у нас ­всегда стадион полон – билеты от 15 гривен. ­Атмосфера супер – сидишь под ­крышей, поле выглядит большущим, а игроки такие маленькие­маленькие, – розказує Іван.

Він – найговіркіший. Кожні три слова вставляє матюки, розмахує руками. ­Решта переважно мовчать. Усі – родом із Донбасу. На Західній Україні не були.

– Сколько ехать сюда поездом, часов 5, наверное? Сутки? Ого! А что на полях выращивают? Вроде с Херсонщины постоянно картошку привозят? Херсонщина от вас далеко? Да мне, собственно, пох…, – завершує Іван.

За гривню міський автобус ­майже годину везе на шахтарську ­околицю Донецька. Голос із динаміків оголошує кожну зупинку.

Біля шахти ім. Абакумова прибирає сміття чоловік, років 40. ­Коротко стрижене волосся й легка неголеність ­роблять обличчя з чіткими рисами ще суворішим. Для привітання знімає рукавиці, називається Василем. Кажу, що приїхав із Заходу, хочу побачити, як ­видобувають вугілля.

– В шахту тебя никто не пустит. Тут у нас был случай: два бывших работника зашли, решили к друзьям спуститься. Так их арестовали, в милицию забрали.

Василь – корінний донеччанин. ­Працював у забої, але “піднявся нагору” за станом здоров’я.

– Живется простым людям, как везде – херово. Пенсионный возраст под­няли – ну разве нормально? У нас шахтёры получают 3–4 тысячи зарплаты. Мало. Чтобы хватало за квартиру платить и семью содержать – надо 6–7. На соседней шахте Скочинского так и получают. Но у них условия тяжелее, работают на тысяче метров под землей. У нас – 500.

Василь проводить через великий актовий зал із рядами радянських ­коричневих металево­дерматинових крісел на велике подвір’я. Показує кліть, якою шахтарі опускаються під землю. Вузькою колією тягнуть порожні вагонетки.

– Сергей! Шо не рожа, то Серёжа, – показуючи ряд білих зубів, водій зупиняє тягача. На руках засмальцьовані рукавиці. Поверх вицвілої рожевої сорочки сіро­зелена куртка без ґудзиків. Замість них скріплена на животі білим дротом. – А не боялся в Донецк ехать? Мы ж тут все бандиты! Ну глянь на меня, на бандита похож? Ты когда фото­графируешь – смотри, чтоб лицо в кадр вместилось.

– Ну что ты там порожняк гонишь, подавай вагонетки, рабочий день не закончился, – кричить до водія худий чоловік у такій самій сіро­зеленій куртці. Додає пару матюків.

– Ну шо ты ругаешься? Не видишь, с интеллигентным человеком общаюсь из Западной Украины.

Сергій заводить тягач.

Шахтарське селище ім. радянського маршала Бірюзова – це кілька рядів однакових панельних п’яти­поверхівок, відокремлених від дороги ­березовою посадкою. Вуличками ­гуляють жінки з дитячими візками. Біля ­під’їздів балакають пенсіонери.

– О простых людях в поселке просто забыли. Песка никто детям не привезет, ремонт не сделает, – 69­річна Лідія ­Попова запрошує в свій під’їзд.

На старих дверях без замка маркером виведене зображення чоловічого статевого органа. На стінах повідпадала штукатурка. Біля батарей лежать леза від одноразової бритви.

– Олег Прудник, Серёжа, эти два брата со второго подъезда… В общем, семеро наркоманов только в нашем доме жили, – перераховує, загинаючи пальці. – Поумирали. Вроде жалко молодых ребят, но, честно говоря, мы радовались. А то ж в подъезде каждое утро шприцы, кровь, бутылки.

– Три дня воды не было. А на весь ­посёлок ни одного общественного ­туалета нет – все по посадкам бегали. Сегодня снова отключили, – ­зустрічає нас у квартирі 72­річний Іван ­Митрофанович, чоловік Лідії Олександрівни.

У подружжя двокімнатка з прохідною вітальнею. Кажуть, зробили ремонт за гроші, які відклали на похорон. На стінах нові шпалери, стеля – підвісна. На ліжку сушать корені петрушки.

– Спасает то, что у дедушки как у шахтёра пенсия 3 тысячи. У меня – тысяча, в этом году подняли на 8 гривен. Так только за вывоз мусора цена повышалась дважды.

Сину під час аварії на шахті відірвало ногу.

– Дали II группу и 4 тысячи пенсии. ­Сегодня поехал на комиссию. Зачем она? Как будто ему эта нога прирасти назад может.

Середа. По обіді гуляю під дощем елітним районом біля міських ­ставів. Кількаповерхові котеджі оточені 3­-метровими парканами. Біля них доглянуті квітники й альпійські гірки.

У провулку, недалеко від готелю, пісяє під деревом бомж Вова. Має запухлі червоні очі та перебитий ніс, неголений. Несе на плечі брудну спортивну сумку. Запитую, хто живе в елітних будинках.

– Да всякие. Конкретно слышал только, что адвокат Щербаня. В эту гостиницу “Прага” съезжается народ погудеть, когда “Шахтер” побеждает. Зашел как­то туда – там, бля, салатик – 300 гривен. Да я б себе за 300 гривен пир устроил.

Вова напідпитку. Каже, відсидів 10 років за вбивство. Бабуся виписала його з квартири, тепер не має де жити.

– На всех донецких говорят – бандиты. Так оно и было. Наш призов когда в Москву поездом ехал, так два вагона разнесли. Бутылку выпил – и в окно. Все стекла повыбивали. Капитан – пьяный, бля…, нах…, сержанты – пьяные, бля…, нах… Проводницы, бля…, нах…, в купе свое спрятались и закрылись, – Вова входить у азарт, і матюків стає більше, ніж слів.

Завершує розповідь тим, що зараз ­Донецьк спокійне місто. За півгодини розмови ми обидва змокли під дощем.

9.00, четвер. заходжу взяти кави в “Закусочную” на просп. Павших Комунарів. У ній повно чоловіків. ­Компанії за столиками п’ють горілку, закушують яйцями з майонезом.

На сходах курять двоє. ­Молодший – років за 20, із пишним русявим ­волоссям, у сірому балахоні з капюшоном – сперся об стіну й ­допиває “Славутич”. Порожня пляшка від такого ж пива в нього під ­ногами. ­Старший – за 30, з акуратною ­короткою стрижкою, ­неголений, в лискучій шкіряній куртці – тримається за поручні.

– Мы только что познакомились, и уже нормально общаемся. В Донецке народ открытый. Нету денег, пробухал – подходишь к любому, ­говоришь: помоги. Дадут не рупь­два, а полтинник, – каже старший. ­Називається Найком­Володею.

Хлопці пробують говорити україн­ською. Молодший Діма ніколи не був на Західній Україні, в нього виходить погано. Володимир розповідає, що відпочивав на Закарпатті.

– Они там воду прям с ручья пьют. Прикидываешь? – звертається до Дмитра. – У нас попробуй – сразу откинешься.

Володимир продає металопластикові вікна. Дмитро – бригадир на будівництві. Кажуть, хильнути зранку – так заведено.

– Это все воздух. В Донецке, будем так говорить, его попросту нет, – починає Дмитро.

– А так выпил – и уже можешь работать не думая. Тут все пьют – рабочие, начальники, до смены, после смены, – каже Володимир.

Питаю, чи нормально заробляють.

– Я с малой дом строю, так каждую неделю 25 тысяч рублей на стройку отдаю. Откуда они у меня берутся, даже не знаю, – каже продавець вікон. – Кризиса нет. Город цветет. Кто у нас президент? Откуда он? ­Рината знаешь? Ну, и как город может не цвести?

Закінчуємо розмовою про політику. Дмитро допитується, чому Захід голосував за Ющенка. Відповідаю, що не хотіли Януковича, бо його вважають бандитом.

– Ну и что, шо бандит? – розводить руками русявий. – Тебе что важно – чтоб не бандит или чтоб порядок в стране был?

Перед від’їздом заходжу до активістів Партії регіонів, удаю туриста. Офіс міської організації займає другий поверх новобудови на центральній вул. Артема.

– Приехали удивить нас украинским языком? Ну, давайте по­-українськи балакати. За українську мову треба боротися – і перш за все з вами, ­галичанами. Почитати ­Шевченка – так там 80 процентів слів, які ви говорите, нема, – лисий чоловік, ­років під 50, у вишневому ­светрі ­називається Володимиром ­Івановичем.

У просторому офісі, відділеному від коридору пластиковими перегородками, окрім нього, ще ­п’ятеро – дві дів­чини, хлопець студентського віку, кучерява жінка, років за 40, і такого ж віку неголений повнуватий ­чоловік у великих круглих ­окулярах. ­Клацають по клавіатурах, час від часу відповідають на телефонні дзвінки. Називають себе апаратом ­партії – ­керівництво, кажуть, працює в ­міськраді.

– Вот почему когда Галичина голосует, то всегда не за кого­то, а против? – Володимир Іванович говорить то російською, то українською. Відхиляється на спинку крісла, крутить у руках вузькі окуляри. – От зараз за кого будуть ваші голосувати? За Тягнибока? Ну, от і добре – жидам менше голосів дістанеться. А Тягнибок із чийого корита їсть? Пройде дві­три людини від “Свободи” в Раду, їх там перекуплять, і партія розпадеться.

На прощання каже:

– Слухай, може, нам тебе тут побити? А то якось несерйозно – приїхав у Донецьк, ще й у Партію регіонів зайшов – і не побили. Ану, – киває одній з дівчат, – натисни там кнопку, виклич бритоголових бандитів.

Усі голосно сміються.

Андрій Янович