На каторжні роботи в Магадан були загнані тисячі жителів Тернопільщини

Нас, засуджених, заганяли у холодні  товарняки. Темна ніч. Мороз більше двадцяти градусів. І нас вивозять у край, де нема людей і морози в два рази більші. Бо ми, вороги  радянського народу. Зрадники. Нам не місце тут на нашій рідній землі, вже окупованої Московією. Ми повинні змінитись, стати послушними рабами цієї комуністичної системи,  і тому нас відправляють в далеку дорогу. Сотні молодих в’язнів, катованих владою, битих, голодних, покалічених повинні долати  шлях в нікуди. Та ми не перші і не останні. Тисячі вагонів з такими як ми, вже подолали великий шлях в Сибір, на розбудову Росії, і ще тисячі подолають після нас. Пролито цілі ріки крові та сліз, всюди залишилось безліч трупів та постійно чути невгамований стогін українського народу. Адже везуть нас у вічну мерзлоту, де за задумом ворожої влади, ми всі маємо сконати будуючи їм рай.

“ШАПОВАЛ ІВАН ГРИВГОРОВИЧ, псевдо “ БОГУН” народився 2 травня 1920 року у містечку Вишневець Тернопільської області. Член товариства “Просвіта” з травня 1937 року, а в ОУН був прийнятий влітку 1938 року. Був помічником підрайонового керівника ОУН Жураківського Михайла Макаровича з червня 1939 року. З 1940 року був пропогандистом ОУН. За вказівкою Вишневецького проводу ОУН поступив у місцеву поліцію, яка новою німецькою владою була переформована 10 жовтня 1941 року у місцеву німецьку поліцію. У 1944 році засуджений комуністичним режимом та направлений на каторжні роботи в Магадан.”

Я не один. Частина вагонів була загружена засудженими вояками  з дивізії                “ Галичина”, багато було  і з німецьких таборів. Вони відбули страшну каторгу в  Гітлера, і Сталін їх відправляв  на нову. За що? А за те, що були українцями. За те, що хотіли жити на Україні. За те, що боролися за свою рідну Україну. За те що їх ненавиділи за нацоналізм.  Разом зі мною були всі з Тернопільської області, крім Мельника з Рівенщини. Було багато засуджених на 25 років каторжних робіт.  Наших з Вишневеччини в цьому ешелоні не їхало. Напевне відправили декілька днів тому, що мав повезти наших в Норильськ.

“МЕЛЬНИК ГОРДІЙ КАРПОВИЧ псевдо “Меч”, 1921 року народження, заарештований в червні 1944 року, народився  в селі Яблунівка Рівенської області. Засуджений за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан.”

Із всіх, я раніше був знайомий з Миколою по ОУН

“КАЛЬБА  МИКОЛА ІВАНОВИЧ  псевдо “Бук”, народився 1912 року в селі  Нижчі Лубянки Збаразького району. Засуджений 14 жовтня 1944 року за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан.”

Ешелон доукомплектовували на кожній зупинці в Західній Україні і нарешті коло тридцяти вагонів з полоненими, поповз на Схід. В кожному вагонні 30-35  заарештованих, то напевне нас везли до тисячі українців. А конвою, я не міг порахувати. То були одні, то їх міняли. Та рідко зупиняється цей страшний поїзд. І тоді, після зупинки, конвой дерев’яними  довбешками  лупить по стінах вагонів і кричить не своїм, москальським голосом, щоб відійшли всі від дверей. Відкриваються двері і з довбнями влітає три, або чотири солдати та починають рахувати, чи ніхто по дорозі не втік. Страшні погрози, часто били довбнею між лопатками. Ця процедура проводились два рази на день. Так глумились над в’язнями, жорстоко знущались принижуючи людську гідність і тим самим хотіли прищепити нам  рабську покору. Так постійно ешелони з нами прямували на далекий схід Росії.   Чим дальше від Москви, тим привітніше нас зустрічали місцеві люди. В Омску, Красноярську, Іркутську, в Чіті  місцеві люди підходили до вагонів і через вікна нам кидали  їжу, куриво. Підходили інваліди-фронтовики на милицях , жінки, діти та голосно запитували чи є хтось з Львова, Станіслава чи Тернополя. Вони не боялися конвою і конвой їх не чіпав. Так  нас доставили до Хабаровська. Терпіли холод, голод і знущання. З Львова нас доїхало до Хабаровська шістнадцять. Одних забирали в  Іркутську, інших в Чіті, підсаджували нових. А померло по дорозі четверо. У Хабаровську нас висадили з цієї страшної трупарні двадцять вісім українців. В цей страшний товарний вагон, страшно загрузити худобу, але нас українців загнали і мордуючи привезли до  синіх гір Сахаліну.  А там, куди не глянь,  бараки.  Кругом все загороджено колючим товстим  дротом, що кріпився до високих товстих дерев’яних стовпів. Ми всі такого видовища ще не бачили.  Нас загнали на паром, який  нас, як худобу, доставив до татарської протоки, а далі до Бухти Ваніно. І знову сотні бараків.  Нас, коло  три сотні чоловіків, розмістили в двох бараках. Коли я зайшов, то там застав китайців,корейців, японців, які вже перебували по два, три роки. Були і наші з Західної України.  Нас розмістили на трьох-ярусних нарах. Спочатку я думав що тут будемо постійно, але через пару днів нас забрали, вистроїли в колону. Крик людей, гавкіт собак і лайки конвоїрів. Нас знову посадили на корабель і відправили до Магаданської бухти. Знову вистроїли і під шалений гавкіт собак погнали по п’ятеро в ряду. Вже темно, а нас женуть. Тут не лише сніг, а і тріскучий мороз. І ось великі ворота. А там написано “Добро пожаловать”. Нас у ночі розподілили по  дерев’яних, холдних бараках. Стіни з необтесаних грубих соснових стовпів. Висота бараку два метри. Трьох-ярусні  нари. Сам собі  роби з тирси подушку і матрац. Тепер ми зрозуміли. Це наше постійне житло. Будемо добувати золото і заробляти заліки перевиконуючи норму, може тоді через десять років каторжних робіт переглянуть термін судимості.

Я знав багатьох, але з цими жив поряд на триповерхових нарах,   термів з ними страшні знущання енкаведистів, голод, холод, морози та останній клаптик їжі.

ДЯЧУН САФАТ ГРИГОРОВИЧ псевдо “ Молот” народився 1902 року в селі  Розношинці Збаразького району. Засуджений за виступи проти радянської влади  у Збаражі в грудні 1939 року на 20 років каторжних робіт і направлений на відбуття терміну у Магадан.

ДЯЧУН ЗАХАР АНДРІЙОВИЧ  псевдо “Сокіл” народився 1906 року в селі  Розношинці Збаразького району. Засуджений за виступи проти радянської влади  у Збаражі в грудні 1939 року на 20 років каторжних робіт і направлений на відбуття терміну у Магадан.

ШУСТ  СТЕПАН ЛЕВКОВИЧ народився 1905 року в селі  розношинці Збаразького району. Засуджений за виступи проти радянської влади  у Збаражі в грудні 1939 року на 20 років каторжних робіт і направлений на відбуття терміну у Магадан.

А вже на ранок погнали на роботу. В ранкову, холодну, вітрову погоду нас загнали в кар’єри. Там вручили лопати і була вказана робота, довбати мерзлу землю. Ще дали норму. За день один куб мерзлої землі видовбати лопатою та вивезти. Але якби одна земля. А там ще граніт. Ось і виконай норму. А назад ми всі йшли під музику. Скрипка, балалайка і бубон та російська пісня. Подпевай кричали конвоїри.  Ось ми завершили роботу і радісні летимо відпочивати. Ця страшна наруга над нами, приниження і насмішка була придумана радянською  комуністичною владою. Надворі темно. Мороз коло 40 градусів. Проходимо браму.  Нас коло тисячі  в’язнів зморених, голодних, холодних, оббесилених, хворих, з  музикою заходимо до своїх бараків. Вона не давала нам радості. Виходить начальник і в голос кричить що всі не виконали норми,  “Спать будете без ужина”. Так розпочалася наша багаторічна каторга на золотих копальнях Магадана. А їсти від такої роботи так хочеться. Багато плакало, стогнало. Безсонна ніч. А радянські чекісти так голодом морили постійно. Слабші не витримували і помирали. А поповнення з Західної України йшло молодими хлопцями постійно. Так кожен день. Музика, лозунги про побудову комунізму і вмираючі від страшних умов проживання. Табір наш налічував до кількох тисяч рабів. Для порушників закону в таборі був ще один табір на триста — триста п’ятдесят  засуджених. Там табір особливого режиму. Звітам мало хто повертався живим. Не далеко від нас був ще один табір коло річки Адича. Там в’язні добували вольфрам. Звідти майже ніхто не повертався. Рік роботи і легені знищувались. Люди гинули як мухи. Та хто думав про мучеників комуністичного режиму. Сьогодні ти помер, завтра привезуть двох на твоє місце. А золото добувалося руками українців. Тут я зустрів багатьох з Тернопільщини.

НІМЕЦЬ СТЕПАН МИХАЙЛОВИЧ  псевдо “Малина”, народився 1924 року,  заарештований 13 липня 1945 року Вишневецьким РВ НКВС. Засуджений за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму.

ЯРЕМЧУК  ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ пседно “ Вітер” народився 1923 року в селі Вищі Любянки Збаразького району. Засуджений за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан.

ЗЕЛЕЗ ОЛЕКСІЙ ГРИГОРОВИЧ псевдо  “Крук”  народився 1920 року село Критівці Збаразького району. Засуджений на 20 років каторжних робіт Направлений  на відбуття терміну в Магадан.

СМОЛІЙ ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ псевдо “ Лев”, народився  1906 року  в селі Розношинці Збаразького району , засуджений 24 березня 1945 року і висланий на каторжні роботи в Магадан.

ДРАГАН ІЛЛЯ ГРИГОРОВИЧ псевдо “ Бик”, народився  1905 року в селі Синягівка Збаразького району, засуджений в липні 1945 року за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан.

ЮРИК ЗІНОВІЙ КОНСТЯНТИНОВИЧ  псевдо “Літун” народився 1928 році в селі Кобилля Збаразького району. Засуджений 31 червня 1948 року за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан.

ДОЩИК ГРИГОРІЙ КАРПОВИЧ псевдо “Похмурий” , народився 1922 року в селі Великі Вікнини Збаразького району. Засуджений  за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан.

У самих же табірних зонах Магадану, утримувалося від 20 до 25 тис. політв’язнів, Був і   шостий  жіночий табір, де було до 6 тисяч жінок, засуджених на 25 років та каторжанок. Усі вони працювали на розбудові міста в робочій зоні, де здебільшого копали землю і рили траншеї. Одягнені були у ватні бушлати з нашитими номерами на спині, на голові поверх хусток носили шапки-ушанки, взували не по розмірах латані валянки. Всі робили без вихідних. Але нас постійно хотіли тримати під страхом. Кати хотіли щоб ми, в’язні  постійно їх боялись. Вони залякували,  що не буде що їсти,  що буде безсонна ніч, посадять на декілька днів у водяний холодний карцер, нацькують щоб загризли собаки, або будуть бити до смерті. Адже їм, ми це номер, який сьогодні є а завтра вже немає. Але як не лякали, то могли залякати наших хлопців мало. І тоді, ці залякані ставали стукачами, слідкували за нами і здавали. Та наші побратими швидко вичисляли і такі сексоти часто десь дівались, але на їхнє місце були другі. Сексотство в лагерах процвітало. Коли минуло сім років, то з 150 полонених, що проживали в нашому бараці залишилось десь 15-20 колишніх. Багато повмирало від каторжного перебування в зоні.   Багатьох перевели в інші табори. Багато ставали інвалідами і їх переводили в спеціалізовані  лагера для інвалідів, а одиниці були звільнені. А ми добували золото. Дармова робоча сила. Дуже багато хворіли. Ліків ніяких.  Але кожен українець мав головну мету, вижити любою ціною але не за рахунок зловредної сексотської діяльності. Коли приходить ніч, тяжко заснути. Постійно думаєш про свій край, про Україну, про Вишневець, про своїх  рідних. Згадуєш свої прожиті дні.  А тут в лагері нас намагались постійно пересварити навіть за кусочок хліба, якщо його можна так було назвати. Адже хліб там не роздавали рівномірними кусочками, а кидали купою, і кричали хватай. У нас в лагері хотіли зробити з каторжників,  душевно знищених, сухих, зловредних, з рабською свідомістю і покорою. Тому  і появились масові  засудження на другий термін. Тут за законами комуністичної влади заборонялося помагати один одному, спасти в тяжку хвилину. Та це лагерному керівництву не вдавалось зробити.  Каторжники так  навчились артистично   ставати виправленими з рабською повинністю, розхвалювати владу перед начальством, а потім  ще з більшою ненависністю поводитись що цієї злочинної системи.
Один і старих зеків, що вже відбув на каторзі двадцять років, до речі росіянин, сказав мені пророчі слова.
“Вас, українців, всіх як колишніх членів  націоналістичної Української повстанської армії (УПА),  яка повстала у 1942 році як антинацистський, а згодом і антирадянський рух опору, всіх борців, що не згідний з політикою Москви, і всіх хто не став перед ними на коліна, будуть судити постійно, влада буде арештовувати старіючих ветеранів українського націоналістичного підпілля, віддавати їх під суд на ретельно підготовленому публічному процесі і потім розстрілювати їх. Мета цієї ритуальної вистави  – залякати  Ваше українське населення і очорнити всі українські національні прагнення як “фашистські”. І це постійно здійснювали  в лагерах, тюрмах і навіть для тих хто вже відсидів і був на волі  по всьому  Радянському Союзі, а саме найбільше по всій Західній Україні.  Відбувши страшний термін з продовженням в Магадані, я нарешті повернувся на Україну, в рідний Вишневець, де знову застав  сексотство і московську комуністичну систему.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ