Про 100 найкращих книжок року, рейтинг котрих оприлюднять в Києві

19 грудня о 15.00 у книгарні «Є» в Києві будуть оголошені результати першого читацького рейтингу «Читають всі» і оприлюднено список із 100 найкращих книжок 2011 року за версією інтернет-голосування в соціальній мережі Facebook.

У презентації беруть участь співорганізатори рейтингу: Сергій Руденко, керівник книжкового порталу «Буквоїд»; Антон Санченко, керівник сайту «Автура»; Ірина Славінська, літературний оглядач «Української правди» та журналу «ШО».

Під час церемонії оголошення результатів переможцю рейтингу буде вручено нагороду. Приз – подарунок від художниці Іди Ворс.

«Читають всі» – перший читацький рейтинг в Україні, який від 2011 року планують зробити щорічним, пише Буквоїд.

Упродовж місяця – з 17 листопада по 18 грудня читачі, користувачі соціальної мережі Facebook голосували за найкращі книжки 2011 року. До участі у рейтингуванні були допущені книжки українських авторів та зарубіжних авторів перекладених українською, видані упродовж останнього року.

«Читають всі» – рейтинг читацької адекватності

Рейтинг «Читають всі» вже відзначився кількома цікавими прецедентами, пов’язаними із недосконало прописаними умовами, як то книги, які вийшли у 2010-му році, але беруть участь у голосуванні, чи російськомовні видання (при тому, що переклади можуть бути тільки українською), перевидання, взяті іншими видавництвами після закінчення терміну авторського договору, або й навіть деякі скандали, коли автори самі знімали свої твори з голосування або коли за одну ніч одна з книжок набрала від «читачів-які-ніколи-не-сплять» понад сотню голосів (нині цей подвиг, схоже, намагається повторити інша книжка, яку й книжкою соромно назвати, тільки макулатурою), пише Книгобачення.
Але нас насамперед цікавило інше: наскільки показники читацького рейтингу «Читають всі» відповідають зацікавленням справжніх аудиторій цих книг. Тобто, ми хотіли прослідкувати адекватність і дієвість розповсюдження інформації про книжкові новинки та літературні процеси в Україні. Кажучи простими словами: чи знає потенційний читач про вихід саме тих книжок, які можуть бути йому цікаві, чи відбувається вже традиційне нав’язування письменницько-критичної думки читацькій аудиторії про те, що «добре», а що «погано».
Й у цьому читацький рейтинг «Читають всі» виявився вкрай показовим.
Для аналізу ми взяли 20 книг, за які найбільше голосують читачі у цьому рейтингу. Також ми дослідили рівень розповсюдження інформації про ці твори і врахували, чи може потенційний читач безпосередньо ознайомитись із текстом перед походом до книжкового магазину. Також були враховані особливості сприйняття читацьких аудиторій відповідно жанрам популярних у рейтингу книг. Оскільки для чистоти експерименту потрібно не лише багато знати про книгу, але й прочитати її, а досить багато книг вийшли напередодні початку голосування, то у пункті «Власна оцінка» враховувались думки різної кількості учасників експерименту, які (часто з величезними зусиллями) знаходили (або так і не знаходили) книгу у книжкових магазинах своїх міст.
Всі 20 книг були розподілені за жанрово-аудиторним принципом.

«Актуальна політика» – 3 книги

Майже від початку рейтингу на першому місці розмістився роман «Записки українського самашедшего» визнаного класика української літератури Ліни Костенко. Ця книга, без перебільшення, стала не лише подією року у літературі, але й неймовірно вплинула на українське суспільство. Розрахована на читачів будь-якого віку, книга Ліни Костенко стала справжнім інформаційним вибухом і нині її можна знайти практично в усіх бібліотеках (часто навіть шкільних) і магазинах України. Цю книгу купують за будь-які гроші, іноді вона стає «спільною власністю» групи однодумців.
«Записки українського самашедшего» повернули ритм життя класичній українській літературі і привернули до української літератури молодь, показавши, що нині в Україні можна писати не тільки про «жрать, спать и …» (цитата з одного форуму).
У книзі показаний психологічний шлях маленької людини, споглядача, своєрідного літописця сучасного українського життя, який наприкінці усвідомлює себе частиною українського народу, здатного творити історію.
Сюжет закінчується на Майдані, на найвищій ноті національного відродження, і читач, який проходить шлях разом із героєм, долаючи стан бездіяльності, погоджується або сперечається з ним, також знову приходить на Майдан. Тому книга нівелює негативний вплив політичних технологій і виводить людину зі стану зневіреності, у яке було занурене суспільство за останні кілька років.
Основна аудиторія: люди, які були на Майдані, але потім зневірилися і стали вважати, що від них більше нічого не залежить, а всі події 2004-го року були маренням або чарівним сном.
Власна оцінка: порадили всім друзям і знайомим – «Лінію оборони тримають живі».

Другою книгою цього жанру, яка нині займає друге місце у рейтингу, стала книга речника Президента Ганни Герман «Червона Атлантида» – це збірник, що складається з двох великих творів і кількох маленьких.
Не зважаючи на приналежність авторки до провладного табору, книга одразу отримала не лише потужну інформаційну підтримку в ЗМІ, але й підтримку українських письменників: Борис Олійник написав передмову, Василь Шкляр та Іван Драч були бажаними гостями на презентації.
Як і в «Записках», показаний досить довгий проміжок життя героїв, у цьому випадку від радянських часів і по сьогодні. Значне місце займає Майдан, тільки у цій книзі він видається лубочним і фальшивим, наче автор не бачив того, про що пише, а тепер шкодує про це і намагається уявити неуявне. Можна навіть сказати, що ця книга «анти-Майданна», бо найенергійніший і сповнений надій час життя – молодість – у цій книзі повністю віддається радянському періоду.
Книга потрапила у магазини, проте, широкого розповсюдження не дістала. Авторка зачитує уривки зі своєї книги на тлі Києво-Печерської лаври під церковні співи, а тоді ці фрагменти з’являються в Інтернеті.
Основна аудиторія: люди, які люблять серіали, причому не має значення, політичні чи «мильні» опери.
Власна оцінка: певно через те, що ніхто з нашої групи не цікавиться творами «про жизнь», в яких немає потужних ідей чи захоплюючого сюжету; а можливо через те, що майже всі ми молодші від сорока років і ніяких надій за радянських часів не встигли втілити, і тому їх не втратили, – нам не було цікаво.

Третьою книгою «про Майдан», яка увійшла до верхньої частини читацького рейтингу, став роман братів Капранових «Щоденник моєї секретарки».
Інформаційна підтримка цієї книги була просто шалена, автори доклали неабияких (просто максимальних) зусиль, щоб читачі дізналися про існування їхнього твору, навіть влаштували промо-тур по великих і маленьких містах України.
Книга одразу позиціонувалася як політична: «головний герой роману «Щоденник моєї секретарки» стає діґґером – подорожуючи таємними коридорами влади та грошей, він не забуває фіксувати для нас із вами правдиву картину того, що відбувається там» – сказано в анонсі роману.
І хоча автори постійно розповідають, що на створення книги їх надтихнув запис у робочому журналі їхньої власної секретарки, але цілком проглядається алюзія до скандального і шалено популярного роману російської журналістки Єлени Трегубової «Байки кремлевского диггера».
«Щоденник» – це «Байки» по-українськи. І, чесно кажучи, зовсім не мають того смислового та емоційного наповнення, як «Байки», яким віриш і які справді цікаво читати. Певно, саме тому і Майдан у «Щоденнику» видається цілковитою фальшивкою, особливо таке письмо неприпустиме для тих, хто, на відміну від автора «Червоної Атлантиди», був на Майдані у 2004-му році.
«Щоденник» – це іронічно-стьобний переспів подій останніх літ, який кожен читач може порівняти зі своїми власними враженнями, пересипаний серіальними гегами «про білявок», еротикою і «страшним радянським минулим» – типовий набір «квазі-української» «квазі-якісної» «квазі-сучасної» літератури.
Варто зазначити, що у широкий доступ книга не особливо потрапила і розповсюджується здебільшого на презентаціях.
Основна аудиторія: ті, хто раніше читав і вподобав творчість цих письменників або знає їх особисто.
Власна оцінка: ми були геть обурені ставленням письменників до мови, жінок та й взагалі моральних та життєвих цінностей. Радимо цю книгу тим, хто цікавиться сучасною літературою і психологією, як твір-антипод «Запискам» Ліни Костенко.

«Масові жанри» – фантастика, фентезі, детектив – 3 книги

Однією з родзинок рейтингу став цикл романів Лади Лузіної «Киевские ведьмы». Перша книга вийшла у 2003-му році, зараз видавництво «Фоліо» передруковує вже видане раніше і публікує нові історії про відьом, охоронців Києва. Зважаючи на те, що Лада Лузіна раніше працювала у журналістиці і була дуже відома, її письменницький дебют не залишився непоміченим. Нині книги Лади Лузіної можна знайти ледь не в усіх книгарнях України.
Незважаючи на величезну читацьку аудиторію, окрема з книг циклу потрапила під «френдоцид» і вийшла з рейтингу. Друга спроба була вдалішою, оскільки авторка покликала своїх читачів у голосуванні підтвердити свою любов до книг про київських відьом. Читачі, звісно, відгукнулись, що напряму свідчить про відсутність інформації у масової аудиторії про проведення рейтингу «Читають всі».
Можливо, це пов’язано із тим, що рейтинг позиціонується як український, а книги Лади Лузіної написані російською.
«Киевские ведьмы» написані у жанрі міського фентезі. Тут діють історичні особи (Михайло Врубель, Анна Ахматова, Михайло Булгаков, Сара Бернар), містичні постаті (Великий Батько Київ, Київський Демон) і три відьми-києвиці, головні героїні, у кожній з яких втілюється різний жіночий тип, що розширює потенційну аудиторію, оскільки збільшує читацьке асоціативне поле.
Книга приваблює детективністю, пригодницько-авантюрною складовою, екшеном, з іншого боку вона реалістична, оскільки оповідає про сучасне місто, і кожен читач може порівняти свої враження і враження героїнь, дізнатися нове про історію Києва і навіть згодом побачити знаки, використані у книгах, у реальному житті реального міста. Також авторкою вдало було використано архетип «всі жінки – відьми», що знизило вплив радянської психології, використаної у авторських описах, що зазвичай відлякує від таких книг більшість читачів, народжених після 1980-го року, чим значно обмежує потенційну аудиторію у майбутньому.
Що стосується фентезійної складової, то тут особливих відкриттів немає, текст базується на фрейдівських теоріях, що цілком відповідає обраному жанру і взагалі оповідям про сучасних відьом.
Основна аудиторія: жінки віком від 30 років, які втомилися від домашньої роботи і хочуть відчути себе бажаними і прожити чуже життя, повне пригод, а також юні дівчата, які мріють про відьомську вроду і хочуть бути особливими.
Власна оцінка: перший роман нам був цікавий, другий захоплював менше, надалі вже було зрозуміло, що можна очікувати від книги, але провести час, коли не хочеться особливо непокоїтись про долю героїв та замислюватись над складними життєвими проблемами, із цими книгами вельми гарно.

Фантастичний роман Тараса Антиповича «Хронос» з’явився нещодавно, але вже був помічений у різноманітних «експертних» рейтингах. Імовірно, що це пов’язане із відомістю автора у певних колах і його участь у конкурсних комісіях. Проте, це дало змогу твору одразу потрапити в інформаційний простір.
Книгу можна знайти далеко не в усіх магазинах і не в усіх областях, але її легко купити через інтернет-магазини.
У невеличкому романі, навіть повісті, якщо виходити зі структури та обсягу, все працює на ідею матеріалізації часу: час можна забрати, віддати, поцупити. Час стає грошима, що є розгорнутою метафорою. Звісно, що не обійшлося і без модного в Україні політичного тренду, оскільки «злі чиновники» (читай «злочинна влада») обертають винахід на свою користь, навіть у даті, коли відбуваються події (2040 рік), проглядає сакральний 2004-й, що явно асоціюється із прийомом Оруела та його всесвітньовідомим романом «1984».
Написано легко, іноді навіть захоплює, хоча сюжет залишається передбачуваним у координатах свого жанру.
Також, як й у «Київських відьмах», не зважаючи на свою молодість, автор тонко відчуває контекст сучасної української літератури і вписує у текст книги багато радянських «знаків», які будуть зрозумілі і любі читачам, старшим від нього самого. І якщо в «Київських відьмах» «радянщина» не заважає, то у цілком фантастичному романі вона значно псує враження від прочитаного, хоча і приваблює додаткову аудиторію, «радянських» за мисленням людей.
І все б було гарно, якби у 2011-му році не вийшов фільм Ендрю Ніколла «Час», де розкривається така сама ідея, але на значно потужнішому соціальному ґрунті.
Основна аудиторія: студенти, які полюбляють фантастику.
Власна оцінка: один раз прочитати було цікаво, проте, ніхто з нас не впевнений, що повертатиметься до цієї книги згодом.

До десятки творів рейтингу також увійшла перша частина пригодницько-фентезійної трилогії Наталії Дев’ятко «Скарби Примарних островів» – «Карта і компас».
Це дебютний роман. Хоча свою інформаційну підтримку піратська трилогія таки отримала, в Інтернеті досить багато позитивних рецензій або просто згадок про цю книгу як від критиків, так і від простих читачів. З іншого боку, книга знайшлася не в усіх книгарнях і не в усіх містах, де ми її шукали, не було цієї книги й в інтернет-магазинах, тому найдієвішим способом виявилось замовлення у видавництві.
Судячи з оформлення, видавництво позиціонує цю книгу як дитячу, з чим можна залюбки посперечатися, зважаючи на насиченість сюжету і складну психологію дорослих персонажів. Більшості з нас ілюстрації, не зважаючи на їхню атмосферність і деталізованість, заважали читати, існували паралельно до тексту.
Тут є пірати, чарівники, дракони, русалки, прикольні тварини, діти, злі вороги, таємничі землі і багато чарівництва і небезпек – все за законом пригодницького жанру. Проте, не все так просто з цією книгою.
В основу твору лягло протистояння двох світоглядних систем Імперії (ієрархія, сірість, несвобода) і Моря (свобода, молодість). На боці Моря – піратські капітани, які дивом залишилися серед живих після розгрому Піратського братства. На боці Імперії – радник Імператора, давня істота Химера (дуже сильний і зовсім не дитячий образ), бездушні солдати, випускники Імперської Зіркової школи. Між ними – прості люди, яким до всього байдуже, і серед яких зрідка знаходяться вільнолюбні шукачі пригод.
На відміну від «Київських відьом», по яким можна робити висновки по кожному окремому роману, оскільки всі вони закінчені сюжетно, з трилогією такого великого об’єму це значно складніше. Потрібно відзначити яскравість і складність образів героїв, хоча часом їх там таки забагато, кінематографічність описів, детективний сюжет. Порадувало, що авторка не боїться відкривати минуле своїх героїв, що часто повністю змінює читацьке ставлення до них.
Текст дуже насичений як сюжетно, так і емоційно, для сучасної української літератури це незвично, тому потребувало звикання. Це, безумовно, європейська книга, оскільки розвиває насамперед закордонну пригодницьку традицію, авторка не грішить «радянщиною» і, хоча у книзі негативно зображено Імперію, посилання та асоціації на політичні реалії у творі не присутні.
Атмосферно несподівано нагадало більше «Гаррі Поттера» (від четвертої частини, де вже багато темряви), аніж модних «Піратів Карибського моря».
Основна аудиторія: підлітки і студенти та дорослі, не заморочені на сексуальному аспекті фентезі.
Власна оцінка: більшості з нас буде цікаво читати про подальші пригоди героїв цієї книги.

«Мандрівна проза» – 1 книга

Значну частину рейтингу займають книги, написані на основі власних спостережень під час мандрів. Це вже певний тренд сучасної української літератури, коли письменник описує те, що бачив, часто навіть не переймаючись розгортанням сюжету або веденням думки.
Найбільшою і за обсягом у сторінках, і за охватом у просторі стала книга Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст». Книга вийшла менше місяця тому, але вмить інформація про неї опинилася на всіх інформаційних порталах й у більшості ЗМІ, щоправда, книгу можна знайти далеко не в усіх магазинах.
111 міст у книзі, відвіданих письменником, – 11.11.2011 час презентації, та інші заморочки, пов’язані з цифрами, нагадали істерію з весіллями останні кілька років. Якби книга виходила, наприклад, у 2022 році, то міст, певно, було б значно більше. Їхня кількість та вибір нічим не зумовлені, так само, як ідейно та сюжетно не обумовлений і порядок. За формою це збірна солянка різножанрових текстів.
Книга подана у вигляді гри у «відгадай»: якщо спочатку це була вікторина на сторінці письменника, де потенційні читачі відгадували по невеличкому фрагменту, про яке з міст написав Юрій Андрухович; далі «відгадайка» працює за принципом «був – не був» читач у тому чи іншому місті і як його сприйняв, цілковитий емоційно-смисловий постмодерн.
З іншого боку, книга не несе ніякої інформації, яку не можна було б знайти в Інтернеті, загальна ідейна лінія не нанизує, як бусини, міста у цьому намисті, ідея там в принципі відсутня. Книгу можна читати з будь-якої сторінки і так само закрити на будь-якій сторінці, щоб потім не повертатися.
Головний мінус цієї книги, що у ній немає просвітницького начала, яке є у класичній «мандрівній прозі», яка тому перевидається і нині, що є більшою за особисті враження письменника, які нині все більше нагадують відомий принцип «що бачу, про те і співаю».
Для нас ця книга стала найбільшим розчаруванням року, оскільки майже всім нам було все одно, наскільки інтимними виявились різноманітні міста для одного з відомих українських письменників і як він проявив своє «Я» через описи цих міст.
Основна аудиторія: ті, хто вже читав і полюбив книги цього письменника.
Власна оцінка: куплені примірники подарували бібліотекам у своїх містах, раптом, знайдуться вдячніші читачі.

«Поезія» – 3 книги

Здавалося б дивним, яким чином до верхівки цього рейтингу потрапили книги віршів, оскільки у наш час у масового читача час поезія не користується особливим попитом, але це може бути пояснене саме специфікою цього рейтингу та викривленням інформаційного простору України.
Проте, якщо присутність у рейтингу збірника поезій Ліни Костенко «Річка Геракліта» цілком очікувана, поява збірників віршів молодих авторів видається вельми дивною.
Однією з таких збірок є російськомовна «Шизофрения» Світлани Балагули.
Про цю книгу не писала преса, ми так і не змогли її купити, проте в Інтернеті можна прочитати вірші, які увійшли до збірника.
Важко коментувати поезію, яка явно розрахована на авторське виконання, бо особливих знахідок в самих надрукованих тестах ми не знайшли. Хоча, може, ми просто краще сприймаємо іншу поетичну традицію.
Активність голосування за цю книгу можна пояснити тим, що автор покликав ледь не всіх своїх «френдів», щоб підтвердили свою любов до творчості авторки. Що, насправді, не є поганим, бо всі, хто голосує, дійсно знайомі з творчістю цієї поетки.
Основна аудиторія: молоді поети-фестивальники і ті, хто особисто знає авторку.
Власна оцінка: деякі з цих віршів було читати приємно, хоча не впевнені, що запам’ятаємо їх надовго.

Другою поетичною книгою, популярною у читачів, що голосують у рейтингу, стала поетична збірка Богдани Матіяш «Твої улюблені пси та інші звірі». Ця книга була відзначена на Міжнародному поетичному фестивалі «Meridian Czernowitz», що сприяло розповсюдженню інформації про книгу. Щоправда, купити цю книгу вдалося тільки через видавництво.
Читаючи збірник, більшість з нас відчувала власну неповноцінність і відірваність від життя. Чи, можливо, ми таки прагнемо, щоб вірші мали ритмічний малюнок, а не були потоком свідомості, щоб у віршах були ідеї та емоції, а не набір образів? Чи це просто серед нас не знайшлось жодного поціновувача такої творчості?
Подібний тип писання вже став традиційним в Україні, тому такою безпунктуаційною формою навряд можна нині здивувати. Так само і з образами, що перетікають один в інший, – цей прийом широко використовується вже понад десять років і дуже гарно сприймається, коли вірші читають вголос, але виглядає дещо жалюгідно на папері. Особливо, коли не знаєш автора особисто і не можеш дізнатися, що у цих творах справжнє, а що є грою словами.
Найбільше ці вірші нагадали пісню «Город золотой», колись дуже популярну у наших краях. Та пісня – теж розмова з Богом через тваринні образи, де в Едемському саду ліричного героя зустрічали «желтый огнегривый лев», «вол, исполненный очей» і «золотой орел небесный».
Цікавий образ псів, які цілком вписуються у християнську традицію. Ми зійшлись на думці, що книга буде корисна насамперед психологам, які досліджують психологію творчості і використання символіки.
Основна аудиторія: поети, які полюбляють фестивалі.
Власна думка: особисто нам до цієї книги не хочеться повертатися.

Серед переліку верхньої частини рейтингу знайшлася книга, про яку зовсім не хочеться писати, і яку вдалося купити не всім з нас, комусь було шкода грошей, хтось хотів купити цю книгу не через Інтернет, а таки потримавши її у руках, але так і не вдалося, – це «Underword» Юрія Іздрика.
Те, що там вміщено, окрім фото і колажів, важко назвати поезією і прозою, це справді тексти. На наш погляд, беззмістовні, які сприймаються виключно в авторському читанні і завдяки авторському читанню та у відповідній фестивальній атмосфері.
Афористичність губиться на тлі банальностей та інформаційного шуму.
Книга сприймається як додаток до образу письменника Юрія Іздрика, а не як самостійний творчий доробок, який міг би бути цікавий пересічному читачеві.
Майже всім нам було нудно, дехто приколювався. По-справжньому не сподобалося нікому.
Основна аудиторія: фани Юрія Іздрика.
Власна оцінка: шкода витраченого часу.

«Реалізм» – 3 книги

Збірник оповідань відомого українського письменника Тараса Прохаська «БотакЄ» від самого початку позиціонувалася як книга подарункова та ексклюзивна, була відзначена багатьма нагородами. Це «найстарша» книга рейтингу, оскільки вона була презентована у 2010-му році – майже за рік до початку голосування, що викликало багато нарікань.
Щоправда, не зважаючи на дату виходу та потужну інформаційну підтримку, ми не змогли побачити цю книгу у більшості книгарень наших міст. Не було її й у більшості бібліотек.
Можна сказати, що це медитативна проза, у чомусь національна, у чомусь трохи сучасно-радянська, у чомусь просто побутова. Це мішанина думок, які можна розібрати на цитати, і тому книга так само змішано і сприймається та часом навіть не запам’ятовується, хоча свого поціновувача таки знайде. Щоб позбутися цього відчуття подрібненості і невизначеності, коли реально немає за що зачепитися емоційно, а думки читача похідні від випадкових асоціацій твору, хотілося почути хоча б фрагменти в авторському читанні, щоб емоції слідували за голосом, бо це, здається, єдиний спосіб по-справжньому «в’їхати» у цю книгу і хоч трохи запам’ятати її.
Також постійно виникало відчуття, подібне до тих емоцій, які викликають діалекти, – цікаво, прикольно, у чомусь корисно, але без цього цілком можна прожити. Власного досвіду, окрім медитативного занурення, книга майже не дає.
Основна аудиторія: поціновувачі іншої творчості цього письменника, літературознавці.
Власна оцінка: декому з нас було по-справжньому цікаво читати цю книгу, більшість наших примірників згодом перемістилися у бібліотеки, де у книги буде більше читачів.

Другою книгою, написаною у жанрі реалізму, за яку голосують читачі, став збірник оповідань Антона Санченка «Нариси бурси». Це автобіографічна книга, і саме цією справжністю, а не вигаданістю, яка проглядає у більшості творів, наприклад, Ірени Карпи і Максима Кідрука, вона і підкупає читача.
У цій книзі є гумор, іронія, але вони не позаплінтусні, а більше нагадують традиції радянських реалістичних молодіжних оповідок, гарно написаних, завдяки яким можна і подумати, і відпочити, і посміятися, і згадати молодість. Саме радянська молодість, ті реалії, не просякнуті злістю і політикою, як це часто відбувається з творами сучасних письменників, лежить в основі позитивного сприйняття читачем цих оповідань. Читач знайомиться з молодістю автора, порівнює зі своєю, зітхає, посміхається, а тоді знову поринає у книгу.
Моря і морських пригод у творах мало, що привабило б підлітків, а ось смачненьких деталей, психології простих людей – вдосталь. І це добре, бо у наш час нечасто трапляються по-справжньому добрі і живі реалістичні твори.
Не зважаючи на те, що книга дуже специфічна (розрахована на чоловічу психологію), але більшість з нас залюбки дочитала її до кінця. Щось запам’яталося, щось просто сподобалось, щось емоційно не зачепило, бо ми як читачі не мали відповідного емоційного досвіду, не пам’ятаємо Радянський Союз.
Основна аудиторія: чоловіки віком від 35 років.
Власна оцінка: порадили друзям і знайомим, яким, на нашу думку, може сподобатись ця книга.

В Україні нині модно писати про страждання простих людей, модно писати на історичному ґрунті і так само модно писати про нещасних українських заробітчан. Звісно, що всі ці модні тенденції втілилися у новому романі одного з найтиражніших сучасних українських авторів Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю».
На превеликий жаль, цей роман нагадує більше не одну історію, а збірку оповідань, часто тільки умовно пов’язаних між собою. Від авторки, яка, на відміну від багатьох, відомих і знаних в Україні сучасних авторів, знає закони композиції і вміє побудувати цікавий сюжет із психологічно правдивими персонажами, якось хотілося більшого.
Особливо шукати цю книгу у магазинах не довелося, вона зустрічалася досить часто у книжкових мережах.
Не зважаючи на те, що книга позиціонується як роман, але вона досить нерівна у сприйнятті: одні історії захоплюють, інші хочеться продивитися по діагоналі. Шукаєш спільного не тільки у місці дії, але й потужну психологічну лінію, і не знаходиш. Хочеться спільного сюжету, але його також, як такого, немає. Історій одинадцять, але могло бути за таких умов скільки завгодно.
Іноді складається враження, що ці історії – вирізані сюжетні лінії зі сценарію серіалу, поєднані нині в одну книгу, щоб не загубилися. У даному випадку, гадаємо, що близькість до кіносвіту грає проти художнього тексту, оскільки відеоряд і монтаж підсвідомо прописуються у творі з урахуванням можливої екранізації. Не література бере на озброєння кіноприйоми, а література стає додатком до «блакитного ящика», що сильно заважає сприймати психологічні лінії і по-справжньому бачити те, про що розповідається у тексті.
Основна аудиторія: жінки, які люблять мелодраматичні історії.
Власна думка: читати цю книгу було цікаво не всім з нас.

«Для дітей» – 1 книга

Цій категорії завжди було важко змагатися з «дорослими» книжками, нині навіть окремий рейтинг для дитячої книги придумали – «Великий Їжак». Причина в тому, що у спільному рейтингу читачами та журі оцінюються насамперед не твори, а їхнє оформлення, відповідність віковій групі, відповідний формат і шаблон «дитячості». І це цілком природно для книг, адресованих читачам дошкільного віку. Окрім того, треба врахувати, що обирають ці книги у книгарні не діти, а батьки, тому малюнки і тексти справді мають відповідати шаблону дорослого сприйняття дитячої книги, щоб її таки купили.
Не став винятком збірник віршів Романа Скиби «Баламутинки», тоненька, але у твердій обкладинці книжка, великого формату, який так гарно можна тримати на колінах або покласти на диван перед малюком. Книга розкішно проілюстрована, навіть можна сказати, що у цій книзі вірші абсолютно не відіграють ніякого значенні і їх можна легко замінити на якісь інші, які б тематично відповідали малюнкам.
Проте, книга «тепла» і залишає купу приємних вражень, її хочеться брати до рук знову і знову.
Варто також зазначити, що справжні покупці і читачі за цю книгу не голосують – вони навіть не знають про існування рейтингу. Голосують за цю книгу друзі і знайомі автора, його палкі шанувальники та фестивальні «друзі».
На превеликий жаль, майже всі наші примірники цієї книги були замовлені через Інтернет, у книгарнях багатьох міст цю книгу дуже важко знайти.
Основна аудиторія: діти дошкільного віку.
Власна оцінка: чудова книжка, яку можна покласти дитині «під ялинку».
Втім, так само «під ялинку» можна покласти «Казки Лірника Сашка» або «Будиночок з води» Катерини Єгорушкіної.

«Публіцистика і літературознавство» – 4 книги

Значна кількість книг, які потрапили до рейтингу, не є художніми і присвячені відомим письменникам, або й навіть написана ними. Серед них найбільше голосують за листування Оксани Забужко і Юрія Шевельова «Вибране листування на тлі доби: 1992-2002».
Безпрограшний прийом з точки зору інформаційної розкрутки, коли відомий письменник публікує особисте, навіть інтимне (згадаймо про «інтимні міста» Андруховича), ділиться потаємним із читачами. Особливо безпрограшний цей прийом, коли, як би цинічно це не звучало, спогади пов’язані з людиною, якої немає серед живих, оскільки така інформація набуває додаткової ексклюзивності і цінності.
З іншого боку, дуже мало книгарень взяли цю книгу на реалізацію, окрім того, вона не виправдано дорога, тому більшість з нас обмежилась походом до місцевих бібліотек, щоб погортати цей том.
Дебела книжка на півтисячі сторінок аж ніяк не спонукає до читання, якщо читач не захоплюється творчістю Оксани Забужко або не має фахово розумітися на сучасній українській літературі, і тому читати все, продуковане і видане вітчизняними видавництвами.
Ну, аж ніяк не кортіло нам підглядати, що діялось у думках і серцях Оксани Забужко і Юрія Шевельова. Листування – це особисте. Коли воно виставляється напоказ, як публікація у блозі, та ще й дорого продається, це вже не здорово.
Тому у випадку цієї книги у рейтингу голосують не так за книгу, як за ім’я авторки.
Основна аудиторія: шанувальники авторки і літературознавці.
Власна оцінка: це не та книга, яку б хотілося поставити на свою полицю.

Друга книга цієї категорії – збірник інтерв’ю Олеся Ульяненка «Без цензури». Книга створена за брендовим принципом, щоб не лише стати пам’ятником померлому письменнику, а й принести прибуток (щоправда, купити цю книгу виявилось непросто). Саме тому вона й «грає» на скандальній історії з цензуруванням і забороною продажу книг Олеся Ульяненка, саме тому на обкладинці виснажене обличчя письменника, наче він щойно вийшов із зали суду, а не найкраща його фотографія.
Легко робити ідолів з померлих, які не заперечать, що їх неправильно зрозуміли. З померлими завжди легше, ніж з живими, – так було в усі часи.
Одразу згадується скандал зі збиранням грошей на пам’ятник Олесю, а також неувага до цієї книги під час голосування з боку самих колег-письменників. Живим немає діла до мертвих, що у черговий раз було підтверджено, бо за книгу трошки почали голосувати лише після того, як письменників публічно присоромили.
Книга змушує замислитись. Справді. Замислитись про буденність і цінність життя. Про справжнє призначення письменника і його суспільну роль. А також про те, як неправильно можуть письменника сприймати за життя, коли він стає частиною одного з інформаційних контекстів і «працює» на чужий імідж «знаних» літераторів. Чи краще, щоб письменник був сам-по-собі, а не входив до спільноти чи тусовки? Чи краще така поведінка для творчості і насамперед для читачів? Багато запитань, а відповіді для кожного свої.
І ще розуміння, що творчість будь-якого письменника треба вивчати лише в контексті епохи, щоб краще розуміти написане.
Дивно, але цей збірник інтерв’ю було напрочуд цікаво читати більшості з нас. Значно цікавіше, ніж ті романи Олеся Ульяненка, які нам раніше потрапляли до рук.
Основна аудиторія: літературознавці, журналісти, письменники.
Власна оцінка: порадили знайомим, які теж можуть замислитись над цією книгою.

Незвичайною й цілком оригінальною книгою, яка досягла значного успіху у рейтингу, виявилась книга Віталія Жежери «Господні комарики». Маючи гарний інформаційний почин (автор кілька років працював у популярній українській газеті, і частина читачів купувала це видання саме завдяки йому), схоже, що книга, де були зібрані мініатюри талановитого колумніста, свій шанс у повній мірі не використала. Цю книгу легко замовити через інтернет-магазини, але досить важко знайти в книгарнях.
Від книги віє теплом і добром, майже дві сотні художньо-публіцистичних мініатюр (майже забутий в Україні жанр) – гарна згадка про радянський журналістський світ, коли преса на гналася за сенсацією і накладом, базованим на скандалах і бруді.
Відсутність бруду, емоційна і психологічна чистота, чіткість словесних визначень, неймовірна спостережливість автора – все це дуже гарно сприймається читачем будь-якого віку. Хочеться читати ще і ще, до останньої сторінки, бачачи нові грані такого знайомого життя.
Було б дуже добре, якби цю книгу вивчали молоді журналісти, – як треба писати і на що варто звертати увагу, щоб правдиво описувати життя. Ця книга може стати гарним посібником і порадником для молоді, якщо потрапить на факультет журналістики.
Основна аудиторія: люди, які цінують слово.
Власна оцінка: більшості з нас сподобалась ця книга, і ми залишили її у своїй бібліотеці.

Зовсім інакше від «Господніх комариків» сприймається «Аби книжка» Олександра Бойченка. Це теж збірка публіцистичних творів, які раніше були опубліковані у газетах. Їхня спільна риса – іронічність і сатиричність, а також антижиттєвість й у багато чому антиукраїнськість. За формою це здебільшого есе, не всі з яких однаково цікаво читати, бо згодом приїдаються і скидаються на штамповку за шаблоном а-ля політична сатира з «жовтого» видання.
У цій книзі дуже багато політики, вона прив’язана до сучасності, що робить книгу по-справжньому цікавою лише для дуже обмеженого кола читачів, бо саме політикою більшість мешканців України наїлася до гикавки, щоб ще й читати про неї у такій формі.
Врятувати справу могло б авторське читання, але ж у руках читача книжка, а автор перебуває далеко-далеко.
Карнавальщина цієї книги навіть видається нам шкідливою, оскільки розпорошує емоційні сили, бо людина, яка сміється, не постає і не змінює свого життя, розтринькуючи емоції на жартики. Цю функцію емоційної дебілізації виконують «95-й квартал», «Наша Раша», «Камеді Клаб» та інші шоу подібного типу. В Росії протягом багатьох років знижували напругу та каналізували емоції Жванецький і Задорнов, чим присипляли суспільство. Видно, що доповзли ці маргінальні тенденції і до української літератури, що не може не засмучувати.
З іншого боку, книга ця знайшлася через Інтернет, у більшості книгарень про неї взагалі не знали, що не може не радувати. Також можна порадіти, що політичний маргінальний фарс із приниженнями країни, у якій живеш, потенційна аудиторія радше сприйме з «телевізійного ящика» чи з блогу, аніж читатиме книгу.
Від політики перманентно нудить. Коли політика маскується під літературу, нудить ще більше і хочеться боляче копнути й автора, й того, хто дорогу політиці у літературу простелив.
Основна аудиторія: ті, хто в контексті, і вже бачили ці твори в періодичних виданнях.
Власна оцінка: порадили знайомим психологам, які цікавляться політикою та різноманітними маніпуляціями.

«Переклади» – 2 книги

Нині в Україні багато видавництв роблять ставку на переклади, оскільки це зручний і навіть, можна сказати, безпрограшний варіант. Вважається, що книга, популярна в іншій країні, буде популярна й в Україні. Насправді це не так, бо український читач часто не знає про те, що популярно за кордоном. Можливо саме тому здебільшого ми знаходили роман Ольги Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих» через Інтернет, а не у звичайних книгарнях.
Польська письменниця Ольга Токарчук неймовірно популярна як для України, її твори перекладені багатьма мовами, в нашій країні вже виходили її романи, проте пересічному читачеві, як виявилось, зовсім невідома її творчість.
«Веди свій плуг понад кістками мертвих» – складний роман, частково детектив, але психології та екології у тексті значно більше. Можливо, українське суспільство (і ми разом із ним) ще не доросло до філософських узагальнень щодо тварин і людей і свідомого вибору вегетаріанства. Місцями читати було напрочуд цікаво, але часто відчувалася чужинність контекстів – соціального, психологічного, особистісного. Цей роман європейський, але саме це і заважало, виникали думки щодо того, що героям нічим заморочуватись, то вони і заморочуються подібними несуттєвими проблемами, а смерті притягнути у текст задля задоволення читача.
Ці емоції дуже сильно заважали читати, не дозволяли зануритись у написане. Певно, саме тому, хоч цей роман більше схожий на велику повість і за обсягом, і за структурою, часто відчувалося, що у тексті забагато зайвого, що відволікає від сюжету та ідеї і заважає сприймати психологічний пласт твору.
Основна аудиторія: ті, хто вважає себе інтелектуалом.
Власна оцінка: певно, це просто «не наша книжка».

Іншим, популярним у голосуванні перекладом стала колективна праця молодих українських перекладачів із натхненником Антоном Санченком «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці» Джошуа Слокама. Спочатку книга існувала в електронному форматі, але у 2011-му році знайшовся її видавець. Історія знана і давня (ще початку двадцятого століття), і тому не було сенсу прибирати з Інтернету електронний варіант, тому цю книгу прочитали всі учасники нашого експерименту, і багатьом захотілося мати її на папері.
Книга захоплює своєю щирістю і безпосередністю, автор не письменник і тому не заморочувався на стилістиці і не прагнув когось вразити чи перевершити, він просто оповідав свою життєву історію – це підкупає. Водночас ця книга не лише про подорож сміливця, здатного на подвиг, в ній можна знайти не тільки мандри і враження, а насамперед прослідкувати, як змінювалася сама людина, а разом із нею емоційно змінюється і читач.
Тому трохи сумно, що у книзі іноді наявні недоречності, пов’язані із колективним перекладом, з іншого боку, навряд одна б людина змогла витратити стільки вільного часу на переклад, за який, імовірно, ніхто не заплатить.
Книга цікава ще й своїм прецедентом, що молодь таки може втілити замислене у життя і згодом становитиме конкуренцію професійним перекладачам, а потім, можливо, і видавцям, чим значно вплине на розвиток сучасної літератури. Аби вистачило сміливості, волі і терпіння.
Загалом ця книга запам’яталась і була цікава більшості з нас, не зважаючи на вік і стать. Це здорова література, покликана виховувати молодь і нагадувати старшим, що у житті немає неможливого, а суєтність і труднощі можна подолати, якщо по-справжньому цього захотіти.
Основна аудиторія: молодь і дорослі, які хоч трохи залишилися романтиками.
Власна оцінка: порадили друзям, яких може зацікавити така книга.

Висновки

Звісно, що ми прочитали значно більше цьогорічних новинок, ніж тих, що увійшли до цієї двадцятки. Проте, те, що у двадцятку потрапило, відображає загальні тенденції.
Сучасна українська література має досить дивний вигляд, не зовсім привабливий для читача. Багато нехудожніх книг, які подаються як взірці масової літератури, яку пересічному читачеві взагалі нецікаво навіть брати до рук.
Засилля політики, а також радянська психологія та радянський знаковий пласт обмежують доступ до українських книжок для молоді. У поєднанні із шароварщиною та національним ґрунтом «радянщина» ставить непереборну перепону для сучасної української літератури на шляху до масового читача.
Висновок: більшість сучасних українських письменників, незалежно від віку, застрягли у радянському Союзі, з яким «борються», до якого прагнуть чи завдяки символіці якого підлещуються до певних читацьких аудиторій.

Українські письменники з більшою охотою пишуть малу форму, коли масовому читачеві цікаві довгі історії, в які можна зануритись.
Навіть великі книжки – це часто збірники оповідань чи новел. Часто під романи маскуються повісті або до великої повісті додається кілька оповідань, щоб зробити книгу на вигляд товстою. Це обман читача, який часто відкривається під час купівлі книги через Інтернет. Другий раз такий обманутий читач українську книгу через Інтернет не купуватиме, бо отримав не те, що очікував (повний зміст майже ніколи не подається, тому читач вважає, що справді купує повноцінний роман). А в книгарнях українську книгу часто дуже складно знайти.
Справжні романи, повноцінні за обсягом, цікаві за сюжетом і які мають складну романну структуру, у всьому переліку можна перерахувати на пальцях.
Висновок: поки українські автори не почнуть працювати зі складною прозовою формою і писати цікаві сюжети, а не розповідати про те, що бачили дорогою від міста до міста, українська література не буде популярною у масового читача.

Аналіз рейтингу показав, що більшість читачів не знають ані про існування цього рейтингу (тому голосують здебільшого не читачі, а друзі і знайомі самих авторів), ані про існування книжкових новинок. Експеримент показав, що 90% книжкових новинок взагалі неможливо знайти у книжкових магазинах у більшості міст України.
Погана робота по інформуванню потенційного читача щодо нових книжок всіма без виключення українськими видавництвами сприяє відчуженню масового читача від сучасної української літератури. У поєднанні з відсутністю більшості книг в інтернет-магазинах та книжкових мережах маємо відсутність як такого українського книжкового ринку, де б у читача був вибір.
Висновок: за роки Незалежності українські видавці так і не навчилися продавати свої книги, і тому нав’язують певні тренди «патріотичній» аудиторії, дотичній до письменницької тусовки.

Як проводився експеримент?

Учасниками експерименту стали читачі віком від 22 до 43 років з 23 областей України і стольного граду Києва.
Кожен міг залучити до експерименту довільну кількість друзів, знайомих чи родичів, які не мали читати все, що підлягало обговоренню між учасниками, але їхні думки враховувались при написанні експериментального звіту. Кожен з учасників покликав до читацького кола від 5 до 20 осіб, тому загальне коло врешті-решт склало понад 200 осіб. (Оскільки нашою метою не було впливати на рейтинг, ми не агітували своїх друзів, знайомих чи родичів приймати участь у рейтингу, щоб дослідити, як без нашого втручання розповсюджується інформація про книжкові новинки).
Почали читати ми влітку, багато книжкових новинок було відслідковано через мережу Інтернет, щоправда, зазвичай це було вкрай важко, оскільки видавництва не поспішають інформувати потенційних покупців про появу нових книжок, трохи допомогли матеріали книжкових форумів і значно рейтинг «Читають всі».
Також ми моніторили Інтернет на предмет наявності інформації та ходили по книгарнях, досліджуючи асортимент української книги в різних областях України, а також те, як швидко книжкові новинки з’являються на полицях книгарень.
Після того, як книга була знайдена в паперовому вигляді і прочитана більшістю учасників експерименту, кожен робив невеличкі нотатки, які збиралися та аналізувалися координатором, а тоді через Інтернет відбувалося обговорення спірних питань й узгодження остаточного тексту та визначення формулювання власної читацької оцінки.
Загалом для кожного учасника експеримент коштував від 800 до 2500 грн. (частину книг ми брали у бібліотеках, а частину мали можливість передати з рук в руки чи взяти у друзів).

Ми хотіли опублікувати матеріали експерименту після оголошення переможців, тобто 20 грудня, але нині бачимо у голосуванні дуже нездорову тенденцію, тому і вирішили зробити це раніше.
Група маніпуляторів готується сфальсифікувати рейтинг читацьких уподобань, деякі «читачі» голосують одразу за 10-50 книг. Причому не відповідно до читацьких уподобань, а «за першу десятку», «за першу двадцятку» або «за першу двадцятку і всіх, хто може претендувати на місце у двадцятці». У потрібний момент частина голосів цих «користувачів» і «неперебірливих читачів» може бути знята з деяких книг, і рейтинг буде структуруватися у бажаному для маніпуляторів порядку.
Зрозуміло, що ми не могли оминути цю ганебну тенденцію своєю увагою.

Замість післямови

Звісно, що не все так погано в «Українському королівстві», як може здаватися. Якщо порівнювати стан справ із тим, що було навіть сім років тому, то маємо величезний прогрес як на книжковому ринку, так і на видавничому полі. Проте, спостерігається і певна стагнація, коли у письменницьке коло практично неможливо потрапити сторонній людині, письменництво стає на шлях до внутрішньої еміграції по відношенню до пересічного читача, якому байдужа особа самого письменника, а цікава насамперед його книга.
Зараз багато кажуть про зміни, наголосимо на їхній важливості і ми.
Саме для того, щоб показати, що саме негаразд в інформаційному книжковому просторі України, ми й провели цей читацький експеримент.