Тернопільському замку – 741!

Хто не знає, як гуляє Тернопіль свій «празник», тому можемо сміливо сказати, що робимо ми це доволі таки різнопланово. А ще… Файне місто святкує свій День народження два дні! ЗАВЖДИ! Або я просто не пригадую, аби всі заходи вкладалися в одну добу.

Однак зараз мова піде не про банальні концерти за участі широко відомих у вузьких кола х виконавців і не про виступи таки дійсно відомих поп- та більш альтернативних представників нашої естради.

Ці рядки про трішки інше свято. Про дату, яку почали відзначати не так вже й давно – всього кілька років тому, але офіційно і як належить – свято Тернопільського замку. І нехай мовчать ті туристи, які дивуються, яким це чином в стінах палацу могли опинитися нічний клуб чи спортивна школа. Сьогодні про це не згадуємо, хай то буде на совісті історії або більш конкретних її представників.

Отож, свято.

Одразу скажу, що на всі дійства я не потрапила, бо шестиденний робочий тиждень – це шестиденний робочий тиждень. «Увы и ах…»

Що кинулося в очі: було так багато активістів, аби влаштувати тернополянам справжнє гуляння на вихідних, що все вийшло якось накупу… На набережній – одна сцена, за 50 метрів від неї вверх сходами – інша. Звук з однієї долинає до іншої – і композиції накладаються одна на одну. Якась «попса» затикає фолкові колективи, а на фоні народних пісень за ще 50 метрів б’ються самураї або представники фехтувальног-історичного клубу «Грифон». А потім і то все тоне у гудінні моторів, бо на ставі проходять замагання з водомоторного спорту… Така от каша-малаша…

Але як би там не було, то все було якось так… Культурна еклектика, чи як би то назвати..? Загалом, цікаво вийшло. І пізнавально. Майстри Кендо розповідали і демонстрували присутнім правила бою та проходження атестації початківцями у цьому виді бою. Найбільш цікавим було те, що учасники були не лише різного віку (від 12 років), але й не лише чоловічої статі – так-так, жінки теж вміють битися дерев’яними списами, не гірше за чоловіків. Мабуть, далася взнаки кількасотрічна практика з качалкою ( то я жартую, звісно ж).

Як на мене, то найбільш весело це все було споглядати малечі. Коли «сенсей» оголошував правила бою, то після його слів «спочатку ліва сторона б’є праву три рази», якийсь малюк з натовпу крикнув: «а потім – я б’ю!»

Особливо ж тішилися дітлахи із імпровізованого бою війського-історичного клубу «Грифон», навіть не так із самого бою, як із його численних «летальних випадків»: кожного разу на траві залишалися лежати кілька «полеглих» у нерівному бою. Ото вже було втіхи хлопчакам: в них на очах билися лицарі в справжній обладунках часів Київської Русі і зі справжніми мечами! Як тут було не повірити, що то все ненасправді? А ще коли на сусідній сцені почали лунати етнічні мотиви 11-14 століть… Тут навіть я себе відчула, наче під час перегляду найбільш батальних сцен із «Володаря Перснів». В мініатюрі, звісно ж.

До речі, про сам музичний гурт, який так влучно прикрасив атмосферу лицарських боїв. Суміш волинки, ліри та перкусії – то є дуже цікаво та милозвучно! Назви у цього львівського колективу ще немає, тому на жаль, не знаю, як порадити їх послухати… Бо, як розповів у двох словах між композиціями перкусіоніст гурту, зібралися вони зовсім недавно, у цьому складі грають вперше, тому наразі безіменні.

Грали гарно! Дуже і дуже! Мабуть, тернопільський глядач-слухач дуже вже ласий до такої музики. Навіть згадалися мені харківські Spiritual Seasons, і аж ось тобі – вже й вони вийшли на сцену! Ось що означає приходити спонтанно на Свято замку рідного міста… Мені має бути соромно… Але не є) Бо дуже радісно було знову побачити цей гурт в Тернополі. Вже втретє приїздять до нас саме на свято Старого Замку! Що страшенно приємно! Бо їхня музика занурює в ті часи, коли той палац щойно збудували, і ти забуваєш, і про той злощасний нічний клуб, і про євроштукатурку, а просто собі насолоджуєшся всім, що тебе оточує на даний момент. І бачиш ти посмішки, людей, які ловлять такт мелодії, радість – одне слово – свято!

Хлопці виступили так, як і завжди – бо вони не просто собі музику грають, вони роблять те, що їм подобається – і це одразу кидається в очі і відкладається у мозку. Ну видно і по музикантах, і по вокалісту гурту зокрема, що вони живуть тими стародавніми мелодіями. І те, що пісні виконуються оригінальними мовами – ірландською, фінською, шведською, бретонською і такими, назви яких я й не вимовлю, – це показник і майстерності, і любові до того, що ти робиш.

Найбільша радість музикантів – вдячна публіка. Наша ж публіка була щедра на оплески, але в танок пішло людей п’ятеро-шестеро, не більше. А шкода… Бо афішованих середньовічних танців я, вважай, і не побачила…

До речі, на останній пісні – угорській польці, до Spiritual Seasons приєднався волинкар зі згаданого вище безіменного, поки що, львівського гурту, і останні акорди були саме за ним. Ех, що тут скажеш – музика об’єднує!

Що шкода – що все відбувалося вдень. Думаю, при світлі факелів все дійство було би набагато цікавішим на вигляд, та й атмосфера була би іншою. Та що там думаю, я точно це все знаю, бо пам’ятаю свято позаминулого року. І глядачів було би набагато більше, а то в той час всі кинулися на всілякі халявні виступи Лами на Театральному майдані і якісь псевдо-переспіви «Привида Опери» і української поп-сцени. До речі, в двох словах про Ламу. Чомусь мені завжди здавалося, що налаштовувати звук посеред виступу – це повний… моветон по відношенню до глядачів. І співати, повернувшись до тих таки глядачів хоч і не найменш апетитними своїми частинами – то теж якось.. нетойво… Але це не має ніякого відношення до нашого Свята Замку. На щастя)

Наше свято до останнього було витримане в атмосфері душевного затишку – завершилося виступом Театру вогню SEMARGL. На жаль, багато людей цього не дочекалися, бо пішли на концерт, що відбувався на набережній. Однак ті, хто залишилися, в повній мірі насолодилися па вогняних і, не побоюся цього слова, запальних танцюристів на фоні літніх сутінків та ще й під звуки барабанів.

Загалом, підсумок буде лаконічним: добре, що вже відходять у минуле святкування у вигляді аматорських концертів-переспівувань всього, що коли-небудь лунало по радіо. Чудово, що дорослим нагадують, а дітям розповідють про те, з чого починалася історія не лише нашого міста, а цілих націй. Прекрасно, що беруть до уваги нашу історичну культуру, традиції – все те, без чого не було би того, що є зараз.

Але попси хай би краще все ж не було)

Ірина Небесна