Тернополянин Олександр Вільчинський: «Майже всі діалоги «У степу під Авдіївкою» справжні»

«На схід я їхав більшим песимістом, аніж повернувся, бо там я зблизька побачив справжніх героїв», — каже тернопільський письменник, есеїст, журналіст Олександр Вільчинський. Цими днями під час «Мистецького фестивалю «Ї» він представив свою повість «У степу під Авдіївкою». Її він написав під враженнями від перебування в одному з добровольчих підрозділів під Авдіївкою взимку 2016–2017 років.

— Для мене воєнна тема не нова. Я народився в селі Стара Борщівка Лановецького району, там розміщувалась база УПА і мені з дитинства були знайомі історії та місця, пов’язані з повстанцями. Про це я пробував писати давно, про це моє перше оповідання «Стара груша», зрештою, про це мій «Останній герой», — пояснює письменник. — Якось в одному з інтерв’ю ще влітку чотирнадцятого я сказав, що «Майбутній український Гемінгвей зараз воює із окупантами на Донбасі». Тож я просто не міг не поїхати на війну. Я хотів пройти шлях, котрі приходять усі. Вечорами, коли хлопці розмовляли, я прилаштовувався десь в куточку та записував. Тож майже всі діалоги в цій повісті справжні.

Після повернення додому, знадобився час, аби все вляглось. Першим поствоєнним текстом став нарис «Перша штурмова». Відтак пан Олександр довго не міг приступити до теми. У сімнадцятому році його запросили у Швецію на літературну резиденцію.

— Коли дружина проводжала мене, дала «наказ» привезти не менше ста сторінок тексту, — усміхається пан Олександр. — Я почав писати навіть не на резиденції, а по дорозі — ще в аеропорту. Відтак у Швеції писав чотири сторінки щодня. Бувало, засиджувався допізна, але норму виконував.

В основі книжки «У степу під Авдіївкою» — переживання автора.

— Я завжди пишу про те, що бачу та відчуваю. Всі деталі міст і побуту списані з реального життя. Сама історія вигадана, хоча вона цілком могла б трапитись. Іноді вигадка правдивіша за правду. Один із головних героїв твору — п’ятидесятитрирічний архівіст із Хмельницького, котрий вперше потрапив на війну, — розповідає письменник. — Я розумів, що це оповідання читатимуть мої побратими, і переживав, як вони сприймуть. Особливо хвилювався про те, що скаже мій командир, да Вінчі. Коли почув їхні схвальні відгуки, від серця відлягло.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.