"Порівнювати глибинку Росії і Україну – це як узяти яблуко і банан", – записки з Росії

Ретро-життя у тайзі

«СКАЗ» продовжує серію репортажів від нашого спеціального кореспондента Юлії Тодоренко. Сьогодні розповідаємо про невідомий для більшості народ комі. Він мешкає серед тайги у чумах десь біля Полярного кола, має кожного дня на обід свіжу оленину і дихає смачним повітрям. У них немає різноманітності продуктів, розваг, ритуалів, і саме цим вони для нас особливі.

Ми сиділи в милому ресторані «Неаполь». Одні. Щоправда, то був четвер – середина робочого тижня. Мій співрозмовник – чистокровний українець, але народився і виріс тут, у столиці Республіки Комі – Сиктивкарі. «Комякам, на самом деле, ничего не надо. Им надо прийти с работы, поваляться на диване, утром встать и опять пойти на работу. А на выходных побухать с друзьями. Все. Им не нужны шикарные рестораны, весь этот пафос. Главное, чтобы было что пить и есть. Они любят зимний отдых – лыжи, лед, бани, плюшки на снегу. Вот такая индустрия здесь пойдет на ура, главное чтобы цены были приземленные. Но не очень низкие, потому что всякая быдлота будет там тусить и разнесут все к чертям», – розповідає він, допиваючи свій келих червоного вина.

…комі весіль як таких не святкують, померлих же просто залишають на снігу, накриваючи шкурами оленів

У його словах я переконалась остаточно, коли гуляла столицею республіки. Найбільше, що мені хотілось побачити – вуличних музикантів і танцівників. Хлопців у широких джинсах, у кедах і з кепкою на голові, які б розпалювали вічно зайнятих людей брейк-дансом. Або групу туристів, які б у парку сиділи в позі лотоса. Словом, культурного відпочинку. А молодь, виявляється, тут «по кафешкам ходим, в основному», – каже мені Владлена, молдованка за походженням.

Порівнювати глибинку Росії і Україну – це як узяти яблуко і банан. Смак, колір, відсоток калорійності – все різне. Перше, чому б здивувався типовий українець, – це святкування весіль і ритуал похорону в народу комі. У нас це, насамперед, церква, хороший обід і багато людей. А комі весіль як таких не святкують, померлих же просто залишають на снігу, накриваючи шкурами оленів. Бо копати сніг неможливо, а до землі не добратись. Залишене тіло потім стане обідом для голодних тварин. Я цікавилась, чому вони просто не кремують тіло, адже це якось культурніше. На що оповідач просто усміхнувся мені.

Кочівний народ комі або оленеводи мешкають у чумах. Усередині такого житла раніше було вогнище, а зараз пічка-буржуйка. Це дуже проста споруда: складені конусом довгі жердини, обтягнені міцною матерією або шкурами оленів. Усі засоби праці, меблі і посуд виготовлені з деревини. Харчуються картоплею, олениною, рибою, грибами і ягодами. Молочні продукти і яйця добувають з торгових точок. До речі, вперше побачила як росте клюква саме у місцевому лісному бору.

З часом деякі комі перебрались у дерев’яні «избушки». У фіно-угорському етнопарку, поблизу села Иб, мені пощастило в такій побувати. Вона нагадує хатинку Баби Яги з радянських мультфільмів. Офіційно цей парк називається «Етнопарк фіно-угорських націй». Місцеві кажуть на нього пафосно «Ібіца», бо він розташований біля найдревнішого поселення Республіки Комі – села Иб (назва з мови комі перекладається як «височина»; село складається з кількох поселень, які утворюють досить живописну картину). Відкрили етнопарк усього три роки тому. Місцеві розповідали, що організатори відкриття зробили такий потужний анонс, що навіть не було місця припаркувати авто відвідувачів. Ніхто не надіявся, що приїде майже вся республіка. Та привела в музей не так цікавість до історії, як розваги. Всі їхали на концерт, адже анонсували навіть виступ рок-групи «The Rasmus».

Комі тішаться температурі –40 на вулиці, і щоб сніжило тижнями

З «комі Ібіци» я їхала задоволена природою і розчарована людьми. На території етнічного музею в той день святкували весілля. Мої очі на лобі не знали, кого чисто по-нашому запитати: «Перепрошую, це що таке?» Відповіли чисто практично по-російськи, що так заробляють на утримання території. Хоча «Сказочная тропа», яка складалася із декількох доріжок з будиночками, була неохайною і не доведеною до ладу. Жодної вказівної таблички, де б була описана історія етнічного об’єкту, я не побачила. Бур’яни і комарі вигнали мене з хвойного лісу, хоча я навіть не оглянула всю територію. Як типова українка взяла собі на пам’ять два буклетики з одного будиночку, думаючи, що їх можна брати всім. Потім мене працівниця ганьбила при туристах, що я крадійка, і сказала заплатити їй 20 рублів. Хоч десь вдалось порозважатися :).

Справжній чум не вдалось побачити і справжніх оленеводів теж. Але атмосферу частково відчула. Дещо асоціюється з романом Івана Багряного «Тигролови». Словом, цих людей нам так само важко зрозуміти, як американців, які сьогодні ходять у католицький храм, а завтра вони – буддисти. Комі, в свою чергу, кайфують від –40 на вулиці, і щоб сніжило тижнями . «Эх, северяни…»

*деякі фото з інтернету

Юля Тодоренко

Comments are closed.