Письменник із Тернопілля Василь Махно: Українська література – цілком добротна, а мотлох є всюди, і в американській, і в польській

Розмова Василя Махна з Марією Шуваловою для Української правди.

Василь Махно – український письменник, що вже близько двадцяти років мешкає в Нью-Йорку.

Він автор понад десятка поетичних збірок, книжки оповідань, роману, чотирьох збірок есеїв, твори якого окремими виданнями виходили в Ізраїлі, Польщі, Румунії, Сербії й США та перекладені більш як на двадцять мов світу.

Перекладач поезії Збіґнєва Герберта, Богдана Задури, Януша Шубера, Анни Фрайліх, Васко Попа, Ґоттфріда Бенна, Джона Ешбері.

Махно бере активну участь у літературних фестивалях по всьому світу, репрезентуючи українську літературу.

У червні в київському видавництві Yakaboo Publishing вийшла друком його нова збірка есеїв “Уздовж океану на ровері”.

В інтерв’ю “Українській правді. Життя” Василь Махно поділився історією свого становлення як письменника, рефлексіями про українську літературу, книжковий ринок, а також процесом написання останньої збірки есеїв.

– Що ви читали, коли були дитиною?

– Спершу, тобто у ранньому дитинстві, ніякого системного читання не було.

Мій дідо вирізнявся дивовжним умінням переповідати історії. Казали, що такою золотоустицею була його мама. Часто він сам придумував історії, які виглядали на справдешні казки. Мені подобалися дідові розповіді про міжвоєнний період, тобто про часи його молодості.

Згодом, переїхавши до Кривого Рогу, де мама з вітчимом вчителювали, переключився на книжки.

– Чи розповідаєте ви історії своїм дітям?

– Ну, якісь так. Правда, вони не дуже їх слухають. Щось та відкладеться, або вичитають з моїх книжок.

У червні у Василя Махна вийшла друком нова збірка есеїв.  Фото Олександр Фразе-Фразенко з сайту starylev.com.ua

– А чи важливо вам взагалі оповідати історії, саме оця усна традиція передачі знань?

– Так, і ці всі оповідання, і ці всі есеї, і навіть роман – це переоповідь певної історії.

Бачите, я народився в ті часи, коли в Галичині ще відчувалися міцні патріархальні традиції, принаймні до шістдесятих – сімдесятих років, які я дуже добре пам’ятаю.

Оскільки мої батьки розлучилися, коли мені було п’ять років, то я виростав при дідові й бабі (по материній лінії). Тобто моїм всесвітом тоді були – дід, бабця, мамин брат, пес Шарик, обора, сусіди і т. д.

Я застав покоління, народженні ще за часів Австрії та Польщі. Наші сусіди та родина сходилися до нас, оскільки ми придбали телевізор – неабияку цінність на той час.

Все пояснювалося просто – мій дідо пропрацював шахтарем у Кривому Розі багато років й заробив, як на тодішні мірки, солідну шахтарську пенсію. Міг собі дозволити ці речі.

Ми купили телевізор наступними після голови колгоспу. І кожного вечора до нас сходилося багато людей, які оповідали різні історії.

В основному, їх цікавило Чернівецьке телебачення, яке демонструвало різні вистави. Пригадую спектакль за Ольгою Кобилянською “У неділю рано зілля копала”.

Мені дуже подобалося, коли в нас було багато людей у хаті. Чоловіки курили, жінки незадоволено нарікали. Це було таке буколічне дитинство.

І от вони після того, оцінюючи, так би мовити, у свій спосіб ці вистави, які переглянули, згадували свої історії.

Ці історії були пов’язані з Австро-Угорщиною, з Польщею, з Першою світовою війною, й іншими пригодами та випадками у їхньому житті. Тоді я почув, що колись вулицями цього села ходили русалки.

У “Вічному календарі” (роман письменника – ред.) багато сцен у другій та третій частинах ніколи б не з’явилися, якби не голоси тих людей.

– Чи часто ви змальовуєте персонажів із людей, котрих знаєте?

– Інколи так. Наприклад, оповідання “У середу, коли забирають сміття”, фактично описує життя одного мого знайомого тут, у Нью-Йорку, якого я знав та з яким ми часто спілкувалися. Фактично я описав його і навіть не змінював його імені, хоча багато чого придумав.

Літературний персонаж – суміш інтерпретацій. Інколи якісь риси, які не притаманні тому прототипові додаєш, черпаючи з різних джерел: від себе, або ж когось іншого.

Це тонка внутрішня робота, своєрідний процес вирізування аплікацій характеру чи мотивів поведінки, ювілерне накладання срібла на золото. 

Усе залежить від багатьох факторів. Я взагалі вважаю, що художня мова – це мова точна як математична формула. І слова, і логіка подій, й інші речі повинні бути точними, незалежно чи це фантастичне оповідання, реалістичне чи постмодерне.

У “Вічному календарі” Махно опрацьовував історії з дитинства. Фото blog.yakaboo.ua

– Чи пам’ятаєте, коли вирішили стати письменником?

– Дуже давно. Якесь таке дивне відчуття було, я думаю, ще від початків школи.

Чомусь мені завжди здавалося, що я буду письменником. Така була ідея-фікс очевидно, чому – не знаю.

Хоча я читав книжки, мені це дуже подобалося, але тільки десь у класі п’ятому написалося два вірші – один про ялинку, а інший ще про щось, однак до класу дев’ятого – творчість призупинилася.

І раптом у дев’ятому класі – якийсь вибух, вулканний eruption (виверження – ред.). Ночами – якісь поеми про Шевченка, ще щось таке. Пригадую, у мене був зошит, така бухгалтерська книжка, не знаю, звідки я її взяв. Розграфлена і прямокутна. І туди записував ті свої вірші.

Окрім віршів намагався також писати оповідання. І на першому курсі філологічного факультету назбиралося досить багато того всього. 

Одночасно я навіть почав перекладати з російської мови. Це були вірші Блока, Пастернака, Цвєтаєвої і ще там щось – тобто, з мови, так би мовити, більш-менш іноземної.

Де ті всі записи тепер? Мабуть, скидані в целофанові мішки моєї тернопільської  квартири.

– Ви починали творчу кар’єру з менших форм чи з великих?

– Коли був уже на третьому чи четвертому курсі, вирішив написати роман російською мовою. 

Написавши частину – призупинився. Відчув, що тема і мова не мої. Тобто писання прози російською – це був мій своєрідний експеримент.

Звичайно, що вірші писалися виключно рідною.

Час до часу повертався до прози, починав, але ніколи не завершував. Фактично ті оповідання, які я вже вважав, що вони чогось вартують, були написані, коли укладалася книжка “Дім у Бейтінґ Голлов”, хоча ще до книжки оповідань, видано було дві збірки есеїв.

Книжка “Дім у Бейтінґ Голлов” виходила у Видавництві Старого Лева. Фото @chytaty_modno/twitter

І, власне, якась така трансформація від поезії до прози відбулася через есеїстику. Це була своєрідна транзитна зала, таке чистилище і почекальня. Ну, ось така траєкторія розвитку.

Мені все-таки хотілося якось “перетравити” прозову мову, тобто, перейти від поетичної до прозової. Може тому, що у певний час уважав, що це складно.

Якщо порівняти поезію і прозу (теоретизуючи), наприклад, з кімнатою, заповненою якимись столами, шафами, книжками, картинами і т. д. – це проза. У тому просторі усього багато, він – предметний, є запах, фігуративність, колір і т. д.

А-от поезія – це коли ви прибираєте все зайве: тільки одна картина, одна полиця книжок, якийсь артефакт, деталь.

Поезія, на мою думку, вимагає від читача уважного процесу додумування та уяви, інтелектуальної відповідності. Як на мене, у цьому – плюс-мінус – полягає проблема сприйняття поезії.

Переважна більшість читачів легше сприймає заповнений простір, бо зрозуміліше, де можна сісти, де є стіл, як увімкнути лампу і т. д. А поезія цього не дає, вона показує нам світ уявних речей натяками, штрихами, деталями.

– За останні кілька років ви написали збірку оповідань, великий роман та збірку есеїв.

Що довше писалося?

– Безумовно, що роман – це панорамне полотно, писання якого вимагає від тебе і більшого знання, і більшого занурення в час і простір.

“Дім у Бейтінґ Голлов” писав за кілька місяців. “Вічний календар” – чотири роки.

“Уздовж океану на ровері” писав приблизно п’ять-шість років, паралельно з віршами і романом. Мене дисциплінувало те, що майже кожного тижня деякі есеї з’являлися на порталі “Збруча”. Мені подобалася така дисципліна письма.

Від початків для “Уздовж” у мене визріла певна концепція – прогулянка ровером як своєрідна метафора життя і творчості. Намагався проїхатися місцями, які відвідував, поділитися зустріччю з людьми, з якими випадало перетнутися, поділитися життєвим досвідом та міркуваннями.

“Уздовж океану на ровері” нова збірка есеїв. Фото Yakaboo Publishing

– Чи завжди ви знаєте, який наратив стане оповіданням, а який романом?

– Колись мені, наприклад, Аскольд Мельничук казав, що деякі його романи виростали з оповідань. Спочатку він написав оповідання, а потім – розширив до роману.

У мене такого не було поки що, бо як я собі ставлю за мету написати оповідання, то я розумію, що це оповідання, якщо я хочу написати роман, то це роман.

– В одному зі своїх інтерв’ю ви зазначали, що проза є ахіллесовою п’ятою української літератури, а в іншому розмірковували про занепад жанру оповідання.

Одне з інтерв’ю було 2015 року. Можливо, у вас змінилися погляди? Як ви оцінюєте стан української прози зараз?

– Проза чомусь була завжди програшною для української літератури.

В нас були і зразки доброї великої прози, той же Панас Мирний чи Нечуй-Левицький, але це не стало системою.

Я не знаю, як Ви читаєте, але я, наприклад, роман Агатангела Кримського “Андрій Лаговський”, прочитую тільки як явище літературного процесу того часу. Але сказати, що це видатна проза чи видатний роман, не можу.

Чи, до прикладу, романи Домонтовича-Петрова. Так, це чудова белетристка, але не більше.

Вибух з українською прозою, що трапився під час 20-их років: “Розстріляне відродження” – Хвильовий, Підмогильний та інші, свідчив про той імпульс творення справді достойної літератури в європейському контексті.

Але 37-ий рік і взагалі всі ці чистки, розстріли, нищення українського як явища перекреслювали природній процес нарощування нашої культури.

Після 91-ого року ми пережили ситуацію вільного падіння або зависання: зникла цензура, але й зник відповідного рівня читач.

Вкотре відбувалося переформатування естетики та ідеології, що проявилося тоді у прозі Ульяненка, Пашковського, Андруховича та Забужко.

Тобто, українська проза намацувала свої шляхи у лабіринтах постмодерної чи постчорнобильської, за визначенням Тамари Гундорової.

І тепер я приходжу до такого висновку, що прозових книжок дуже багато, а проза і далі залишається ахіллесовою п’ятою української літератури.

Коли я заходжу в Україні в крамницю, ну просто рябить в очах, починаючи від романів про кохання, бульварного чтива, порад як пити каву і як досягти абсолютного щастя.

От що парадоксально: оцих любовних, детективних, фантасмагоричних текстів із кожним роком більшає. Їх починають писати журналісти, менеджери, дачники тощо.  Спектр авторів вражає, спектр цих тем і книжок теж вражає, але це не проза.

Відкрилася ця скринька Пандори з початком технологічного стрибка, що розпочався і розвивається на наших очах. 

Що цікаво, що ні критика, ні літературознавство цього не сиґментує, не розділяє, не говорить про це. Для книговидавців узагалі, умовно кажучи, по барабану, продається – то й супер.

Другий феномен сучасного літературного процесу: левову частку прози для сучасного ринку постачають нам невтомні перекладачі. Тому-то ці процеси непрості.

– Які українські тексти ви би хотіли читати у майбутньому?

– Мені здається, що теперішній стан української літератури цілком добротний.

Незважаючи на те, що я казав вище, що багато є такого, умовно кажучи, мотлоху, але мотлох є всюди: і в американській літературі, і в польській і т. д. Це, значить, планктонна маса.

Мені важко що-небудь прогнозувати, тому що, наприклад, активна енна кількість письменників пише – і час до часу з’являтимуться романи, книжки есеїстики чи поетичні збірки, що стануть здобутками національної культури.

Василь Махно: “Проза чомусь була завжди програшною для української літератури”. Фото зі сторінки письменника у Facebook

Я не можу сказати, яких текстів очікувати. Можу сказати про себе, який роман напишу і про що. Можу сказати, про що будуть мої книжки віршів і що на найближчі там кілька років планую.

Активність українського книгодрукування й українських письменників просто вражаюча. Тому в мене абсолютно оптимістичний погляд на майбутнє української літератури.

Єдине, що непокоїть – це мова, її колоніальне, на жаль, становище, а питання мови – це питання існування національного організму, це наше повітря, ґрунт, вода та й, зрештою, література.

– Над чим ви працюєте зараз?

– Почав писати новий роман, поки що не буду казати, про що він, але я вже написав біля 30 тисяч слів, а коли допишу – не знаю.

Звичайно, він не буде за обсягом такий, як “Вічний календар”, менший. Але мені хочеться поєднати в цьому… Ти приходиш в якомусь віці до якихось світоглядних речей. Ці світоглядні речі становлять уже не просто зміст твого життя, але зміст цього світу.

І мені хочеться поєднати якісь біблійні часи із сучасним не в сенсі протистояння, але усвідомлення структури цього світу, звідки він розпочався і чому це так, і якось переплести це з сучасністю, щоб воно було, виглядало, що все в цьому світі взаємопов’язане: минуле з сучасним, сучасне з минулим.

Марія Шувалова, літературознавиця, спеціально для УП.Життя