Революційна телеведуча з Тернополя розчаровувалася в людях, але не в професії

Тернополянка Олена Герасименко знайшла трохи часу, щоб продовжити речення для «Погляду». Вона – ведуча на каналі ІНТБ. Видала збірку новел «Купи мені любов». Пише нові книжки.

Моя програма «Без цензури»… на телебаченні і справді без цензури. Принципово хотіла  таку назву.

Цензура… це ставлення до влади. Боїшся її – є цензура, і навпаки. Кожен обирає кого боятися.

Не хочу мати… особистих політичних симпатиків. Це заважатиме об’єктивності. Після ефіру з політиками завжди на ви і без шампанського.

З політиками… цікаво, поки вони щирі. Коли бачу зверхність, втрачаю до них інтерес.

Історія України… як довідник над помилками.

Назву  книжки «Купи мені любов»…  не всі розуміють. Усім неможливо догодити. Назва суперечлива, несе виклик уже на обкладинці. Я хотіла спровокувати читача на роздуми про цінність того, що не продається.

Про вік згадую… коли рахую скільки  дочці. Кажу їй, що вона мені додає років, коли ми разом. Незнайомці думають: якщо це її донька, то скільки ж років мамі? Зависла десь у проміжку тридцяти років.

Телезірка… для мене – Мирослава Гонгадзе. У провінційному місті – хіба ліхтарики. Смішно, коли у нас когось називають телезіркою.

Телевізор… 15 років тому вкрав у дитини маму. Їй це не сподобалося. Катруся була маленькою – 2 рочки.  Ображалася, бо мусіла звикати до няньки. Маму в телевізорі раніше сприймала,  як мультфільм. Тепер ставиться,  як до серіалу. Чекає продовження. Спостерігає за моїми перевтіленнями.

Ефіри… сняться у вигляді жахів. То я сиджу у студії в домашньому халаті, то без макіяжу, то без гостей. Почуваю себе  безсилою щось змінити.

Телебачення… або полюбить, або ні. Знайомства ключової ролі не зіграють. Можна бути сірою мишкою, яка пекельно працює, або яскравою ведучою. Головний суддя – глядач. Якщо до цікавої зовнішності додати жменю харизми, можна стати улюбленицею тих, хто за кадром.

Харизматична людина – світиться. Так, ніби ковтнула сонце. Цього не приховаєш.

Від тиску на роботі… хочеться звільнитися. Від конструктивної  критики – рости. У мене було і те, й інше.

Розчаровувалася… в людях, але не в професії.

Правду на телебаченні… можна знайти. Головне, не закривати людям роти. Ні журналістам, ні гостям, ні глядачам.  Тоді правду не сховати.

Не хотіла більше… бути гвинтиком. Тому звільнилася з державного телебачення. Якщо  механізм заржавів усередині, то даремно крутяться гвинтики. Вони змін не зроблять.

На новій роботі… сприйняли точнісінько, як у школі – коли в клас приходить новенький посеред року. Придивляються, вивчають.

На роботі боюся… заржавіти і стати нецікавою.

Нині не люблю… розмовляти російською. Після закінчення інституту моїх батьків направили на роботу в Росію. Ми жили поблизу  Курська. Ходила там у дитячий садок і добре володіла другою мовою. Я часто хворіла і до мене приїжджала бабуся. Деколи мене передавали додому на виховання діда і баби. Вони так мене відгодовували, що батьки могли не впізнати. Коли повернулася до Тернополя, мені було шість. Говорила російською, усі твори класиків, вірші декламувала без проблем.

Маленькою мріяла… одягати жінок у розкішні сукні. Зіпсувала не одне мамине плаття. Брала  сукні, відрізала верхню частину і шила  спідниці.

Пам’ятаю,  як в школі… відмовилася носити піонерський галстук.  Взагалі я  терпляча. Моя точка кипіння явно вища стандартної. Мирних стежок у мене набагато більше, аніж бунтівних.

Свій страх за рідних… ховаю у вечірніх молитвах. За себе – у ранкових. Дуже просто.

Наляканими легше маніпулювати.  Треба не боятися, треба діяти. Страхами людина  притягує ті проблеми, яких боїться.

Не варто  лякати своїх дітей… бабаями. Їм потім з тими бабаями доведеться боротися усе життя.

Інстинкт самозбереження… у нас присутній з народження. Страх – привитий з дитинства. У страху виховують рабів.

Я обережна… в усьому. Відмірюю перше, ніж відрізати. Сто разів обдумаю. Відчайдушною буваю зрідка, коли самій набридне занудство.

Стала обережною, коли зустріла вовків в овечих шкурах.

Коли відчуваю страх… в той момент уявляю, що може статися найгірше. Приймаю цю ситуацію і заспокоююся, якщо не в силі щось змінити.

Не боюся… бідності, хвороб, старості. Боюся Бога. Все решта – наслідки. Бідність – наслідок бездіяльності. Хвороби – недбайливого ставлення до організму. Старість – фізіологія.

Ніколи не мріяла… водити авто. Боялася і не уявляла себе водієм. Мені було комфортне місце пасажира. В автошколу мене записав чоловік без моєї згоди. Він так вирішив. Я була не дуже сумлінною відвідувачкою і директор школи залишив мене на наступний курс.  Злостилася, бо мені це не подобалося. Але у 2004 насилу отримала водійські права, які поставила вдома у рамочку. Їздити  не вміла.  Тепер  розумію, що на все свій час.  Мусила дочекатися, коли бажання до їзди виникне самостійно. Це сталося раптово.

Чоловік… сказав, навчишся їздити – віддам тобі свою машину. Я загорілася. Вечорами їздила порожніми вулицями. Шукала спуски, щоб вміти рушити з місця під гору. Це було найважче. Навички з’явилися від наполегливості – дуже захотіла ту чорну чотириколісну красуню. І чоловік справді її віддав мені. Сьогодні не уявляю себе без авто. Я отримую задоволення. Навмисно  обираю машину з механічними коробками передач. Автомат  мені нецікаво. Зараз пересуваюся на біленькій автівці з французьким характером. У чомусь ми з нею схожі.

Недавно… прийшла на місце паркування, а воно порожнє. У мене шок. Дзвоню чоловікові – в мене вкрали машину. Він  встиг залучити міліцію. А я випадково надибала свою білявку в іншому місці. Забула, де поставила. Я сміялася, а чоловік – ні.

Запам’яталася пригода… яка додала мені трохи сивого волосся. Подорожуючи на авто, у Барселоні ми зупинилися випити кави. Це була найдорожча кава в моєму житті. Бо ми залишили моє пежо, як виявилося, у неправильному місці. Коли повернулися після іспанської кави, автівки не стало. Я була у майці і шортах, без документів, зі жменькою копійок і навіть без телефону. Шукали довго. Знайшли, заплатили штраф – 250 євро. Відтоді не люблю великих міст. Але кава не винна.

Стараюся бути… правильною в усьому. Правил дорожнього руху дотримуюся завжди.  Інколи грішу.  Обганяю у недозволеному місці, коли не маю терпцю до повільного руху. Або рушаю на жовте світло. Часом мене можуть заскочити працівники ДАІ, але відразу каюся за правопорушення.

Швидкість… люблю лише в літаку. На землі – краще помаленьку.

Моя перша любов… зафіксована штампом у паспорті. Відтоді  не змінила свого вподобання. Особливою ця людина залишається і надалі. Десь близько – спільна нитка біля серця.

Любов… це коли  заради тебе хтось  може позбутися своїх ганджів  і захоче тримати разом сонце за руку.

Любов,  як вино. Час тільки на користь. Але не всі – гурмани.

Головне  в стосунках чоловіка і жінки… не бути егоїстом. Тоді усе стає на свої місця.

Ідеальних  стосунків не буває. В житті мало ідеального. Лише ілюзія. Але люди  прагнуть перфекту, і це добре. Я належу до них. Інакше ми б занапастили стосунки, прирікши їх на утилізацію. А цікаво  рости. Розвивати духовну мускулатуру.

Сімейні непорозуміння… допомагає вирішувати почуття гумору. Інакше птах на хату не сідав би.  При відсутності гумору треба вміти комусь першому замовчати.

Не хочу бути… одноразовою пігулкою – у чоловікові не розчиняюся. Розчинитися повністю може тільки таблетка аспірину.

Щоб залишатися цікавою для чоловіка… після кільканадцять років шлюбу треба не бути занудою. Вдосконалювати себе в уміннях та жіночих хитрощах. У кожного свій рецепт.  Я люблю змінюватися.

Жінка… це чоловікові крила. Він або літає, або ні. І причина не в його можливостях з дитинства, причина справді у крилах. Треба вміти бути янголом для нього.

Коли жінку люблять… їй  не потрібен макіяж. Любов – найкраща косметика.

Коли народилася дочка… ми з чоловіком обоє були в шокові. Молоді і юні батьки. Мені було 20, чоловікові 23. Вчилися  по книжці. Але давали собі раду.

Скоро… на свою шафу повішаю замок. У нас з дочкою майже однаковий розмір одягу. Одна одній радимо, що вдягнути.  Інколи дзеркала не треба. Головне, щоб хтось з нас був у хаті.

Шкодую, що… дитина так швидко виросла. Я не встигла набавитися у пісочниці.

Мушу випереджувати… дочку, щоб не наздоганяти. Вчуся в неї. Вона у свої 16 твердо знає чого хоче у житті.

Довіряю… лише Богові. Люди усі грішні.

Надіюсь на… інтуїцію, коли  роздумую чи людині можна вірити. Шанс треба давати усім.

Не завжди розпізнаю… коли обманюють. Стараюся людині дивитися в очі, вони видають. Їх треба бачити зсередини, заглядати глибше. Це відчуття на рівні інтуїції. Якщо помилилася, то навпроти був професіонал.

Прозріння, що тебе обманювали,  приходить або з часом або з обставинами. Деколи можна і до кінця залишатися незрячим.

Ображалася… на людей за підступність.

Намагаюся… прощати. Не люблю носити мішків з образами. Вони псують поставу.

Не маю права… не пробачати. Розумію найперше свою недосконалість.

Душею тягнуся… до людей з душею. Таких мало.

Додому запрошую тих… з ким хочу розділити себе і свій простір. Щоб людину хотілося запросити до себе,  вона має бути щирою. Цього достатньо.

Відштовхують  люди… амбітні, самозакохані. Від таких абстрагуюся.

Батьки мене виховували…  в рамках і по закону. Вдома я мала бути не пізніше 22 години.

Я б рамок не ставила. Вони тиснуть, ставлять на коліна. Мені більше до вподоби слово «межа». Маєш можливість певної дистанції у роздумах. За межею – уже наслідки. Своїй дитині завжди давала можливість самій обирати  покарання за перевищення повноважень. Не шкодую.

Дітям  потрібно дати… любов, час і освіту. Решту вони оберуть самі.

Сучасні діти… відрізняються від дітей мого часу.  Вони –  вільні. Їм під силу буде набагато більше, аніж моєму поколінню.

Коли зачіпає за живе… можу вибухнути. Живе – це  правда, приниження і несправедливість.

Добре пам’ятаю часи… як стояла вранці у черзі за маслом, яке видавали за купони. Меблі у розстрочку і одні чоботи на кілька сезонів. Коли жила в університетському гуртожитку,  раділа бубликам з чорним чаєм. У житті все відносно. Не можу сказати, що тоді була нещаслива.

Бідність… розглядаю,  як апатію до життя. Згадую приказку з дитинства, яку довший час не розуміла: чому бідний – бо дурний, чому дурний, бо бідний.

За стипендію купувала… журнали і читала їх дорогою додому. Це для мене була розкіш.

Вміння заробляти гроші… це наполегливість, помножена на талант і можливість.

Зміни… самі до нас  не приходять. Їх треба запросити. Ще й двері відчинити. Треба відірвати своє ліниве місце від дивана.

Коли змінюємося внутрішньо… наше оточення  стає  іншим.  Якщо виросла нога, ми купуємо взуття більшого розміру. Аналогічно з оточенням. Некомфортно носити тісне взуття. Треба, щоб оточення теж виросло.

Станьте на висоту одного метра. Подайте руку тому, хто внизу. Що легше, йому скинути вас додолу чи вам витягнути його нагору? Ось це принцип оточення.

Не повертаюся до… прочитаного. На кожну книжку свій час і місце. Краще прожити нові емоції з новим автором, аніж вертатися до старого. Зараз читаю «Атлант розправив плечі» Айни Ренд. Люблю книжки, які змушують мислити і чогось вчать. Не читаю детективів і фентезі.

Читання заспокоює і розвиває. Книжка одночасно відволікає, накачує мозок і реабілітує.

Коли дивлюся телевізор або кіно… з’являється спокуса проаналізувати, як усе змонтовано, озвучено, які зйомки.  Це,  мабуть, професійна хвороба. Ставлюся до цього з гумором.

Визнаю свою залежність від… Фейсбуку. Принципово більше ніде не реєструся, бо тоді моя сім’я перестане вечеряти, а я – спати. Шкода свого часу.

Підлість розцінюю…  як розірвання стосунків. Бо в очі людина тебе любить, а позаочі ладна вбити. Таких вирізняє скупа моральна позиція або її відсутність. Як правило, вони добре маскуються під хороших. Потрібен час, щоб впізнати.

Люди інколи… хамство видають за щирість. Ненавиджу це. Я за толерантну відвертість. Треба вміти казати правду. Щира і невихована людина – це дві різні людини.

У нас жінки… терплячі і в цьому їх неповага до себе. Треба змінювати ставлення до себе. Дати чоловікам більше повноважень і відповідальності. Тоді не доведеться усе тягнути на собі. Наше суспільство не поважає жінок. Зайдіть в громадський транспорт і погляньте скільки чоловіків сидить, а жінок – стоїть.

Моя слабинка…сумка. Можу останні гроші віддати. У мене їх багато, можна  збирати колекцію. Проблема, коли я змінюю сумку і забуваю перекласти усі потрібні речі. Записник, мобільний, гаманець і ключі, косметичка, документи.

У сумці  переважно порядок, зайвого не ношу. Люблю великі сумки, а наповнення мінімальне. Тому часом у напівпорожній довго шукаю маленькі ключі.

Завжди із собою беру… книжку, бо часом з’являється пауза.  Наприклад, в кафе чекаю на співрозмовника, або вирішила заїхати на автомийку.  

Взуття – це…  точка опори на землі.  Кількість пар залежить від способу життя. Мені потрібно багато. Комусь ще більше.

Коли є смак добре вдягнутися, але нема можливостей… поможе власна фантазія і бажання, трохи хисту і праці. Гірше, якщо є можливості, а нема смаку.

Зміни приходять зі зміною… зачіски і стилю. Людина, яка у дзеркалі побачить себе іншу, захоче і змін внутрішніх. Вона зможе бути кращою.

Українська жінка, яка не вміє… ліпити вареників, може бути щасливою.  Не ліплю вареників, але від цього нещасною не стала. Якби чоловік любив їх до нестями, мусила би практикувати.

Поважаю жінок, які… постійно на кухні чи на городі.  Розумію, яка то важка праця. Колись теж була газдиня: три городи й одна диня. Але доглядати за вазонами у мене виходить краще.

Мені більше подобається словосполучення господарка дому, а не домогосподарка. Якщо правильно розставите наголос, якось достойніше зазвучить.

На кухні роботи не цураюся. Наводжу лад і готую їсти. Подобається у суботу витратити  час на хатні справи, а ввечері  милуватися,  як усе блищить і пахне.

Я економна… марнотратка.  Вмію накопичувати гроші і їх витрачати. По черзі.

Потребую… самотності. Тоді маю час на роздуми.  Вдома  іноді люблю години абсолютної тиші. Вимикаю телевізор.

Стараюся зрозуміти причину, коли… з мого життя йдуть люди. Є супутники постійні і  тимчасові. Вони  були потрібні мені або  я їм саме у цей проміжок часу.

Не хочеться згадувати про… свої помилки. У школі практикували роботу над помилками, у житті їх важче виправити.

Найприємніші спомини… старі фотографії.

Сльози… це безвихідь. Використовую їх вкрай рідко.

Довести жінку до сліз може… кожен чоловік, а от викликати сльози радості не усім під силу. Чоловіки швидше не люблять своєї безпорадності, аніж жіночих сліз.

Вдома… найкраще. Це перевірено. Де б я не була, завжди з нетерпінням повертаю себе до себе.

Вранці… люблю каву. У мене своєрідний ритуал, бо філіжанка чорного напою стимулює мозкову діяльність.

 “Погляд”