Сім’ї ветерана повернули нагороди, які 30 років пролежали в музеї на Тернопільщині
Після судової епопеї, що тривала протягом двох років, сім’я Яковлєвих нарешті тримає в руках бойові та ювілейні нагороди свого батька й дідуся Красненка Василя. Передані Чортківському краєзнавчому музею для створення експозиції, вони пролежали там 30 років. Упродовж цього часу жодного разу не виставлялися, як стверджує сім’я позивачів. Небажання музею повертати пам’ятні нагороди вилилося Чортківській міській раді (музей є комунальною власністю громади Чорткова) в немалу суму, пов’язану із судовими витратами, невиконанням ухвалених Тернопільським апеляційним судом рішень, – близько 27 тисяч гривень.
А нагороди вже не ваші!?
Похід до музею у 2014-у Наталії Василівни, доньки Василя Красненка, виявився малообіцяючим. Тодішній директор закладу Яромир Чорпіта пояснив: «На жаль, ці нагороди вже стали державною власністю». Про це промовисто говорили музейні нумерації на нагородах. «Пан Яромир гарно прийняв мене. Дістав, показав усі нагороди та супровідну документацію до них. Її ми також додавали», – згадує пані Наталя. Тримаючи тоді батькові нагороди, вона не підозрювала, що бачить їх востаннє і повернення займе не один рік.
Та, щоб краще зрозуміти ситуацію, відмотаємо плівку на 30 років назад…
Надворі 1990-й рік. 10 травня помирає Василь Красненко. Тоді очільниця музею Людмила Котенко, яка товаришувала із покійним, просить його дружину Іванну Миколаївну передати музею нагороди чоловіка. Вона пропонувала зробити експозицію для увічнення пам’яті Василя Красненка як почесного громадянина міста. «Людмила Яківна була коліжанкою дідуся. І також ветеранкою. Так як дідусь був головою районного суду, директором побуткомбінату, Управління соціального захисту, його багато хто знав у Чорткові. Він був шанованою людиною в місті. Ми передали до музею для експозиції й кілька фотографій дідуся. Мало гарно бути», – розповідає внук Красненка Юрій Яковлєв.
Василь Красненко і Григорій Яковлєв – дідусі Юрія Яковлєва (зліва направо)
Повернути втрачене
Проте не склалося. Нагороди жодного разу, як уже зазначалося, не виставлялися. І все так і залишилось би, якби Юрій Яковлєв для себе твердо не вирішив повернути дідусеві нагороди.
Сім’я непокоїлася. Адже по всій Україні, як згадує Юрій, було багато розмов про зникнення нагород із музеїв. Свої ж втратити не хотіли.
Не допомогли кілька листів до Міністерства культури. Керівництво музею переконувало у своїй правоті. Проте адвокат позивачів Віталій Кушнірчук був впевненим у зворотньому. Його не зупинило рішення Чортківського районного суду. Зрештою Тернопільський апеляційний суд постановив задовольнити позовні вимоги: визнати незаконним віднесення нагород до Музейного фонду України та повернути їх спадкоємцю нагородженого. Чортківська міська рада подала касацію до Верховного Суду. І, як розуміємо, програла.
На цьому етапі до корзини витрат відповідача додався виконавчий збір у розмірі майже 19 тисяч гривень, 1,5 тисячі гривень – за касаційну скаргу та близько 5 тисяч – за невиконання рішення Тернопільського апеляційного суду.
Позиція музею
Здавалось би, для чого доводити до таких витрат? За відповіддю на це запитання йдемо до сьогоднішнього директора музею Івана Вівата. Тут вже …енний рік проводиться ремонт та інвентаризація. А гори коробок наче нагадують про переїзд, що надто затягнувся.
«Я ту жінку розумію. Все нормально. Але вважаю, – говорить Іван Віват, – що наш гуманний суд виніс незаконне рішення. Це моя думка. І це кажуть мені всі фахівці, до яких я звертався. 30 років тому були передані нагороди на зберігання в музей. 30 років – це тимчасове чи ні? Відповідно до певних положень, це не можна віддавати. Але якщо є рішення суду – ми його виконали. Я працюю тут тільки рік. Не є таким сильним знавцем. Рішення Чортківського районного суду було на нашу користь. Не знаю нюансів, на які вони оперлися. Я таке застав. Це не моя вина», – стверджує директор.
Пояснюючи, чому не показував нагороди, Іван Осипович говорить, що не мав права це робити, поки триває інвентаризація. А щодо експозиції: виною всьому гроші, а за попередні роки причин, чому нічого не виставляли, не знає. Також додає, що планує писати листа до Міністерства культури, щоби запобігти подібним випадкам.
Аргументи позивача
А «нюанси» були. Є два акти: за 14 травня та 3 червня 1990 року. Перший – про передачу до музею 14 нагород, а другий – 12 супровідних документів до них. У обох йде мова лише про «зберігання». Ні тимчасове, ні постійне. А в інвентарних картках, заведених саме на нагороди Василя Красненка, акті прийому-здачі за №1775/1635 записана дата – 20 квітня 1990 року. За 21 день до смерті власника.
На акті прийому-здачі за № 1776/1635 від 3 травня 1990 року. При чому ні підпису, ні прізвища особи, яка передавала нагороди, немає.
У документах також відсутнє уточнення про характер зберігання. Згідно з пунктом 5 «Инструкции о порядке приема в музей страны для експонирования и хранения орденов и медалей СССР» розпоряджатися нагородами, документами особи за її життя не можна.
Тож, зсилаючись на постанову Тернопільського апеляційного суду, можемо зробити висновок: у музеї просто не перевірили, чи могла дружина Красненка на той час розпоряджатися нагородами, чи погодились на їхнє передання музею син та донька. Згідно з інструкціями, які діяли на той час стосовно «порядку прийому» та «обліку і зберігання», не вказано про рішення виконкому обласної ради народних депутатів чи ще якогось органу про прийняття на зберігання інших нагород. Тож не можна вважати нагороди такими, що пройшли всі етапи реєстрації та музейного обліку.
Нарешті вдома
Усі відзнаки та супровідну документацію позивачам повернули 8 липня цього року. В музеї. За присутності свідків, працівників відділу культури, двох представників виконавчої служби, директора музею та Наталі Василівни. Рішення таки виконали, що вже дозволяє з полегшенням видихнути сім’ї позивачів.
За розмовою Юрій Яковлєв показує фото дідуся, яке знайшов на російському сайті «Память народа». Там міститься розсекречена інформація про радянських героїв Другої світової війни. Звідти він вперше дізнався, що дідусеві дали нагороду «Орден Красной Звезды» за вміле керівництво взводом при форсуванні річки Одер. Тоді він показав себе «смелым, умелым и стойким командиром».
Юрій часто рибалив із дідусем. Пам’ятає його життєрадісним, веселим. Тепер нагороди обох дідусів Юрія: Василя та Григорія, які пощастило не віддавати у музеї, разом. Він із радістю тримає в руках повернуті пам’ятні відзнаки. І планує виділити в кімнаті якесь особливе місце для них, зробивши власноруч невелику домашню експозицію.
Ця судова тяганина насправді симптоматична. Обидві сторони стояли на своєму, адже були переконані у власній правоті. Передання нагород на зберігання музею не пройшло всі етапи музейного обліку. А при складанні актів було допущено чимало помилок. Суд доказав у цій справі, що закон не має терміну давності. Хоч би й 30-річної. І його рішення потребують виконання, навіть якщо вони означають для музею віддати цінний експонат.
А нагороди ваших дідусів та бабусь вдома?!
Джерело: ЧортківCity
Коментарі вимкнені.