Тернопільський священик відповів, коли віра не дозволяє брати зброю до рук
Вірні деяких християнських конфесій навіть не прохо дять строкову службу, а лише альтернативну. Чому так відбувається? У традиційних Церквах (православних, католицьких) нема заборони на військову службу. Тим часом у протестантів існує така річ. Чим вони аргументують таку заборону?
На жаль, давні суто теоретичні розмови про участь та місце християнина під час військового протистояння нині перейшли в цілковиту практичну площину. Бо й дійсно, питання ставлення християнина до зброї та вбивства в наш час, час коли на сході України триває війна, має бути цілком конкретним, бостосуються кожного християнина без винятку. Як узгодити заповідь про любов до людей, із твердим наміром їх убивати?
Розмірковуючи над цією темою, одразу слід визнати її одною з найскладніших тем у всьому корпусі морального богослів’я. Тому, передчасно звинувачувати людей, які не можуть зрозуміти її вірно, ми звісно ж, не будемо, але спробуємо розібратися з цим питанням поступово, крок за кроком.
Безумовно, одна з найважливіших істин, яку нам потрібно пригадати, намагаючись зрозуміти важкі місця Святого Писання, – це його розгляд у контексті всього Писання. Іноді людини висмикують окремі вірші Біблії та на їх основі намагаються будувати зручні для себе теоретичні богословські конструкції. Зазвичай цим грішать люди, які в силу певних обставин покинули Церкву. Святі Отці часто пояснюють це гординею. Гордовита людина воліє придумати власну віру чи «церкву», замість того, що виконувати те, що Свята Церква Христова проповідує уже більше двох тисяч років. Так стається абсолютно з будь-яким відламком Церкви. Зазвичай їх образливо називають «сектами», але ми будемо більш толерантними, й називатимемо їх просто «культами».
Чим далі певний культ відходив від Церкви, тим більше він губив логічну єдність та гармонію в Писанні. Члени культу переставали розуміти Біблію в її повноті. Більше того, вони не зупинялися в своїх фантазіях та продовжували тлумачити Святе Писання на свій лад, хотіли все більше покорити його собі, замість того, щоб самим покоритися Слову Божому. Якщо Православне тлумачення цілком зрозуміле та прозоре, то тлумачення різноманітних рухів та культів неймовірно нагадує собою складний клубок людських фантазій, упереджень та видавання бажаного за дійсне. Тому, ще раз повторимо цілком банальну річ – чим далі люди від ходять від Церкви – середовища в якому та для його писалась Біблія, тім гірше вони її розуміють. Зрештою, тут немає нічого дивного чи містичного. Це очевидний наслідок того, що люди позбулися свого коріння.
Одним із питань, які віддавна турбували християнську душу, було питання ставлення людей до війни. Настільки правильний пацифізм? Чи можна віруючим людям брати зброю до рук?
Як відомо, чимало культів, зокрема Свідки Єгови, Толстовці чи Адвентисти відмовляються від військової служби, надаючи перевагу альтернативній службі чи навіть згодні на кримінальну відповідальність через ухиляння від такої служби. Чому так? Уся проблема лише в тому, що згадані організації не правильно тлумачать відомі слова Спасителя.
Давайте розглянемо кілька з них, та спробуємо прочитати їх справжній зміст.
«Але ви любіть ворогів ваших, добро творіть і позичайте, нічого не сподіваючись; і буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього; бо Він добрий і до невдячних, і злих» (Лк.6:35)
За тлумаченням багатьох пацифістських культів, ця фраза навчає безумовній любові до ворогів. Але, що станеться, якщо ми тепер пригадаємо про те, що ворогом роду людського в Святому Писанні було названо самого диявола? За логікою людей, які відступили від Церкви, в такому випадку, для того, щоб нам належати до Церкви та спасати свою душу, нам треба буде любити тепер самого сатану! Очевидно, в цьому вірші маються на увазі не вороги взагалі, але наші особисті вороги, яким ми маємо прощати.
«Це є заповідь Моя, щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас. Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх». (Ін.15:12-13)
У цих віршах не тільки немає заборони на службу в війську, але навпаки: там Господь заохочує всіх людей сміливо йти та захищати свій народ, навіть ціною власного життя. Покласти душу – саме означає віддати життя. Однак, важливо розуміти, що Церква завжди розуміла різницю між участю в бойових діях на боці окупанта та на боці захисника. Для тих людей, які йдуть вбивати та загарбувати чуже – прощення не буде. Якщо хтось йде воювати боронячи рідну землю – то таких Господь вважає героями, а їхній вчинок – вершиною втілення християнського ідеалу.
«Ви чули, що було сказано: око за око і зуб за зуб. А Я кажу вам не противитися злу» (Мф.5:38).
Для того, щоб зрозуміти логіку цього вірша, необхідно розглядати його в контексті всієї розмови. Святий Іоан Златоуст, архієпископ Константинопольський, даючи своє тлумачення на ці слова пояснює, що в тій главі Спаситель пропонує нам дев’ять щаблів, яким возводить своїх слухачів на саму вершину благочестя. Якщо уважного читати, то їх легко можна знайти. Звичайно, на перший погляд немає нічого поганого в тому, що християни не будуть противитися злу. Однак, це думкою Златоуста це вже найвища степінь людської досконалості, доступна далеко не для всіх людей та всіх умов. Чудово, коли люди житимуть у такому суспільстві, де кількість зла в світі буде настільки некритично малою, що сам факт непротивлення злу буде позитивним сам по собі. На превеликий жаль, людство грішить, а гріх – прогресує. А тому, нині свідоме непротивлення злу часто означатиме нашу власну згоду на те, щоб гріх і далі розповсюджувався. Своєю мовчанкою ми нічого не зробимо для того, щоб зупинити його, лише більше потураємо йому. Той, хто не розуміє різниці між різними способами непротивлення злу – безумець.
«Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу» (Мф.5:38)
Цей вірш, безперечно, також не завжди можна тлумачити буквально. Досвідчені духівники часто нагадують нам про те, що підставити іншу щоку для нас означає прощати особистим ворогам, а, якщо можна, не відповідати злом за зло, і тим більше, – не відповідати більшим злом на менше. Натомість, Отці-аскети йдуть ще далі, та радять тлумачити цей фрагмент у тому сенсі, що отримані людиною скорботи вона повинна сприймати, як цілком заслужені власною гріховністю надзвичайно корисні, хоча й гіркі ліки. Людина, переживаючи скруту чи якесь горе, повинна збагнути, що в цьому світі вона принесла стільки гріха та зла, що цілком його заслужила. І саме визнання цього очевидного факту, означає «підставити другу щоку» – визнати свої провини, смиренно прийняти цей урок. В ідеалі, підставляти другу щоку без шкоди для себе могли лише святі люди. Нам з вами достатньо робити те, що що можемо, щоб уникнути зла.
Як бачимо, ці та подібні аргументи, дуже мало говорять про те, що християнину не потрібно приймати участь у захисті своєї країни від агресора. Навпаки – вони радше заохочують людей любити «батька та матір» – тобто свій народ і свою землю, не боячись віддати за це своє життя.
Безперечно, війна це далеко не кращий спосіб вирішення політичних суперечок. І тим більше, християни не можуть захищати війну саму по собі. Однак, безсумнівним фактом є те, що Святе Писання не заперечує військову службу. Численні приколади з Біблії можуть це підтвердити. Так, Єгошуа очолював армію Ізраїля у здобутті Ханаанського краю. Давид, змальований, як «муж за серцем Господнім» (1 Самуїла 13:14), був пожиттєвим воїном. Ісус Навин, приємник пророка Мойсея, був воєначальником.
Цікаво, що перед подібною дилемою поставали римські воїни, які розмовляли з Іоаном Предтечою. Очевидно, вони думали про те, що для того, щоб догодити Богу їм потрібно покинути військо. На це Хреститель відповів однозначно: служби покидати не потрібно. «Питали його також і воїни: а що нам робити? І сказав їм: нікого не кривдіть, не обмовляйте і задовольняйтеся платнею вашою» (Лк.3:14).
Апостол Павло у посланні до Римлян нагадує, що: «Начальник є Божий слуга, тобi на добро. А якщо робиш зло, бiйся, бо вiн недаремно носить меч; вiн — Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло» (Рим.13:4). Він не каже, що погано носити меч та служити владі, але каже шанувати існуючу владу.
Так само й апостол Петро, коли охрестив богобоязного сотника Корнилія (начальника полку), що повірив у Христа, він не казав Корнилію залишити військову службу (Діян. 10).
Як бачимо, насправді, проблеми ставлення християнина до військової служби немає – вона надумана. Всі християни служачи у війську виконують свій громадянський та християнський обов’язок. Більше того. Сміливо можна сказати, що людина, яка відмовляється берегти рідну землю від окупанта стає співучасником вбивств тих, хто на нас нападає. Якщо сьогодні не зупинити одну людину, яка прийшла вбивати, і навіть коли буде треба – не ліквідувати її, то вже завтра вона вб’є десятки та сотні інших невинних людей. Де тут буде християнство? Коли стояти та дивитися на це, чи коли сміливо йти в бій, захищаючи свій народ? Та навіть здоровий глузд простих людей говорить, що ті, хто ризикуючи власним життям йдуть проти окупанта – герої, а ті, хто ховаються – боягузи та зрадники.
Звісно, не можна не згадати про те, що існує лише один виняток для християн, які не можуть брати зброю до рук – це священнослужителі. Але це не тільки тому, що для священика правила інші. Вони дійсно інші, але з іншого погляду. Справа в тому, що згідно високих моральних та духовних вимог до звершувача Таїнств Божих, людина, яка мала на совісті тяжкі гріхи, більше не може бути священиком та відправляти Літургію. Але, це стосується не тільки питань ставлення священика до зброї. Існує ціла низка інших канонічних вимог до священнослужителів, які від мирян дотримувати не вимагається. Священик завжди повинен бути кращим, та проповідуючи ідеал християнського життя устами, повинен його являти і власними вчинками. Все ж, чимало ситуацій із життя священика вимагають особливого розгляду архієрея.
І на закінчення, дещо підсумуємо все сказане. Надзвичайно мальовничий та мирний світ, змальований пророком Ісаєю, де всі «перекують мечі свої на орала, і списи свої — на серпи: не підніме народ на народ меча, і не будуть більше вчитися воювати» (Іс.2:4) на даний час для нас не можливим, оскільки крім християн на світі також живуть язичники, іновірці та інославні. А тому, боротьба між народами, в тому числі й військова – очевидний наслідок існування гріха в світі. Ми не можемо позбутися цього, але мусимо приймаючи виклики робити різницю між військовими протистояннями. Одна справа – бути загарбником і окупантом, а інша – захисником і героєм. А ще інша – дезертиром. Ці речі універсальні для всіх держав і релігій.
Коментарі вимкнені.