Тернополянин Олег Кошла об’їздив уже 55 країн світу

– Олеже, усе в житті має з чогось починатися, зокрема й захоплення подорожами…

– У школі мені дуже подобалася географія і відтоді я мріяв про подорожі. Коли ж подорослішав і з’явилися гроші, взявся мрію втілювати в життя. Через туристичну фірму поїхав у Туреччину, Чорногорію і… зрозумів, що хочеться чогось більшого, цікавішого. Коли їдеш кудись через турфірму, ти прив’язаний до готелю, до групи, до гіда. Тобі показують усе причесане, перевірене. А мені, наприклад, у різних країнах цікава їхня автентична культура, побут. Перед тим, як вирушити в подорож, я багато читаю про цю країну, про цікаві для мене місця, які не побачиш в офіційних екскурсіях.

– І куди Ви вперше поїхали самостійно?

– Моя перша самостійна подорож була спланована в Італію. Я наперед вивчив, що мені будуть цікавими Рим, Флоренція, якісь самобутні невеличкі містечка. До речі, хто хоче почати свої самостійні подорожі, то такі країни як Італія, Іспанія є чудовими. Там фактично кожне село й містечко своєрідні, мають неабияку історичну спадщину й оскільки там багато туристів, то до населених пунктів легко діставатися, розвинута транспортна мережа, хостелів для ночівлі. Тому поїздку легко розпланувати через інтернет.

– Тобто, коли Ви їдете в якусь країну, то вже наперед знаєте, що хочете там побачити і як туди дістатися?

– Загалом так. І якщо є можливість придбати квитки через інтернет, стараюся це робити.

– І на транспорт, і на відвідування певних об’єктів?

– До речі, так. Багато де, наприклад, у Колізею у Римі чи на Мачу-Пікчу (доколумбове місто інків) у Перу, продається обмежена кількість квитків. Особливо в сезон. І на вході чи з-під поли квитка не придбаєш, а тільки заздалегідь. У моєму випадку – через інтернет.

– З якими найбільшими проблемами доводилося стикатися?

– Скажімо, у подорож у Перу я летів з Амстердама до Мехіко (Мексика), там робив пересадку до Ліми, Куско на південному сході Перу, далі – до Мачу-Пікчу. Тобто маршрут був складний, але спланований. Та коли ми прилетіли в Мехіко й до пересадки залишалося 4 години, повідомили, що пілоти страйкують і адміністрація підсаджуватиме пасажирів на інші рейси. Я був сам, зі мною було легше й до Ліми я прилетів вчасно. Та коли пересідав у літак на Куско, виявилося, що мій багаж не прилетів. На щастя, мав при собі менший наплічник із грошима, фотоапаратом. А змінне взуття, одяг залишилися у великому багажі. Його чи загубили, чи він не туди полетів… Потрібно було чекати, або ж мандрувати далі, адже все сплановано. Я залишив свої координати в місцевому аеропорту і продовжив подорож. Деякі речі докупив, скажімо футболки. Довелося придбати і взуття, бо в гірській місцевості треба багато ходити й у моїх черевиках тріснула підошва. Пішов на місцевий ринок до їхнього майстра, але він просто прибив підошву так, що цвяхи стирчали збоку. Витрати, але мусив придбати нові черевики.

– Мова не є проблемою в таких подорожах?

– Перед посадкою в літак на Амстердам пасажирів перевіряла жіночка. Її зацікавили мої таблетки. Елементарні, які береш із собою. Скажімо, від алергії, для нормалізації роботи шлунку, від головного болю тощо. Мусив пояснювати. Врешті, нічого не зрозумівши, вона запитала: «А ти іспанською говориш?». Я відповів, що ні. Тоді вона каже: «От якби ти говорив іспанською, не було б жодних проблем. Добре, збирай свої речі й щасливої дороги»… Насправді, якщо люди хочуть порозумітися, то в них це вийде. Мова, звичайно, має значення. Скажімо, у Південній Америці потрібно знати іспанську. Звичайно, у готелях, аеропортах є люди, які на базовому рівні розуміють англійську. До того ж, перед тим, як їхати в Південну Америку, я вивчив кілька важливих фраз іспанською. Головне – вміти привітатися, спитати про аеропорт, кафе, готель тощо. Усе інше пізнається мовою жестів.

– Переважно доброзичливо ставляться до українських туристів?

– Так, переважно. Мало хто звертає увагу на національність. Усі насамперед сприймають тебе як людину. До речі, мала продовження й історія із загубленим багажем. Перед відльотом до Ліми я все ж вирішив спитати про нього в адміністрації місцевого аеропорту. Вони мали мені повідомити, але раптом… Коли прийшов у цю авіакомпанію, постукав у двері, там кажуть: «Так, є ваш багаж, забирайте». Однак, «найвеселіше» сталося пізніше. Стою в черзі за квитками на літак, підходять два копи із собакою і просять перевірити сумку. А треба розуміти, що це рейс «Ліма – Амстердам», у Перу дозволені легкі наркотики, травка. А свій «загублений» наплічник я забрав, навіть не перевіривши, що всередині. А раптом хтось поклав травичку. Беруся пояснювати це копам, а вони сміються, мовляв, усі так кажуть. Та, на щастя, нічого підозрілого не знайшли.

– То скільки Ви кажете об’їздили країн?

– 55… Чи 54? Треба подивитися в записи. У Європі відвідав майже всі країни, крім Британії, Ірландії й таких маленьких, як Ліхтенштейн, Люксембург. З екзотичних – Мексика, Чилі, Перу, Аргентина… До Бразилії ще не добрався. Є сподівання, що тільки-но завершиться карантин, то спробую. Також мрію побувати в США. І ще дуже хотів би побачити Індонезію, Малайзію, Індію, бо наразі я добирався в Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан.

– А звідки найприємніші враження?

– Мене найбільше тягне до Південної Америки – дуже мені там подобається і вона контрастно відрізняється від Європи. Коли подорожуєш Європою, її багатшою територією (Німеччина, Австрія, Швейцарія) то краєвиди за вікном різні, прекрасні, але часом можна забути, у якій ти країні, бо й люди схожі, і цивілізація. А в Південній Америці культура автентична і відстані величезні. Наприклад, Патагонія, яка за площею як дві України, розташована в Аргентині й Чилі, є однією з найменш заселених територій світу. Там на кілометрі квадратному в середньому проживає дві людини. Але в Патагонії побудовані добрі дороги, є аеропорти й головне – є на що подивитися. Подорожуй, насолоджуйся, збагачуйся!

– З усіх подорожей який об’єкт для Вас найцікавіший?

– Навіть не знаю, бо кожен вражає по-своєму. Дуже сподобалося Мачу-Пікчу – колишня резиденція правителів інків. Коли в Південну Америку прийшли іспанці, вони поруйнували імперію інків, а до Мачу-Пікчу, яке розташоване на вершині гірського хребта, не дісталися. І це місто знайшли лише в 1911 році. Воно добре збереглося. Також мені дуже сподобалося в Чилі одне з найвисокогірніших озер світу Чунгара. Воно розташоване на висоті 4570 метрів над рівнем моря. Там гніздиться поза 200 видів птахів, збереглася незаймана природа. Насправді виокремити якийсь один об’єкт дуже важко, бо кожен цікавий по-своєму. Наприклад, коли я був у Самарканді (Узбекистан), то його історична частина справила на мене величезне враження. Там надзвичайно красиво, а пам’ятки – унікальні, це ж одне з найстаріших міст світу. Тобто десь враження більші від природи, десь – від історії, десь – від архітектури.

– І в кожній подорожі є зустрічі з людьми… Яка найприємніша?

– Як не дивно, але це сталося в Польщі. Я точно не знав, де мені виходити й час від часу ходив питати водія. Якось він сказав, що виходити потрібно вже. Я вибіг з автобуса й коли той заховався за поворотом, згадав, що в салоні залишився заплічник із грошима й документами. То було в маленькому містечку Фромборк і мені нічого не залишалося, як шукати таксі. На площі було дві машини. Водій однієї зібрався на косовицю, а інший погодився догнати автобус. Ми довго його шукали на кінцевій зупинці, бо з автостанції він уже поїхав до автопарку. Нарешті там знайшли водія, повернули речі, але за той час ми встигли з дядьком розговоритися й подружитися. Він виявився гарним співбесідником, запропонував повозити мене цікавими місцями Фромборка. А я із самого початку хотів побачити башту в замку на Кафедральному пагорбі, де 31 рік працював Миколай Коперник, спостерігав за зоряним небом. У цій башті він і написав свою легендарну працю «Про обертання небесних сфер». До того ж, дядько розповів мені про особливості місцевого життя, оскільки Фромборк розташований у північній Польщі, недалеко від Калінінграда. А то був 2014 рік, в Україні почалася Революція Гідності й поляк висловив підтримку нашому народові, занепокоєння через близькість Росії. Ми гарно поговорили, він завіз мене на автостанцію і… не взяв грошей.

Ще один цікавий випадок трапився в Аргентині. На автостанції ми дали свої паспорти, аби придбати квитки, а касирка, побачивши документи, зраділа й аж вигукнула: «О, ви з України, у мене там родичі є в Тернополі». Я, до речі, потім знайшов цього родича у Фейсбук. Виявляється, тісний не лише Тернопіль, а і світ.

– А неприємні миті траплялися?

– Переважно ні, але якось у столиці Перу Лімі мені потрібно було з аеропорту доїхати до центру міста. Там курсують 8-місні мікроавтобуси, у яких «зазивали» викрикують, куди їде маршрутка. Я почув, заскочив у одну з них, перепитав, чи доїду до центру. Водій кивнув і ми поїхали. За якийсь час я побачив, що центром і не пахне – якийсь промисловий район, наркомани валяються. А водій зупиняється й каже: «От звідси через 15 хвилин дійдеш до центру» й показав напрямок. Район виявився цікавим, на мене поглядали скоса, але ніхто не зачіпав. І я справді хвилин через 15–20 дістався до центру Ліми. Часом неприємні ситуації виникають із таксистами чи на ринках. Бо насправді всі мої поїздки є бюджетними й часто доводиться торгуватися. Бувають люди, з якими це робити приємно, а є такі, що поводятися агресивно. Але, зрештою, з усіма вдається знайти спільну мову.