Кандидатура нового Прем’єра вже погоджена

Парламентська більшість, що існує зараз у стінах Верховної Ради, тріщить по швах. Операція з її порятунку відбувалася позавчора ввечері на Банковій — до Президента України завітали лідери фракцій для того, щоб обговорити долю як уряду, так і парламентської більшості.  «Народний фронт» виступив за перегляд коаліційної угоди, а «Фронтовики» відкрито погрожують вийти з більшості, якщо тільки прем’єрство Арсенія Яценюка буде поставлене під сумнів. У Блоці Порошенка розуміють, на який ризик наражає їх «Народний фронт». Депутат від БПП Олег Петренко зазначає, що «якщо Яценюк не залишиться Прем’єром, нового главу уряду обиратиме вже наступний парламент». Він же додає, що втрата «Народного фронту» для коаліції буде непоправною. Хоча навіть якщо певні компроміси щодо уряду будуть досягнуті, це навряд чи убезпечить країну від дострокових виборів, додає Петренко.

А тим часом позафракційна Ганна Гопко заявляє, що насправді кандидатура нового Прем’єра вже погоджена і зараз дискусії точаться винятково довкола того, як із найменшими втратами «провести» її через парламент. Що ж стосується коаліції, то вона не уникне переформатування. Вочевидь під прапором нового Прем’єра спробують згуртувати Блок Петра Порошенка, «Батьківщину» й «Самопоміч», а також частину «Народного фронту». Що ж стосується Радикальної партії Ляшка, то ця фракція наразі демонструє бажання повернутися до складу більшості. 1 вересня 2015-го радикали покинули коаліцію на знак протесту проти ухвалення законопроекту щодо змін до Конституції. Слідом за ними (з аналогічної причини) мало не пішла «Самопоміч». Загалом українські коаліціади (і спікеріади також) були завжди сповнені драматизму та неочікуваних поворотів. «УМ» вирішила згадати, як виглядали ці процеси протягом останніх 25 років.

Коаліція №1. «Група 239»

Найперша коаліція в парламенті XII скликання Української Радянської Соціалістичної Республіки (або ж у парламенті I скликання незалежної України) називалась просто й невибагливо — «група 239». Саме стільки у парламенті зразка 1990 року було комуністів. Опонувала їм Народна Рада у складі 126 націонал-демократів. За підтримки «групи 239» Леонід Кучма став Прем’єром у жовтні 1992-го.

Уже сама назва групи акцентує на тому, що комуністи мали більшість у ВР, проте більшість, далеку від домінування. І це при тому, що на момент формування першого українського парламенту держава іще жила при радянському режимі. Водночас майже третину всієї тодішньої Ради становили «рухівці».

Це був перший крок до розмивання червоного кольору у парламенті. У 1998-му до Ради був обраний вже 121 комуніст, а у 2002 році сталося антикомуністичне диво: вперше за десять років незалежності Компартію з незмінного першого місця посунула «Наша Україна» з її 119 депутатами (комуністи отримали лише 65 мандатів).

Утім демократичну більшість у 2002-му створити не вдалось. Усіх переграв блок «За єдину Україну!» (або, як називали його недоброзичливці, «За ЄдУ»). Скромна фракція «заєдистів», котра отримала у багатомандатному окрузі 35 багнетів (і вийшла на третє місце після НУ та КПУ) вирвалася вперед і нагуляла м’ясця за рахунок мажоритарників — і тих, котрі балотувалися під її знаменами, і тих, котрі примкнули до неї потім.

У підсумку «За ЄдУ» мала у парламенті 175 депутатських голосів і заправляла всіма процесами, з легкістю підім’явши під себе і «Нашу Україну» з її 120 депутатами, і бойову, але малочисельну фракцію Юлії Тимошенко (у ЮВТ спочатку було 23 депутати, а з плином часу лишилось усього 18 «душ»).

«Оксамитова революція»: коли більшість іде з Ради

Іще один яскравий сюжет увійшов в історію під назвою «оксамитова революція в Українському домі». Події ці належать до 2000 року, але початок беруть іще у 1998-му. Тоді, після парламентських перегонів, Президент Леонід Кучма доклав усіх зусиль, щоб заблокувати обрання Головою Верховної Ради свого суперника Олександра Мороза. Виснажлива «спікеріада» тривала майже два місяці і завершилася обранням Олександра Ткаченка. Заміщення всіх інших ключових посад у парламенті здійснювалося вже під впливом нового спікера. Першим заступником Голови Верховної Ради став комуніст Адам Мартинюк, заступником — кум Путіна Віктор Медведчук.

Комуністи очолили шість комітетів парламенту, соціалісти — два. Засилля лівих раптом перестало подобатись Леоніду Кучмі. Угода про утворення парламентської більшості містила в собі зобов’язання фракцій добитися відставки всього лівого керівництва ВР. У цій ситуації Ткаченко влаштував цілу виставу, аби лише не допустити голосування щодо недовіри голові парламенту. Згідно з регламентом, для зміни керівництва парламенту був необхідний кворум у дві третини складу депутатів. Кожного разу, коли поставало це питання, ліві партії не реєструвалися. Дні йшли за днями, але сформована більшість не могла легітимізуватися.

Відтак «більшовики» покинули приміщення Верховної Ради і перебазувалися в Український дім на Європейській площі. Меншість депутатів залишилася у приміщенні парламенту, але не могла працювати через відсутність кворуму. Тим часом більшість віддала крісло спікера Івану Плющу. Це був перший і єдиний демарш більшості, пов’язаний із залишенням поля бою. В подальшому всі баталії відбувались безпосередньо у сесійній залі. А баталії були такі.

Злети й провали 2006—2007 рр.

8 грудня 2004 року парламент висловився за проведення так званої «політреформи», котра перекроїла Конституцію в частині повноважень Президента та Верховної Ради. Нововведення торкнулись і функціонування парламентської більшості, яка з суто номінального утворення переходила у розряд обов’язкових інституцій, оскільки Рада, котра протягом 30 днів не сформує коаліцію, могла бути розпущена указом Президента.

Вибори 2006 року поставили депутатів перед необхідністю дотримуватися букви закону. До формування більшості народні обранці почали ставитися вельми серйозно — настільки, що кожна наступна коаліція отримувала власне ім’я.

Перша після «Помаранчевої» революції та політреформи більшість звалася «Коаліція демократичних сил» (2006). Дитя з’явилось на світ мертвонародженим — не варто було й клопотати довкола його «хрещення». Дарма, що «помаранчеві» сили на той момент домінували у парламенті (БЮТ провів до Ради 129 депутатів, «Наша Україна» — 81, а СПУ — 33 депутати).

Вищеназвані союзники заходилися робити коаліцію, зійшовшись на тому, що Прем’єр-міністром України буде Юлія Тимошенко, а спікером парламенту — Петро Порошенко. Соціалісти ж раптом відчули себе обділеними, й пішли торги, головний аргумент яких полягав у тому, що «Наша Україна» й так зірвала джек-пот, делегувавши «свою людину» у президентське крісло.

На це «НУ» відповідала, що посада Президента у подібних розкладах участі не бере. Однак претензії Соцпартії підтримав БЮТ, але справа зайшла у глухий кут. Сан Санич Мороз, якому дуже хотілося вдруге стати спікером, не став чекати розв’язки цієї драми, пішовши по допомогу до іншого табору. Йому допомогла посісти омріяне крісло нова коаліція, до складу якої увійшли «регіонали», соціалісти та комуністи. У підсумку — Мороз пробув спікером трохи більше року, входячи до складу так званої «Антикризової коаліції» (2006—2007 рр.).

Усе змішалося в домі коаліціянтів, коли «антикризова» коаліція продемонструвала тенденцію до перетворення на «широку», а точніше, у дуже-дуже широку коаліцію, котра ледь не стала конституційною більшістю — Президент Віктор Ющенко, побачивши, як депутатські «тушки» масово мігрують під крило до «антикризовиків», оголосив у 2007-му дострокові парламентські вибори.

Від кінця «нульових» до 2014-го

Ці вибори породили «Коаліцію демократичних сил»-2 (2007—2008). На її формування пішли мандати двох фракцій — БЮТ (156 депутатів) та «Нашої України» (72). Проте коли справа дійшла до  обрання Прем’єр-міністром Юлії Тимошенко, Раді не вистачило буквально одного голоса (домовленість між коаліціянтами полягала в тому, що очільником уряду стає представник БЮТу, а спікер обирається з середовища «нашоукраїнців»).

Незабаром Тимошенко таки вдалося всадовити на «царствіє», а тривала й виснажлива спікеріада завершилась обранням Арсенія Яценюка. Хоча на той момент НУНС замислювався над кандидатурою і Івана Плюща, і Юрія Єханурова, і — особливо — В’ячеслава Кириленка.

Друзі і недруги коаліціянтів нагадували, що за рік перед тим уся «помаранчева» дружба розвалилась через невміння домовлятися, а плодами цього невміння скористався Олександр Мороз. Тоді, у 2007-му, все буцімто завершилось добре, але мить гармонії була нетривалою.

У 2008-му Віктор Ющенко видав указ про призначення дострокових парламентських виборів, але цього разу до виконання указу не дійшло.

Вибори не відбулися, але спікер Яценюк — у зв’язку з тим, що коаліція демократичних сил припинила існування — подав у відставку. А парламент VI скликання продовжував працювати. І видавав на-гора більшість під назвою «Коаліція національного розвитку, стабільності та порядку» (2008—2010), до складу якої долучилися ще й депутати від Блоку Литвина.

Ця коаліція проіснувала до президентських виборів 2010 року, а потім переформатувалася у «Коаліцію стабільності та реформ». Її ядро становили Партія регіонів та комуністи. За результатами виборів 2007 року цим двом політсилам не вистачало зовсім трохи голосів, аби утворити власну більшість (адже ПР провела до Ради 175 своїх представників, а КПУ — 27). Та після обрання Президентом Віктора Януковича 20 депутатів Блоку Литвина і ще 16 перебіжчиків (в основному — з БЮТу) склали їм компанію.

Наступна «іменна» коаліція постала вже після перемоги Революції гідності й утечі Віктора Януковича. Нова спілка під назвою «Європейський вибір» проіснувала з 27 лютого по 24 липня 2014 року. Її утворили 250 народних депутатів iз фракцій «Батьківщина», «УДАР», «Свобода», а також груп «Економічний розвиток» та «Суверенна європейська Україна». В липні 2014-го частина коаліціантів покинула склад більшості, аби створити передумови для дострокових виборів.

Після їх проведення восени 2014 року було сформовано нинішню більшість — «Європейську Україну», яка веде свій відлік iз 27 листопада. До її складу, як відомо, увійшли «Народний фронт», Блок Петра Порошенка, «Самопоміч», «Батьківщина» та Радикальна партія Ляшка. Остання покинула лави коаліції на початку вересня 2015 року. Це було перше, але вочевидь не останнє потрясіння, з котрим iще стикнеться «Європейська Україна».