«Ніколи не думав, що колись вб’ю людину. Спочатку нарахував 200, потім збився»

«Боже, їсти хочу, а немає…», – написав він десь опівночі. І мені став поперек горла апельсиновий сік. Стало незручно за м’яке ліжко і за ті кляті салюти за вікном, які хтось запускав цілий вечір.

– Боже, їсти хочу, а немає.
– Коли ти їжу нормальну бачив останній раз?
– Коли вдома був.
– Взагалі не годують?
– Раз на три дні.
– А вода?
– Дощова. Ще дві каністри по три літри залишилось нормальної. До нас немає підходу – кругом бомблять. Ще пару днів, і нас всіх роздавлять, як бліх.

Поки я шукала слова, яких не було, прийшло ще одне повідомлення, останнє за ту ніч: «Коли закінчиться це все?», – запитав він. Тим часом фейсбук гримів про перемир’я між двома президентами. А на наступний день він сказав, що наші хлопці відбили шість атак.

В одному кінці міста проводять в останню путь молодого солдата, а в іншому – його ровесник одружується

«Це ж до чого людину треба довести, щоб вона так говорила?», – дивлячись в нікуди, промовила моя подруга. Ми довго роздумували над словами солдата, молодшого за нас. Не хотілось слухати музику, їсти, розважатись. Так тривав день. А на наступний забулось якось, зібрались, пішли на пари, гуляли, сміялись. У листопаді уже буде рік, як триває ця невидимо-моторошна війна. В одній країні одночасно гинуть під снарядами і запускають салюти. В одному кінці міста проводять в останню путь молодого солдата, а в іншому – його ровесник одружується. «Дай Бог, щоб не відчували люди цієї війни», – пише мені він. Відповідаю: «Вони бояться відчувати». А він: «І правильно роблять».

Цей хлопець визволяв Слов’янськ, після чого їх відпустили на 15 днів додому (не на 30, як має бути). Тільки його побачила, помітила чітку зміну – погляд став іншим. Таким, як з книги Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики» – пустим. Так само говорив, що вони голодували, пили дощову воду, проціджену крізь піджак. А ще він сказав: «Ніколи не думав, що колись вб’ю людину. Спочатку нарахував 200, потім збився». Страху повертатись не було, боявся тільки, щоб мама не дізналась, де він. Рідна, має думати, що її син в частині, в повній безпеці.

Недавно на електронну скриньку російського гурту «Сплін» анонімно надійшов лист. Слова поклали на музику, і для багатьох він став гімном цієї війни:

«Одевайся, пойдем, чудовищно пахнет гарью,
Выводи свои обугленные войска.
Мы такого тут натворили и наломали,
Что от ужаса сгущаются облака.»

Прагматизм душить наївні сподівання. Але все ж, Боже, бережи їх. Хоча б в ім’я справедливості.

P. S. Ім’я не вказано, бо мама не повинна дізнатись.

Юля Тодоренко, Сказ

-1 thoughts on “«Ніколи не думав, що колись вб’ю людину. Спочатку нарахував 200, потім збився»

  • 18:30 | 15.10.2014 о 18:30
    Permalink

    Господи, збережи його і ще якомога більше.Але чи це можливо, коли окупанти зі страшною зброєю ідуть і йдуть на наші мирні міста

Коментарі вимкнені.