Ланівчанка Наталія Севастьянова – командирка медичної роти

У свої 47 років Наталія прийняла рішення піти на службу в армію. Та одного її бажання було недостатньо. Довгий шлях довелося пройти жінці, враховуючи обмеження у віці, щоб потрапити до війська. Через Міністерство оборони отримувала військове звання та посаду.


Позаду в Наталії — підтвердження спеціалізації лікаря анестезіолога-реаніматолога на базі Української військово-медичної академії на кафедрі післядипломної освіти, далі — навчальний центр «Десна», а потім місто Яворів, 24 окрема механізована бригада. Спочатку працювала начальницею евакуаційного відділу. Сьогодні — командирка медичної роти, уже лейтенант, у її підпорядкуванні — близько 50 чоловік. Каже, що чоловічий колектив не сприймає жінку-офіцера, але разом з тим, хлопці завжди готові підтримати, допомогти, порадити.

Ланівчанка Наталія Севастьянова — лікарка анестезіолог-реаніматолог та психіатр за професією. Певний час працювала в реанімаційному відділенні Лановецької районної лікарні, згодом також у реанімації в обласній психоневрологічній лікарні міста Дніпро. Скуштувала за своє життя й заробітчанського хліба за межами України. Разом із чоловіком Віктором виховують трьох дітей. Старші — 22-річна Аня та 20-річний Андрій — уже студенти, навчаються за кордоном, там же працює і їхній батько. А 12-річна школярка Анастасія наразі проживає в Ланівцях з бабусею та дідусем.

— Повернулася з-за кордону, роботи не було, — пригадує Наталія. — Подумала, що зможу бути корисною в армії. Мій брат Володимир — військовий, він підполковник, 4 рази був у зоні бойових дій на сході. До речі, крім мене, ніхто в нашій родині навіть не знав про це. Частково і його приклад підштовхнув мене до рішення рятувати життя бійців, бо знаю, як це важливо сьогодні, коли триває війна. Про своє нове місце роботи я свого чоловіка поставила до відома вже коли влаштувалася. Звісно, він не був у захопленні, але з розумінням поставився до мого вибору. Тепер підтримує, переживає за мене і всіх, хто зі мною.

Із 2018 року Наталія Севастьянова — військова медичка. У зоні бойових дій була чотири рази. Уперше потрапила в район Авдіївки, де якраз було гаряче. В екстремальних умовах доводилося рятувати поранених. Були, на жаль, і втрати.

— Коли розумієш, що від твоїх знань і професійних дій залежить життя і здоров’я людини, то емоції просто відключаються, працюєш, як на автоматі, всліпу, бо нічого, окрім пораненого бійця і медикаментів, не бачиш, — говорить лікарка. — Як би це парадоксально не звучало, але в мене немає емоцій. Емоційним дуже важко. Вважаю, що справжній медик повинен мати холодний розум і діяти чітко. Кожен випадок ми потім з колегами обговорюємо, розбираємо на деталі, аналізуємо: як спрацювала команда, чи була злагодженість дій. Це необхідно, аби в майбутньому не допускати помилок. Я не була з початку війни на передовій. Тоді творилося справжнє пекло. Але війна — це завжди біль, страждання, смерть, розчарування. Незалежно, скільки часу вона триває. І навіть не важливо, чи ти «на нулю», чи на третій лінії оборони.

Ще два роки тому, зауважує жінка, матеріально-технічне забезпечення та харчування в армії було кращим, хоч і багато допомоги отримували від волонтерів. Дякує також своїм землякам-ланівчанам, особисто Валерію Собчуку і його друзям за цінні посилки, які він передавав їй неодноразово. Зараз готується з дня на день відбути у чергове тривале відрядження в зону ООС. Каже, не вистачає в армії фельдшерів, лікарів. Багато медиків скорочують в районних лікарнях, але не багато з них горять бажанням працювати у війську. До речі, з Лановеччини ще лікарі з районної лікарні Михайло Ткачук (анестезіолог-реаніматолог), Михайло Пелишок (акушер-гінеколог) і сільська фельдшерка Леся Півоварчук (у війську донині) були мобілізовані і працювали в зоні бойових дій.

Наталія Севастьянова нагороджена відзнакою «Козацький хрест» І і ІІ ступенів, від-значена почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За досягнення у військовій службі» І ступеня. До неї з повагою ставляться підлеглі, за врятоване життя і здоров’я дякують вояки. Мої знайомі з 24 бригади позитивно відгукуються про нашу славну ланівчанку, а їхню медичку-офіцера. Кажуть, має вольовий характер, у міру вимоглива, уміє радитись, знаходить спільну мову з усіма. Приємно це чути.

Захоплюються своєю мамою і троє її дітей. Тішать своїми успіхами. Аня володіє 8 мовами, побувала у багатьох країнах світу. Андрій знає 6 мов, пише вірші, грає на гітарі. Настя також творча — займається в Олега Яцули в будинку дитячої творчості. Розумні діти. Щоправда, рідко тепер сім’я зустрічається разом. Не часто буває Наталія і в батьківській оселі. Але в один із днів, коли вона приїхала в Ланівці, ми й зустрілися. Неохоче погодилася на інтерв’ю. Каже, що нічого особливого не зробила, просто робить те, що вважає необхідним. А покликання медиків — рятувати людей, допомагати з реабілітацією. Бо кожен виїзд туди, де йде війна, відбивається на психічному та фізичному стані людини. Хтось може з цим впоратись самостійно, а комусь потрібна кваліфікована допомога, фахова підтримка, дружня порада. Тож роль медика тут неоціненна. Тому всі бажають їм самими бути здоровими.

Здоров’я, щастя, добра і перемоги всім нам. Особливо тим, хто береже наш мир і спокій. Дякуємо!

Наталя ГАМЕРА.

Проєкт здійснено за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *