Оптиміст без ноги – історія мешканця Тернопільщини Василя Івасюка

Ця історія – про Василя Михайловича Івасюка, який став героєм нового сюжету соціального проекту “Виклик долі” на телеканалі TV-4 за підтримки управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області.
Робочі моменти зйомок журналістів телеканалу на Тернопільському казенному експериментальному протезно-ортопедичному підприємстві, де потерпілому на виробництві Василю Михайловичу виготовляють протез.

Отож, чи легко йому бути оптимістом?
Щоранку він наче створював себе заново. Простий чоловік, звиклий до роботи в селі, з дитинства любив Дністер і те відчуття легкості, яке давала краса та обшири річки. Василь Михайлович Івасюк не був ніколи ліриком, та на Борщівській землі душа його завжди співала…
Живе в селі Білівці – за триста метрів від Дністра, а немає коли на ту річку вибратися, щоб посидіти з вудкою разом із сином Максимом чи друзями, відпочити, помріяти. Все має якусь роботу.
Вже перейшов ювілей – за шість десятків донесла його доля. Розповідає про себе якось зніяковіло, мовляв, усеньке життя проробив плановиком в колишньому колгоспі. Решту – все, як у людей: сім‘я, діти, господарка, яка забирає багато часу…
Та щоранку він наче створював себе заново. Бо тяжко було без ноги бути оптимістом, з інвалідністю все встигати. А почалося таке непросте життя Василя Михайловича у вісімнадцять літ. В той день все було, як завжди – працювали на колгоспному полі. Отримали наряд стягувати солому трактором коло верхнього ставка. Колгосп в селі Вигода Борщівського району об’єднував тоді п’ять сіл, тільки на тракторній бригаді в сезон працювало більше 150 чоловік. А Василю Михайловичу Івасюку – лише вісімнадцять років виповнилося та він вже освоїв трактор Т-74 і стажу мав два роки. Опісля механізатори переїхали на іншу площу – в рідне село хлопця – Білівці. Василь причіпляв плуг до трактора, а в його напарника за кермом нога сковзнула з муфти. Трактор рвонув назад, переламавши Василю ногу.
Лікували, оперували ногу. Ампутували. Так і став юнак інвалідом трудового каліцтва, отримавши перше життєве хрещення ще не ставши твердо на свої ноги… Чужий недогляд обернувся для молодого хлопця справжньою трагедією. Та писав Ремарк, що доля ніколи не може бути сильнішою спокійної мужності, яка протистоїть їй. Бо ще до травми зустрічався з Олею із сусіднього села – дівчиною, яку помітив відразу і з якою вирішив одружитися. Та хіба міг, ставши калікою, претендувати на її увагу та приязнь? Тому для себе вирішив, зробивши протез, йти вчитися, аби не бути тягарем ні для кого, здобувати знання та новий фах. Вивчився в Кам’янець-Подільському технікумі і повернувся працювати у колгосп обліковцем.
Минуло кілька літ, кожен день Василь проживав своє життя, не відаючи, що доля виявиться до нього щедрою. Оля теж працювала в колгоспі – в польовій бригаді. Так і зійшлися в подружню пару, бо в цьому молодому хлопцеві вона відчула ту внутрішню силу та опору, якої часто не мають багато здорових чоловіків. Трійко дітей виховали, двох дочок вже видали заміж, надбали внуків.
Зустрілися з Василем Михайловичем в Тернополі. Вирішив В.Івасюк замінити протез на Тернопільському казенному експериментальному протезно-ортопедичному підприємстві , вже поспілкувався з фахівцями, залишилося зробити примірку відповідного ортопедичного взуття. Тож скористався можливістю і прийшов на прийом до керівника управління ВД ФССУ в Тернопільській області Ф.Бортняка, щоб вияснити деякі питання. Має від Фонду автомобіль «Славута», який отримав вже давно. Чоловікові розказали, що через десять років експлуатації автомобіля він має право на заміну.
Спілкувалися якось по-родинному, невимушено, Василь Михайлович зізнався, що хоч йому і пропонували від Фонду путівку на оздоровлення в санаторій, та він ніколи з такої можливості не скористався, бо має майже дев‘ять гектарів землі. Тож робити є коло чого. Тепер хоч допомога підросла: дочки, зяті підсобляють, син і на тракторі працює, і токарний станок освоїв – від батька тягу до техніки перейняв.
Василь Михайлович ходить з паличкою, однак ніхто і не думає, що це людина з обмеженими можливостями. Він сміється: як чоловік по-справжньому хоче жити, то медицина безсила. І розповідає притчу про діда, який у 80 років дуби садив, щоб з тих дубів ще зміг добрі балки на хату витесати. Отак, каже, треба мислити – позитивно, працювати над собою і головне, мати силу волі, духу.
«Дуже хотілося б, щоб молоді люди, з якими, так як і зі мною, сталося нещастя, не втрачали віру в себе, в свої можливості» – підсумував В.Івасюк.
Кажуть : коли неприємності відступають, головне – їх не переслідувати. Тепер, восени, коли всі польові роботи на землі завершені, садовина, городина зібрані, поля – зорані, Василь Михайлович досі не знайде часину, щоб добратися до Дністра, подихати, порибалити. Цей простий чоловік, звиклий до роботи в селі, якось зачіпає своєю життєйською філософією, яка вища за мудрі слова сильних світу цього. Бо мені завжди здавалося, що кожен на цій землі дуже важливий. Особливо той, хто обробляє землю, любить її.

Зоряна Замкова

Управління ВД ФССУ в Тернопільській області