Теребовлі 920 років: майже як два Тернополя, чотири Луганська, 16 Горішніх Плавнів чи як Донецьк, Бердянськ, Дніпро і Станиславів мають вкупці

Оригінально описав відзначення 920-річчя Теребовлі мешканець міста, письменник Назарій Заноз:

“Ото нині празник, Теребовля святкує 920 років. Майже як два Тернополя, чотири Луганська, шістнадцять Горішніх Плавнів чи як Донецьк, Бердянськ, Дніпро і Станиславів мають вкупці.
І що ж більшість українців знає про Теребовлю? Та нічогісько. І справді, важко повірити, що про місто з тисячолітньою історією ніц невідомо. Воно ніби є, його навіть позначають на картах, його купа людей проїжджала, але одиниці можуть сказати, що там були.
Можна навіть подумати, шо Заноз, Амрагович, Андріїшин, Бугаєнко і ше якихось пару вар’ятів придумали собі місто, і всім розказують не тільки, шо вони звідтам, а й шо там жиють. Наробили декорацій і знимкують якісь віадуки. Ше Вітю Павліка підмовили, то той постійно каже, шо з Трембовли. Тільки часом плутаєси, бідака, раз каже, шо то містечко, а раз – шо село. Якби таке місто справді було, то йому би вже таке Маґдебурзке право на голові витесали, шо вже би не міг ніхто сказати: Вітя не в тім’я битий. А так ж зразу видко, шо то всьо легенди і міфи Давньої Греції, тобто Галеції, тю, Галичини.
Бурачковичі Волошина і Ялівець Прохаськів – і ті правдивіше виглядают. Та навіть Нарнія – і та. Правда, і за Львів так само правдивіше, бо так, як послухати лємбєрзьких екскурсоводів на Ринку, то Заноза і Павліка чесніськими людьми назвати навіть язик си поверне. Того в тій Галичині тако вже і не знаєш, в шо і кому можна вірити. Того віриш в усе і всім. Хай балакают, може і самі в то, шо верзуть повірять. І так з’являться не тільки різні там Теребовлі, а і віадуки, акведуки й інші архедухи.
Так постают собі одразу 920-літні, і то так навсправжки, шо і теребовлянці корінні вимальовуються, і емігранти, так само корінні. При чому останніх так багато знаєш, же не відаєш, чи не подалося і собі місто тишком-нишком на які Апеніни, Піренеї чи інші заробітки?
Але нє, не перебралося, власне, розумієш те найліпчіше якраз на День міста, себто на празник, ну, на Івана. Бо тоді зі всіх усюд тягнуться каравани теребовлянців додому: з Сицилійщини й Ілінойщини, Манітобщини й Кобиловолоччини, Португаличини та Гниловоддя, себто Росії. Цвіт папороті шукати, само собою. Не за містом скучили ж.
Після файного застілля із вирішенням усіх насущних проблем світу всі вибираються на танці. Старші одразу кидаються в нерівний бій з оковитою й полькою, а молодші, шо вже поробилися лондонцями, брюсельцями й іншими сталічними показово кривлят писком, відвертаютси, затикають вуха, бо бояться, що не витримають. Не витримають й полетять на вертольотах пальонки вести нерівну боротьбу з полькою тернопільською і трембовельською, танцем качат, собачими вальсами та коров’ячими млинцями, котрими щедро всіяне скаковисько. Полетять шукати цвіт папороті.
Врешті-решт десь під ранок вони таки тую квітку знайдут, коли очуняють в купі сміття на березі Гнізни. Вони глянуть вгору й побачать там когось сліпуче білого й запитають: «А чьо не танцуєм?» Хтось білий схилиться до них і тихесенько проволає на вушко: «Бо всьо вже, файрант, квітка!», й помете собі далі”.