Теребовлянcьке кохання, яке запізнилось на півстоліття
На подвір’ї школи гучно пролунав дзвоник, і ми, як і колись в далекому 1960 році, поспішали до класу. Тоді тут стояли великі чорні парти, а тепер ми сідали за зручні світлі столи. І шкільна дошка теж вже була не чорна, а коричнева. Зрештою, не так то ми і вдивлялися в інтер’єр класу, а більше приглядалися один до одного і часто не впізнавали. Не дивно, адже промайнуло більше півстоліття. Збуджені і галосливі, мов школярі, ми, нарешті, посідали, якось притихли, наче й справді в очікуванні уроку. Нарешті вибрали символічного вчителя, який викликав до себе посеред класу, де кожен з нас на дошці мав поставити свій підпис і прозвітувати за пройдений етап свого життя. Усі так хвилювалися, ніби той учитель мав би і справді виставляти оцінки. Хтось був аж занадто багатослівним, хтось говорив зовсім мало, хтось вихвалявся своїми досягненнями, а хтось − своїми дітьми і онуками. Тут, у класі, раптом утворилась якась дивна атмосфера отих школярських років. Хтось навіть кинув папірцем у голову колись найкрасивішого учня Романа, а той від несподіванки аж пригнувся, довго оглядався і крутив своєю сивою головою, яка п’ятдесят років тому була чорною кучерявою шевелюрою. Деякі поважні «хлопці» збитошно шарпали за коси усміхнених «дівчат», як колись. Всі сміялись, згадували юність і з нетерпінням чекали, що ж розповість гордість класу Богдан, який багато чого досягнув у житті, живе в Києві, став відомим науковцем, академіком, об’їхав увесь світ. Ото вже буде хвалитись, думали усі. А він вийшов на середину класу якось несміливо, наче його мучив якийсь життєвий тягар. Став біля дошки, якимісь прискіпливим поглядом зміряв нас, потім опустив голову в задумі і почав тихо говорити. Всі, наче по-команді, притихли, насторожилися.
− Я мовчав цілих п’ятдесят років! − почав Богдан. − То ж досить отого мовчання. Я розкажу вам усім про своє перше кохання. Так, я не раз у своєму житті закохувався, я любив жінок, але такого кришталево-чистого, казково-таємничого кохання, яке збуджувало кожен атом мого тіла, я вже не пережив ніколи. Моя однокласниця! Я їй сьогодні дякую за це почуття. Мені не раз хотілося підійти і сильно-сильно обняти її, але у той же час я навіть не смів доторкнутися до неї. Я думав про неї і вдень, і вночі, і на уроках, і на перервах. Мене кидало то в жар, то в холод, то я горів, то змерзав. Її ім’я я писав в кожному зошиті, у кожній книжці, на снігу і на землі, подумки і насправді. Ах, то було моє перше юнацьке кохання. Так, я страждав, я мучився, але якою ж солодкою була та мука, від якої я не відмовився б ні за яку ціну. Та про моє кохання не знав ніхто. Знав тільки я. І мені здавалося, що до того святого почуття не має доторкнутися ніхто, бо воно перестане бути святим, воно, мов те дорогоцінне скло, розіб’ється на друзки.
Боже, як я помилявся! Ви всі маєте дітей, онуків. Я не даремно про це сьогодні згадую, бо хочу, щоб ви їм пояснили, що не можна мовчати, щоб оте кохання не було полоненою у клітці пташкою, яка не співає. Нехай це неповторне почуття кохання буде вільною пташиною, хай тішить і закоханих, і рідних, і друзів. Пройшло півстоліття. А я весь час згадую оту свою однокласницю, що подарувала мені неповторне перше юнацьке кохання.
− Хто ж вона? − хтось несміливо запитав Богдана. Ще якусь мить тому у класі було шумно, хтось говорив, сміявся, жартував, то тепер, раптом, усі затихли, лиш монотонно барабанив дощ по шибках. Богдан з полегшенням зітхнув, ніби скинув з плечей величезний мішок своїх переживань, тихою ходою підійшов до Іри, взяв її руку, якусь хвилю потримав у своїх долонях і поцілував.
− Ось моя перша любов!
− Ах, Богдане! Ти запізнився на півстоліття, − якось болісно, приглушено відповіла Іра і опустила голову на руки. Усі мовчали. Кожен згадував, мабуть, своє перше кохання.
Ірина ПАЛЯНИЦЯ, випускниця Збаразької ЗОШ №2, жителька м.Теребовля
КЛАС!