Ушанували  полеглих у боях із  московськими окупантами  вояків УПА на хуторі  Галяси на Кременеччині

Ушанували  полеглих у боях із  московськими окупантами  вояків УПА  на  хуторі  Галяси,  що  біля Лідихова на Кременеччині…

Ой там у лузі, при долині, червоні маки розцвіли…

Скільки їх, невідомих могил вояків Української Повстанської Армії, залишилося в лісах, полях, на місцях боїв із ворогом!..

За останні два десятиліття українські патріоти-націоналісти доклали чимало зусиль, щоб відновити справедливість, ушанувати загиблих за Волю України та поновити людську пам’ять. На місцях загибелі вояка чи групи воїнів з’являються насипані дбайливими руками побратимів і нащадків високі могили, де майорять нині синьо-жовте та червоно-чорне упівське знамена, зростають кущ калини та споконвічні квіти українського народу – мальви, чорнобривці. Сюди приходять люди, аби поклонитися лицарям Волі, відчайдушним, відважним і заповзятливим борцям за Незалежність України, за майбутнє рідної землі, за дітей та онуків, майбутні по­коління.

Височіє така могила на хуторі Галяси, що неподалік села Лідихова на Кременеччині. Колись із боку Почаєва там гомонів віковічний ліс – могутні дуби в 3-4 людських обхвати, розлогі липи на узліссі. Нині є шумить вдалині молодий сосновий ліс, котрий виріс на місці старого, де мужньо стояли повстанці. А в усі боки –  скільки сягає око – неозоре поле, на якому цвіте гречка, достигають пшениці. А серед них – волошки та густі краплі червоних маків, як та гаряча кров молодих хлопців, які стали до бою за Україну, котрою так рясно скроплено кременецьку землю…

… Із кінця 1943 року великі бої між боївками УПА та регулярними частинами окупаційної совітської армії й загарбницькими німецькими військовими частинами припинилися. Керівництво УПА та німецькі військові усвідомили неминучу поразку Вермахту в Україні, тому не мали бажання витрачати багато зусиль на боротьбу один супроти одного. УПА залишилася на своїй території, відстоюючи Незалежність України, і готувалася до боротьби із каральними спецзагонами НКВД – проти українських повстанців сталінські опричники почали підступно вико­ристовувати спеціально навчені частини внутрішніх військ НКВД…

Однак командування УПА розуміло, що немає можливості вести відкриту боротьбу супроти такого цинічного, сильного супротивника, як НКВД. Опір загонів УПА викликав жорстоку відповідь із боку окупаційного сталінського режиму. Підле, імперсько-шовіністичне керівництво колишнього СССР робило відповідальними за дії українських повстанців звичайних мешканців, підозрюючи кожного в симпатіях до УПА. Хвилі арештів, депортацій та розстрілів захлеснули Україну, і головне командування УПА змушено було змінити тактику боротьби. Вирішили розформувати частини „УПА – Захід”, „УПА – Південь”, „УПА – Північ” на менші загони, не більш як дві сотні, та перейти вглиб українських теренів, у Карпатські ліси. Дві сотні під орудою Чернеця та Ярослава, до яких приєдналися новобранці, –  ненавчені, необстріляні хлопці – базувалися-таборували у старопочаївському лісі, готуючись до відходу на Броди й далі на захід.

30 листопада енкаведистські карателі-людинозвірі оточили загін УПА. Повстанці одноголосно вирішили  прийняти бій. О третій годині ночі українські герої залягли поблизу дороги, дочекалися автівок із червонозоряними вояками-зайдами. Зав’язався жорстокий бій, вантажівки спалили, ненависних енкаведистів упівці повбивали чи розігнали-«розвіяли»… Одначе за ними посунули совітські танки, за підтримки кулеметних та автоматних вогнів,  до чого повстанці не були готові. Однак ніхто з них не здавався і далі мужньо бився з ворогом-окупантом. Чимало українських хлопців-патріотів залишилося лежати на полі бою, інші змушені були відступити на Дранчу, як розповів учасник того бою Микола Гамера, де ще три дні відсиджувалися.

Після згаданого вище бою мешканці хутора підбирали й звозили тіла загиблих українських партизанів, аби, за християнським звичаєм, поховати їх у святу отчу землю, котру вони боронили від чужоземців-азіатів та котру прагнули бачити вільною. Три дні могили стояли відкриті, люди з навколишніх сіл приходили впізнавати своїх рідних і вночі, потайки, забирали їх додому. А на місці поховань повстанців зусиллями місцевих патріотів виросла висока могила, до котрої щороку приїздять небайдужі до української справи люди, щоб ушанувати пам’ять мужніх героїв, які життя свої віддали на вівтар Незалежності України…

Нещодавно вже  укотре до могили з хрестом, котрий, за звичаєм, перев’язаний рушником із українським вишиттям, та пам’ятної таблиці про загибель 124-ої вояків УПА прибули представники Кременецької „Просвіти”, націонал-патріоти із Почаєва та Старого Почаєва, Будок, Лідихова, Тернополя.

Панахиду відслужив священик УПЦ-КП Василь Хоміцький із церкви Архістратига Михаїла с. Лосятина, великий патріот, активний борець за міцне об’єднання парафіян навколо Української Церкви, за формування  і в їх душах, і в серцях їх дітей не лише релігійної, але й української національної свідомості. У Господньому храмі села висять Державний Прапор України та червоно-чорне знамено Організації українських націоналістів. На службі Божій звершують молитву за Україну, її народ, військовиків у зоні так званої АТО, які боронять нині Незалежність і територіальну цілісність нашої держави на фронтах російсько-української війни, та за кожного парафіянина. Це ще одне проукраїнське досягнення в скарбничку перемоги над московством на доволі зросійщеній почаївській землі.

А ось на місці своєї попередньої служби отець Василь створив Музей повстанської слави в селі Панасівці, що на Зборівщині, де відбувся один із найбільших боїв загонів Української повстанської армії з військами НКВД 27 листопада 1944 року, за декілька днів до Лідихівської трагедії. А свята з нагоди Дня Незалежності України, котрі організовує отець Василь за участі запрошених учасників ОУН-УПА, школярів і дітей дошкільного віку та їх  батьків, співом повстанських і стрілецьких пісень тощо, мають високий духовно-патріотичний зміст. Такий патріот-священик брав активну участь у меморіальних заходах на могилі полеглих українських повстанців.

До речі, панахиду годилося б звершувати священикові Лідихівського храму  Святого Миколая УПЦ, однак церква в згаданому селі, на жаль, – Московського Патріархату, й антиукраїнські переконання та совкова позиція згаданого священика не стимулюють його до відспівування тих героїв, які полягли за Вільну Україну. Та й своїх парафіян він відповідно налаштовує, оскільки на меморіальні урочистості приходить лише декілька місцевих мешканців. І нічого не змінюється навіть у час війни з Росією!..

Усі ми разом зі священиком молилися, і злетіла „Вічна пам’ять” у небо, туди, звідки на нас дивилися  душі загиблих героїв України…

Біля могили повстанців виступив щирий український патріот, глибокий знавець історії повстанського руху, екс-голова Кременецької РДА Василь Олійник. Він повернув присутніх у той далекий листопад 1944 року,  змусив відчути запеклий бій повстанців, безвихідь, у котрій вони опинилися, усвідомити трагізм ситуації, коли хлопцям залишалося лише померти на полі бою.

Про боротьбу повстанців мовив слова Сава Білевич із села Будки, який іще малолітнім підлітком був зв’язковим, працював на УПА, а згодом зазнав жорстоких знущань у сталінських концтаборах…

Олексій Борис із с. Савчиці був зв’язковим, господарчим УПА. Тож він поділився із присутніми своїми спогадами, роздумами.

А далі відбувалася невимушена розмова про національно-визвольний повстанський рух, про Україну, боротьбу за її Незалежність, про сучасних національних героїв, а Соломійка Тріщук із Лосятина прочитала змістовного вірша про нашу Вітчизну.

Керівництво своєрідним мітингом взяла на себе голова Кременецької РО Товариства „Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Лілія Следзінська, що забезпечило змістовність та емоційну насиченість дійства. Й ось несміливо, а далі все гучніше та впевненіше зазвучала над пшеничним полем пісня про червону калину та Україну, про героїв, які віддали за неї свої життя…

Того ж дня отець Василь Хоміцький відслужив панахиду на могилі повстанців, що на іншому боці хутора Галяси. Там поховано понад 20 хлопців, які загинули від рук енкаведистів 30 листопада 1944 року. Поруч із могилою зростає розлога липа – мовчазний свідок тих часів, тієї страхітливої трагедії… Якби вона могла говорити, ми б дізналися більше, і тоді б не довелося Олексієві Борису досліджувати цю невідому сторінку історії українського повстанського руху, скрупульозно складати в одне ціле окремі, розрізнені  відомості.

Про ті події розповіла Лідія Тивонюк (Козак) зі Старого Почаєва. Вона знає історію поховань у цій могилі за переказами своїх батьків: вони про це повідали ще тоді, коли пані Лідія була маленькою дівчинкою. А Галина Онук, мешканка цього ж хутора Галяси (а могила загиблих міститься  наприкінці її присадибної ділянки) розповіла,  що вона особисто дещо пам’ятає із тих буремних, надто суперечливих часів-лихоліть, а ще їй батьки багато чого розповідали…

Група українських повстанців, сотні під орудою Ярослава (родом із Радивилівського району, нині – Рівненщина), потрапила під перехресний вогонь двох груп енкаведистів. Розгорівся запеклий бій… Однак сили були нерівними… Хлопці-повстанці відступали чистим полем до хутора, відстрілювалися, скільки могли…

Після бою місцеві селяни поховали повстанців в одній могилі. Приходили матері загиблих: це були хлопці із навколишніх сіл, і люди вішали рушники на хрестах, спілкувалися між собою, однак нічиїх імен не називали, не зізнавалися, чиї там сини спочивають, щоб не накликати  біди на живих членів сімей.  Згодом замість хреста на могилі загиблих українських героїв поставили фігуру, котру традиційно споруджують на роздоріжжях, на початку дороги, вулиці, аби не привертати зайвої уваги з боку недругів чи відкритих ворогів, і вона, разом із могилою, завжди були доглянуті.

На початку 2000-х років на могилі встановили хрест, а фігуру висунули вперед. Навесні ж нинішнього року пані Галина Онук звернулася із проханням до свого зятя Романа Сагана, щоб він оновив місце поховань українських повстанців. Добродій Роман привіз будівельні матеріали, встановив на новому підмурівку фігуру, облаштував огорожу, все пофарбував, упорядкував могилу. Попервах працював самотужки, а згодом приходили йому допомагати сусіди. Тепер могила та фігура – в належному стані, стоять живі квіти на знак пам’яті й шани.

Від 1944 року й донині на могилі жодного (!) разу не було звершено заупокійної служби, і відтак пані Галина попросила її відправити. Й ось нещодавно, 16 липня, священик Василь Хоміцький відслужив панахиду, промовив слово про героїв-повстанців, які загинули від рук ворогів – москвинських окупантів.

…Раптово розпочався рясний літній дощ, котрий невдовзі вщух, неначе сльози небесні пролилися за українських синів. Слава героям! Вічна їм пам’ять!..

Валентина ШПАК,

членкиня НСЖУ, м. Кременець

ФОТО: Валентина ШПАК і Василь ХОМІЦЬКИЙ