Старі дерева у місті — це все мої друзі, — Олександр Вільчинський

Нині помандруємо Тернополем із письменником Олександром Вільчинським. На презентаціях та в інтерв’ю він не раз наголошував на значенні цього міста для себе, а ще тут відбувається дія його романів, тут живуть їхні герої.

— Тернопіль багатошаровий, тому його  можна сприймати, розуміти, розглядати по-різному.  Ось ви, наприклад, писали, що він схожий на кораблик… Яким місто є для вас? Що витворює його особливість?

— Тернопіль — це супер! Дуже комфортне, зручне для проживання місто, де є все, що мені потрібно. Коли надовго кудись їду, то сумую за ним. У Тернополі є кілька знакових, я б сказав — сакрально-харизматичних, місць, до яких уже приростає все інше. Між цими місцями можна навіть провести лінію, майже пряму, як, до речі, і тернопільські вулиці, майже прямі. Перш за все — це наше озеро, рукотворне диво. До речі, більшість тернополян та гостей міста так його й називає — озеро, і мабуть, помилкою було у свій час офіційно наректи його Тернопільським ставом. Отож — озеро, а ще точніше той майданчик над сходами, звідки відкривається один із найкращих міських краєвидів! А далі — просто каскад майданів і майданчиків, що ніби переростають, чи перетікають один з одного. Втім, майданчик над сходами — “Слізьми Гронського” це частина майдану передзамкового. Я ще кілька років тому пропонував назвати його на честь засновника міста Яна Тарновського. А далі — Майдан Волі, мабуть, найдавніша наша площа, що збереглася, ще далі — площа перед пам’ятником Іванові Франку, і нарешті — через Сагайдачного і бульвар Шевченка — Театральний майдан, ну, а від нього вже видно і Привокзальний. Оці п’ять майданів у центральній частині міста і є тим “хребтом” чи “каркасом”, на якому тримається центр, а за ним і решта міста. Звичайно, трохи збоку вимальовується ще й Майдан Мистецтв, а якщо через Набережну і греблю перейти на правий берег, то і там є пречудове місце, — відданий автомобілям майдан біля “Маяка”, і є ще майдан на місці “танка”, а ще й “п’ятачок” на Миру.

Все це легендарні місця, що візуально створюють неповторний Тернопіль. Нові райони мають свої “родзинки”. Ми з дружиною часто любимо просто пройтися, довільно обираємо напрямок і отак собі, не поспішаючи, мандруємо, і щоразу відкриваємо для себе щось нове і цікаве.

— Які ваші улюблені маршрути? 

— Останнім часом люблю пройтися через парк “Топільче”, через підвісний міст і далі до центру. Ця подорож включає і розмови з рибалками, і острівець, і поворот на центральну алею. Люблю “Східний” в районі “Обнови” та й інші місця, де є старі дерева. Старі дерева у місті — це все мої друзі. Ще люблю пройтися вздовж вулиці 15-го Квітня, часом по прямій так, щоб від “Аляски” і аж через парк до проспекту Степана Бандери, хоча часом завертаю і на проспект Злуки і назад по Тарнавського. Це називається “більше коло”. А “менше коло” — це з Київської через вулицю Над Яром і потім вже на Володимира Великого. Ну, а звідти вже або до “Подолян”, або назад, на рідний бульвар Куліша. Щодо центру, то тут також вже роками витоптані маршрути: від Театрального або вздовж “стометрівки”, або по Сагайдачного, або по Грушевського і потім вгору Листопадовою. Ще люблю вуличку Кульчицької і Франка, що переходить в Коперника або навпаки, ну і Валову з Руською, як же без них? А ще — Острозького, власне її верхній відтинок, де колись було кафе “Космос”, у якому ми під час наших щорічних, переважно з сестрою і мамою, поїздок з півночі області на південь, від однієї бабусі до іншої, з Борщівки в Боднарівку через Тернопіль, щоразу обідали, це був свого роду ритуал. А ще там на розі є майстерня з виготовлення ключів, тобто, тепер там майстерня, де, до речі, працює один мій відданий читач, а колись там просто була ніша у стіні, де ми одного разу із сином, ще коли він був малим, перечікували літню грозу… Так, варто лише рушити будь-якою з вуличок і одразу спливають у пам’яті якісь історії.

—  Нині вже немає багатьох культових і богемних місць. Розкажіть трохи про ті кав’ярні, місця “тусовок” митців, які вже знищені.

— Одразу спадає на думку знаменитий у дев’яностих “бермудський трикутник”: “Муза”, “Зустріч” і “Чай” збоку. Ну і ще “Пінгвін” з “Кубриком” на додачу. З того всього залишився лише “Пінгвін”, та й той уже переінакшений. Був ще “Терен”, одразу за аркою, тією, що з бульвару, зараз там “Ювелірні вироби”, були ще “Сніжинка”, “Русалка” і, звісно ж —  “реанімація” у відділенні гастроному на Валовій. Але я без пієтету ставлюся до цих місць. Бо ж всьому свій час, тоді такі були заклади, тепер інші, але там насправді було мало романтичного, митці там не так знаходили натхнення, як губили свій талант, банально пропивали його, в кого був. І хоч кажуть, що таланту не проп’єш, але то лише кажуть… Зараз на місці “реанімації” книгарня “Є” і, я думаю, що це найкраще з того, що могло з тією реанімацією трапитися. Тепер на місці, де колись похмелялися, письменники презентують нові книжки, і я також, і мені це навіює оптимізм.

— У ваших творах багато Тернополя. На яких вулицях можна було б побачити ваших героїв?
— Мабуть, це почалося з “Неврахованої жертви”, коли я несподівано для самого себе почав цю детективну повість. Здається, то було у грудні 1998-го. Я писав її майже три роки, без надії, що коли-небудь допишу. Після багаторічної перерви це був перший значний текст, над яким я працював і, можливо, Тернопіль мені й допоміг. У цій повісті багато Валової, бар “Болеро”, який десь тоді відкрився і був популярним, і сардельки із сиром, якими смакував там мій герой Андрій Грабовський, на жаль, тепер уже зникли з меню. Він і мешкав там, над тим “Болеро”, колись Ігор Бенцал навіть хотів зробити про це сюжет, пам’ятаю показував йому ці місця на Валовій. Наступна повість “Суто літературне вбивство”, власне її тернопільська частина, також Валова, але вже з іншого кінця — це піцерія “Челентано” і відбитки у її дзеркальній вітрині, що зіграли певну роль у сюжеті. Бо тоді вже ми з моїм другом Володею Гоєм перебазувалися пити каву у “Челентано”… У “Віагрі для мера” —  заклад, чию назву я вже забув, на Кульчицької за “Анастасією”, але вже й “Анастасії” нема. Ну, а “Дерева на дахах” — це “Пінгвін” і  ще раз “Пінгвін”, і ще сам бульвар, там у мене навіть каштани на нашій “стометрівці” пораховані, була оказія… Ну, і ще трохи “Новий Світ”. Все воно якось виходить, оте заселення, само по собі, герої й персонажі переважно вигадані, але деталі мусять бути справжні. У найновіших моїх оповіданнях, що вийшли нещодавно у збірнику “Шерлок Холмс нам Форумі видавців”, частина дії знову відбувається у Тернополі. Цього разу все починається на “Єлісеях” над озером, а потім ще “Канада” і “БАМ”, де цього разу найчастіше з’являються мої персонажі, і звісно, я разом з ними. Але є там й інші міста, як-от Львів, і села також, наприклад, Маків, що неподалік Кам’янця-Подільського.

— І ще таке, як на вашу думку місто — з його архітектурою та історією впливає на людину?

— Так, ще й як впливає! Архітектура наших міст — як давня, так і сучасна — це наче продовження нас самих.

Запитувала Анна Золотнюк.