Принадливий Тернопіль. Там, де шепочуть книги й акації…

Тернопіль змалечку для мене – студентське місто. Тут вчилися батьки, потім і я сама. Не дивно, що й пізнавала його фрагментарно – університет (педагогічний), гуртожитки, дискотеки, бібліотеки… І, звісно, книгарні. При стипендії святе діло – обійти центр і Дружбу, вишукуючи щось цікаве й доступне за ціною. «Знання», «Мандрівець», кілька точок поблизу драмтеатру… Філфак, нікуди не дінешся. Доходило до смішного. Якось під вечір (ще доволі світло було!), вертаючись із «рейду» по книгарнях, зайшла поблизу гуртожитку в магазин. Під ним мене перехопили двоє молодиків – один ззаду зафіксував руки, а інший спереду почав тягнути сумку, важезну від щойно придбаних томів. Там ще були залишки стипендії, але мені стало клепки про це змовчати, натомість заголосила: «Ой книжки мої, книжки мої, книжки!». Чи то таких дивних жертв іще не траплялося, чи мені повірили, але відпустили. Перелякалася – не передати! Втім, по книгарнях ходити не припинила… Сьогодні всього дві улюблені «точки»: «Знання» на Дружбі (зручно, бо поруч із домом) і «Єшка» (своєрідний культурний центр).

Ще одне захоплення часів студентства – прогулянки. Головне – достатня кількість часу. Ми з дівчатами збиралися у зграйку і помалу виступали з гуртожитку: через сквер на Миру, парк Топільче і до церкви над ставом, а там – по набережній. Кінцева точка маршруту – острівець закоханих: плавно робили по ньому коло – і назад. Звісно, не припиняючи розмовляти. Були серйозні обговорення, зворушливі звіряння, веселі жарти… І все про Неї – про Любов. Інша річ – «вигули» з кавалером: тоді в культурну програму входило морозиво, кафе і сидіння на лавочці.

Самостійні прогулянки вирізнялися більшою варіативністю. Частіше всього хотілося тиші й чогось для душі. Тернопільські парки дають можливість усамітнитися без особливих зусиль. Але мені було, чесно кажучи, лячно блукати маленькими алейками. Тому ходила до улюблених дерев: акацій. На перший погляд, їх у файному місті вкрай мало. От каштани – інша річ! Але було б бажання – можна знайти й акації. У сквері на Миру – кілька гідних дерев, доволі молодих. Біля обласної лікарні –старі, не раз підрізані. Цілий дворик є між Атріумом та вулицею Руською. Під чудовим високим шатром тонкого листя іноді дрімає тиша, а частіше – лунає дитячий сміх. Там добре читалося, якщо треба годинку зачекати. Та улюблена – невелика гнучка акація на розі будинку між Дружби та Миру. Особлива. Вона навіяла мені один із перших «тернопільських» віршів:

Я бачу акацію білу,

Що так притулилась несміло

До сірих будинків великих…

Надія Сеньовська.