Принагідні мандрівки. Теребовля: цвинтар тужливих жінок

Прагнучи побачити місто, не варто обмежуватися його частиною, відданою живим. Зрештою, не можна сказати, що некрополіс становить іншу частину поселення — відданий мертвим, він є заопікуваний живими, тож є органічною її часткою. Пам’ятники, що є пошанівком тим, котрі відійшли, так чи інакше працюють на те, аби розповідати прийдешнім про покійного. Тож виходить, що будучи частиною минулого, цвинтарі виразно промовляють до майбутнього.

Теребовлянське кладовище цікаве. І якщо зупинитися на тому, що робить його власне теребовлянським, а тому становить його особливість, слід зупинитися на скульптурах тужливих жінок.

Це, безперечно, не означає, що він населений виключно ними, бо є там і скульптури, що їх традиційно виготовляли каменетеси — різноманітні Ісуси, херувими, сонм святих, багаточисленні янголи та іже. Беззаперечно, серед них є чимало цікавих і вартих уваги.

Але все ж особливими тут є жінки. Їхні красиві смутні обличчя з очима, благально зверненими до неба чи опущеними долі, іноді в їхніх руках квіти, часом їхні вбрання нагадують туніки. Зрештою, тут багато від скульптур античності, і перш за все, схожість у виразах їхніх облич. Це туга, страждання, але не напружене, а легке, смуток в полегші, це стриманість й високість. Як не згадати Лессінга з його «Лаоконом», і не перефразувати, що скульптура є німою поезією.

Ступаючи між рядами могил, відчуваєш — є щось тонке й таємне в тому, що ці застиглі в миті постаті є символом незмінності й сталості, до них можеш прийти в будь-який момент і переконатися в нетлінності (принаймні, умовній) собі подібних. А ще розумієш: краса підступна — не відкриєш Америки, не винайдеш велосипеда — красивим легше співчувати, на красу звертаєш увагу, краса (можливо, цей пункт лише наслідок перших двох) довше зберігається. Тому щось двоїсте криється у розгляданні деталей, милуванні та залюбуванні. Поряд із тим (зрештою, природно — ерос\танатос) особливо гостро вчувається контраст буття\небуття. І, зокрема, в тому, як довершені та виплекані образи контрастують із несиметричністю життя, його умовностями та невикінченості. Тут немає хаосу, чи випадковості. Красиві жінки зайняли свої місця та прибрали найліпших поз, застигли, щоби ніколи не старіти, але поряд із тим нагадувати про тлінне.

Але є те, як кришиться камінь, як опадають усмішки, як стираються риси. Мох вкриває скульптури, як хвилі Тетіса — життя триває у своєму знищенні та проростанні. Повільним мандрівцем вони переходять в біос, але не для того щоб зникнути, а для того, аби стати «піснею про незнищенність матерії», знаком точкової проминальності й вічності в повному своєму обсязі.

Анна Золотнюк.