Нєча на зєркало пєнять, або безкінечна розмова про мову політиків

Потрапив до мене текст Сергія Іщенка про особливості мови політиків, з яким і поспішаю поділитися з вами. Тема особливо чутлива, бо Сергій дозволив собі покопирскатися в мовних особливостях деяких доволі самодостатніх постатей, в той самий час доводиться погодитися, що це занадто велика розкіш – розбирати стилістику кількох парламентаріїв в той час коли контент відсутній у сотень, і ті ж таки сотні ховаються від телекамери як від якоїсь напасті. Звичайно, що найлегше винити в цьому виборчу систему, але найперше – вина в самому виборцеві. Чи може комусь здається, що обирати дурніших від себе, собі ж вигідніше?

“Сговори” від Гриценка, “осЄтії” від Порошенка, “лазєйкі” від Пашинського, “мажоритарЩики” від Макеєнка або Як ми говоримо?

Для політика, як для особи публічної, а тим більше для тієї категорії наших владоможців, які життя свого не уявляють без участі у різноманітних телевізійних шоу, дуже багато важить уміння не лише логічно вивірено, але й граматично правильно формулювати свої думки. Зрештою це має бути не лише внутрішнім імперативом кожного політика, але і їхнім усвідомленням того, що без належної культури мовлення, легко можна замість додаткових рейтингів наразитися на кпини своїх виборців.

Після перегляду останніх політичних ток-шоу: “Свободи слова” на ICTV у понеділок та п’ятничного “Шустер-live” на Першому Національному дуже гнітюче враження у більшості своїй справили учасники цих програм з точки зору мовної грамотності.

Що найбільше кинулося у вічі, а точніше неприємно різонуло слух, – це занадто вже численні помилки наших державних мужів у всіх царинах філологічної науки. Вони впродовж усього ефіру мовби змагалися навипередки, хто зробить найбільше відступів від загальноприйнятих лексичних, орфоепічних, стилістичних норм української мови.

Тож, розпочнемо з п’ятничної програми “Шустер-live”, яка була присвячена висвітленню проблем у стані опозиції і знаходженню порозуміння поміж її лідерами. У жвавому диспуті взяли участь лідер “Громадянської позиції” Анатолій Гриценко, представник БЮТ Сергій Пашинський, представники “Народної Самооборони” Леся Оробець та Олесь Доній, лідер ВО “Свобода” Олег Тягнибок, голова політради “Нашої України” Валентин Наливайченко і “регіонал” Ярослав Сухий.

Тон розмові задав екс-міністр оборони Анатолій Гриценко, який чи не в кожному реченні, мовби карбуючи радянський військовий статут, випалював своє незмінне “єсть”. “Єсть позиція, єсть люди у парламенті”, – виголошував Анатолій Степанович, ніби рапортуючи Савіку Шустеру. Потім він заговорив про “підлоги і брехню” нинішньої правлячої команди і при цьому йшлося зовсім не про паркетне покриття владних кабінетів, як дехто при цьому міг подумати, а про підробку і фальшування суспільно важливих рішень їхніми нинішніми господарями. Пан Гриценко нищівно розкритикував і “консЄнсуси” зі “сговорами”, до яких вдалася частина опозиції, голосуючи спільно з Партією регіонів Закон “Про вибори народних депутатів”.

“Бютівець” Сергій Пашинський, який власне проголосував за цей законопроект, відкидаючи при цьому будь-яку змову із провладною більшістю, аргументував свій вчинок тим, що тільки таким чином “можна було прибрати у ньому усі можливі “лазєйкі”. І на доказ того, що, на відміну від псевдонародних депутатів, які “нажимали” на кнопку за вказівкою згори, він робив це зі знанням справи, просив повірити йому “як людині, яка чотири “разА” проводила виборчі кампанії”.

Ярослав Сухий із Партії регіонів, який сидів незворушно у ті моменти, коли опозиціонери чубилися між собою, відразу робив ображений вигляд, як тільки хтось прохоплювався критичним зауваженням на адресу його рідної політсили. Щоправда, навіть у таких випадках він часто відбувався короткими фразами: “Ну дальші шо?”

Олега Тягнибока з його орфоепічною еквілібристикою (пЕрелік законів, замість перЕлік, Олесь – наголос на першому складі замість ОлЕсь) до певної міри можна зрозуміти з огляду на його галицьке походження. Хоча думку Ірини Фаріон при цьому теж було б цікаво почути. Але ось чому важко знайти виправдання у висловлюваннях Олега Ярославовича, то це його відвертим русизмам. “Я хочу привЕсти приклад”, – зазначає очільник “Свободи” і мало того, що у нього наголос зрушився на передостанній склад (бо все ж таки вестИ, нестИ), то ще й з префіксами халепа трапилася (бо ж ПРИвести можна, наприклад, партію до перемоги, а цитату, приклад, аргумент лише НАвести).

Проблема із наголошуваннями, як стало зрозуміло після виступів усіх запрошених гостей, ніби якась гостра інфекція шириться рядами вітчизняного політбомонду. У Лесі Оробець “люди на кінець-то почАли діяти”, у Валентина Наливайченка “щоб вони впевнено ж жИли.

Олесь Доній – патріотичний чоловік, але виховання у російськомовній родині таки дається взнаки. Попри всі його потуги спілкуватися українською, йому ніяк не вдається до ладу опанувати її артикуляційну специфіку. Ось і виходять у нього якісь покручі на кшталт жителів “мІгаполісів”, частини “Алігархів”, “задАволених” регіоналів.

Навіть у політолога Вадима Карасьова після всього почутого “з’явилися нові громадянські організації”. І його, як російськомовного чоловіка, теж можна зрозуміти. Все ж таки “общественные организации” і “гражданское общество” не вступають у російській мові в такий паронімічний прикметниковий зв’язок як “громадські організації” і “громадянське суспільство” в українській.

У Андрія Куликова у програмі “Свобода слова” обговорювали питання всенародного референдуму 1991 року і його наслідки для сьогодення. Серед спікерів були, зокрема, Петро Порошенко, Володимир Макеєнко, Володимир Яворівський, Тарас Чорновіл, Андрій Іллєнко. І за великим рахунком, враження “шустерівського дежав’ю” не полишало впродовж усього ефіру.

Петро Порошенко наговорив біля мікрофону стільки, що мовознавці, які слухали його виступ, навряд чи обійшлися без карвалольно-валідольних вливань. У Петра Олексійовича, як випускника Київського інституту міжнародних відносин та ще й екс-голови зовнішньополітичного відомства України просто жахіття якесь твориться з географічними назвами. Усі оці ОсЄтії, БразІлії з вуст фахового дипломата викликають щонайменше щирий подив. Та й загалом пан Петро видавав на-гора такі мовностилістичні конструкції, які, певно, увігнали в ступор не одного досвідченого лінгвіста. Ось для прикладу: “Вибори були відповідаючими волевиявленню громадян.” Чому, наприклад, не сказати просто, що “вибори відповідали волі громадян”? А виявили громадяни цю саму волю уже безпосередньо на виборчих дільницях.

У “регіонала” Володимира Макеєнка під час його полум’яного виступу не бракувало ні тавтологій (“мовчки промовчали”), ні проблем з акцентуацією (“дякую за запИтання”, хоча навряд чи він вимовляє “пИтання”). А русизмами його вербальні конструкції просто таки кишіли (“я не скриваю” (“я не приховую”), “волею судьби” (“припадком долі”), “мажоритарЩики” (“мажоритарНики”).

Тарасу Чорноволу можна зробити той самий закид, що й Олегу Тягнибоку. Можливо, наголошуючи слова на польський лад з ударним першим складом (“держава відбУлася”, “я кАжу” і т.п.), він і прагне до надання своїм висловам якогось своєрідного місцевого колориту, але водночас шкодить загальноприйнятим мовним приписам. І вже зовсім не зрозуміло в такому разі, чому у словосполученні “перестаньте кидАти” акцент у нього зміщується за аналогією з російським “бросАть” на другий склад замість “кИдати”.

Для Андрія Іллєнка гуртування патріотичних сил “У ВЕЛИКІЙ МІРІ є ключовим питанням”, хоча подібно міг би висловитися російський політик, а представнику українського, а тим більше націоналістичного об’єднання, слід ВЕЛИКОЮ МІРОЮ дбати за чистоту слововжитку.

А ось кого справді важко було дорікнути в недолугому поводженні зі словом, то це колишнього голову Спілки письменників України Володимира Яворівського. Образна, художньо довершена мова тішила слух. І його характеристика Віктора Ющенка як “намисливого чоловіка” певно, вкарбується в пам’яті багатьом. Звісно, за великого бажання, можна придертися до його термінологічної (з фактичною таки важко посперечатися) оцінки Віктора Андрійовича як відвертого “говоруна”. Святослав Караванський, Борис Антоненко-Давидович радили у цих випадках добирати інших, більш питомих українських слів – базікало, торохтій, пустомолот, патякало. Але можливо пан Яворівський провів аналогію між колишнім Президентом і відомим птахом Говоруном – персонажем книг Кіра Буличова. Тоді з легкої руки Володимира Олександровича маємо авторський неологізм і це прозивне ім’я (имя нарицательное-рос.) може міцно пристати до Віктора Андрійовича.

Як підсумок вищевикладеного, слід зазначити, що кожен політик має право на свою мову з індивідуальними рисами, усталеними висловами, уподобаними словами, але все ж таки, вкрай необхідно навчитися припасовувати, погоджувати увесь цей набутий словесний арсенал із загальними мовними правилами. І хочеться сподіватися, що після подібних зауважень слуги народу звертатимуть більше уваги і приділятимуть більше часу засвоєнню нових лексем, пошукові більш вдалих відповідників. І зрештою таки дадуть собі раду з цими злощасними наголосами.

Далі буде…

Сергій Іщенко,  УП