Що поєднує мера Тернополя, багнюку в сусідньому дворі та радянські гойдалки?

Живу я в панельній шпаківні-багатоповерхівці уже не перший десяток років – з народження. Знаю у сімох під’їздах нашого будинку всіх старожилів, їхніх дітей, а тепер ще й онуків. Оскільки дім розташований в географічно зручному місці, то й «новеньких» тут практично нема, бо «старенькі» не спішать розставатися із зручними квадратними метрами. Ніколи люди в нашому дворі не були згуртовані та активні у вирішенні господарчих питань:

–         ями в дворі засипали відходами після ремонту лише ті, кому вони найбільше дошкуляли – власники транспортних засобів;
–         новий будинок на місці дитмайданчика, попри кволі протести моїх сусідів, таки звели;
–         встановлення дверей за державний кошт «пробила» пробивна пані Любця лише для одного з під’їздів.

І от дзвінок в двері, я відчиняю – на порозі дві пані з іншого під’їзду. Кажуть, що збирають підписи мешканців під листами-зверненнями до: ЖЕКу, депутата по нашому округу та міського голови Сергія Надала. Мовляв, вельмишановні, поставте нам нормальний дитячий майданчик і заасфальтуйте нормально двір. Ну, звичайно ж, не підписати я цих листів не могла – хто ж не хоче «благоустроєного» двору?

Але спочатку, кажу, дайте почитати ті звернення, бо ж маю знати, під чим конкретно ставлю підпис. Жінки запевнили, що бачили по телевізору, як мер Сергій Надал під час огляду новісіньких, сучасних, щойнозмонтованих дитячих майданчиків в Тернополі, казав, що ставили їх там, звідки були прохання від мешканців. От активісти мого будинку й вирішили, що раз міський голова так казав, значить треба рухатися, об’єднатися, та звернутися не лише, куди треба, а й напряму до нього, аби посприяв. Тут, щоправда, я так і не зрозуміла, чи то заслуга Надала в тому, що об’єднав моїх сусідів бажанням мати справді зручні під’їзди до будинку, чи то щира українська міщанська заздрість у них заговорила, як то так – десь є «сучасні гірки та драбинки», а наші діти/внуки «перебиваються» тими, котрі ще за нашого дитинства облаштували. Але як би там не було, мешканці згуртувалися і на стільки активізувалися, що вже аж увечері, згадуючи події цього дня, я подумала – мабуть, достатньо було б лише одного листа – у ЖЕК, ну чи місцевому депутату. Але ж не одразу аж три – у всі інстанції. Адже від того, що лист потрапить прямісінько до рук меру, швидше ями не залатаються. Чи ні?

Менше з тим, читаю листа. З сусідніх квартир тим часом також виходять підписуватися, всі лише «За» таку активність, три екземпляри підписів розуміюче виводять. А я все ще читаю. Бо звернення аж на цілу сторінку.

Те, що воно з орфографічними та граматичними помилками – мене не дивувало і навіть не дратувало. Але те, що вкінці було прохання закласти в бюджет 2013-го року вартість встановлення у нашому дворі «сучасних гірок, драбинок, гойдалок, тощо» та гроші на ремонт «при будинкової дороги, яка може сприяти травмуванню мешканців» – реально здивувало. Не кострубатим, і «Вордом» правленим, формулюванням. А глибиною розуміння людей того, що прямо вже і прямо зараз влада цією «благодаттю» нас не обдарує. Що чекати доведеться, можливо, й цілий рік.

Я теж радісно, хоча й зі здивуванням вивела свої закарлючки на трьох листках. Але до кінця не розуміла, як можуть наш двір «окультурити», якщо на сусідній вулиці тротуари в болоті, а дорога в ямах та калюжах на стільки, що таксисти відмовляються туди їхати. І ніхто ж уже роками там нічого не «латає». А тут раптом, через кілька ям (які і я колясками вправно об’їжджала, і місцеві алкаші щасливо навчилися обходити, і діти на роверах якось ще минають) раптом нам зроблять капітальний ремонт подвір’я??? Не вірю! Хай навіть і в 2013-му, а не вже завтра, але виглядає надто дріб’язково, аби хтось цим зайнявся всерйоз. І не віриться у таке «щастя» не тому, що я песиміст, чи не люблю управління ЖКГ, чи вважаю ями в нашому дворі меншими за ті, що біля інших будинків. Просто я за всі три десятки років життя в цьому будинку ще ні разу не бачила тут транспорту, котрий називають катком, і ні разу не чула смороду свіжого асфальту зі смолою… Можливо тому, що не було такого «Надала», котрий би з екрана телевізора викликав у сусідів бажання гуртуватися чи заздрити.

Проте… у мене залишився яскравий спогад з дитинства, як нам, у далекі 90-ті оновили дитмайданчик: повкопували драбинки, бруси, нову гірку, «паравозик» і… «сонечко». Це така гойдалка, на котрій діти переважують один одного, тримаючись руками за перекладини. Так от, саме біля неї щовечора збиралися усі старші за мене діти з навколишніх будинків. Вони палили вогнище і крутили «сонечка» на новому «атракціоні», а ми, менші, з відкритими ротами і заздрістю споглядали ці магічні щовечірні «ритуали», котрі збирали таку компанію пост-піонерів. Нам, аби дотягнутися до тієї гойдалки ще треба було рости і рости…Проте, за якийсь місяць халтурна радянська залізна конструкція «сонечка» не витримала «знущань» і поламалася так, що ремонту уже не підлягала. Згодом її долю повторив і «паравозик», і драбинка, і єдині нові чотири гойдалки. До сьогоднішнього дитинства моїх діток, з тих казкових часів, «дожили» лише бруси та гірка… Але чомусь вони не збирають великі компанії школярів з усіх околиць…